Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Відповідно до завдань соціально-економічного і духовного розвитку мала вдосконалюватися вся система народної освіти, яка зазнавала постійного реформування.

В Україні щорічно відкривали двері нові школи. Проте відгомін зниження народжуваності в роки війни, зростання дитячої смертності тощо зумовили в республіці постійне зниження природного приросту населення, отже, й зменшення загальної кількості дітей шкільного віку, зокрема зниження за період з І 965 р. по 1980 р. чисельності учнів загальноосвітньої школи з 7,4 млн. чоловік до 6,6 млн. чоловік. Одночасно продовжували зникати школи з українською мовою навчання. В деяких великих містах їх не стало жодної, в інших залишилося по одній-дві на сотні тисяч населення.

Отже, в республіці відбувався скерований офіційними властями процес русифікації українського шкільництва, який стимулювався дальшою русифікацією дошкільних закладів, вузів, державних установ, культурного життя, особливо в містах.

Введення загальної обов'язкової середньої освіти не забезпечувало належного рівня підготовки багатьох учнів. Цьому заважали догматизм і консерватизм, що процвітали в педагогічній науці та освітянських відомствах, спроби перетворити школу на заклад по підготовці робітничих кадрів масових професій. У ті роки половина сіл республіки не мала своїх шкіл, а в третині сільських шкіл були відсутні елементарні умови для навчання. Система шкільного виховання відзначалася формалізмом і заідеологізованістю.

Творчі пошуки нових, ефективних методів навчання і виховання учнів вели чимало висококваліфікованих, відданих справі педагогів, але не завжди їхні устремління належно оцінювалися. Так, усупереч бюрократичним перепонам учителі-новатори В. О. Сухомлинський, М. П. Щетинін, В. Ф. Шаталов та інші вдосконалювали методику навчання і виховання, прищеплюючи молоді кращі людські риси, зокрема прагнення до знань і повагу до праці. Методи роботи В. О. Сухомлинського деякі представники педагогічної науки в республіці, а також чиновники оголошували абстрактним гуманізмом і звинувачували видатного педагога у відсутності т. зв. класового підходу до виховання.

Народне господарство, його технічна оснащеність вимагали вдосконалення підготовки робітничих кадрів, передусім через систему професійно-технічного навчання. В Україні чисельність щорічного випуску робітників з училищ цієї системи більше ніж подвоїлася. Одночасно професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти, як це здійснюється в промислово розвинутих країнах світу. В 1985 р. в республіці переважна більшість учнів цієї системи закінчила саме середні профтехучилища. Одначе рівень кваліфікації молодих робітників ще відставав од рівня сучасного виробництва. Не останню роль у цьому відігравали методи комплектування училищ, куди загальноосвітня школа відправляла найменш підготовлених учнів, так званих "важких" підлітків.

Суттєві завдання покладалися на середню спеціальну і вищу школу, яка готувала фахівців для різних галузей економіки, науки, культури. Вдосконалювалися зміст підготовки спеціалістів, форми організації навчально-виховного процесу, зв'язку навчання з практикою. Зростала чисельність випускників. За 1965—1985 рр. з 1,4 млн. до 3,6 млн. чоловік збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною освітою та з 0,9 млн. до 2,7 млн.— з вищою, що працювали в народному господарстві України.

Проте вища і середня спеціальна школа не завжди готували потрібну кількість фахівців тих спеціальностей, яких вимагали нові галузі науки і техніки. Низькою була якість підготовки, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Широкого розмаху набрав третій трудовий семестр, коли під час літніх канікул студенти вузів та учні технікумів працювали на виробництві.

Не сприяла піднесенню свідомості майбутніх фахівців вищої кваліфікації, зростанню якості їхньої підготовки і система прийому у вищі учбові заклади. Вона була породженням перших пореволюціиних років, наслідком не завжди правильного розуміння класових інтересів. У період сталінщини вступ до вузу перетворився на своєрідний привілей. А на етапі брежнєвського лихоліття він виявився в поширенні різноманітних пільг для певних соціальних груп населення, внаслідок чого багато талановитих юнаків і дівчат залишалися поза вищими учбовими закладами.

На початку 80-х рр. стало особливо помітно, що розвиток освіти й підготовки фахівців у нашій країні помітно відстає од світового рівня. Необхідно було вжити кардинальних заходів — здійснити реформу загальноосвітньої та професійної школи, вдосконалити вищу і середню спеціальну освіту. Велика палія у здійсненні цих заходів покладалася на "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи", схвалені у 1984 р. Верховною Радою СРСР. У них визначався комплекс завдань щодо підвищення якості освіти і виховання, піднесення суспільного престижу професії вчителя, зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів, удосконалення структури управління народною освітою.

Але здійснення цих заходів спрямовувалося здебільшого на розширення освітньої мережі, не зачіпало проблем демократизації шкільної справи, слабо підкріплювалося матеріально. Основні напрями реформи та інші державні документи проголошували єдині законодавчі принципи організації шкільного навчання в країні, підготовки вчительських кадрів, вимагали посилення централізації управління системою освіти та її уніфікації, не враховували місцеві особливості Й національні фактори, що перешкоджало ефективному розвиткові шкільної справи.