Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

За відомостями, що їх подає в своєму дослідженні "Запорожское казачество" В.Голобуцький (а він посилається при цьому на інформацію, щоправда, досить скупу, яка міститься в документах під загальною назвою "Акты Московского государства"), після Діденка дуже нетривалий час гетьманом був Дорошенко. Котрий саме? Автор його ймення не називає. Очевидно, тому, що його - імені цього - не було в "Актах".

Що ж, тоді самі поміркуймо, про кого йдеться. Це не міг бути Михайло Дорошенко, оскільки відомо, що він загинув іще 1628 року в Криму, під Бахчисараєм. А описувані події належать до 1633 року. Не міг бути цим гетьманом і Петро Дорошенко, відомий полководець, внук М. Дорошенка. Чому? Просто тому, що він народився 1627 року, отже, ще тільки ходити вчився, а не гетьманувати. То, може, йдеться про його батька, сина гетьмана Михайла Дорошенка? Можливо. Але це тільки припущення.

Новий гетьман не вагався щодо того, чи справді треба збирати козацьке військо та приєднуватися до військ польського короля. Маючи підтримку таких відомих полковників, як Тимофій Орендаренко, що донедавна сам був гетьманом, як Филоненко й Оліфер, він досить швидко згуртував навколо себе реєстровиків і добровольців і повів під Путивль.

Оскільки це місто козаки віддавна вважали українським, то й ми вважатимемо, що вони воювали на своїй землі, визволяючи Путивль од зайд. Проте військо гетьманові дісталося ненадійне. Одні козаки все ще гнівалися на те, що поляки позбавили булави Діденка, другі, хоч і не палали особливою любов'ю до московітів, а все ж таки поляків - з їх нескінченними утисками - не любили ще гостріше. До того ж, російський гарнізон та жителі Путивля не мали ані найменшого бажання піддаватися полякам - і їх теж можна було зрозуміти.

Щоб якось дати лад своїм полкам, Дорошенко заходився зміцнювати дисципліну. Та, мабуть, робив це із зайвою жорстокістю, а може, й не дуже вміло, бо, як свідчать ті ж таки "Акты", що формувалися з донесень російських гінців, послів і просто агентів розвідки, він ".„завжди знаходив причину прискіпатись до людини". Відтак у козацькому війську виник бунт. І важко припустити, що сталося це без допомоги та, може, і втручання російської агентури, яка діяла на той час надзвичайно активно. Згодом бунт переріс у збройні сутички між прихильниками та ворогами гетьмана, і все скінчилося на тому, що в одній із сутичок гетьман Дорошенко безславно загинув.

Звичайно, ми змушені поділяти козаків на прихильників та противників гетьмана Дорошенка, говорити про конфліктність його ставлення до козаків. Але зрозуміло було, що й надалі розвивати козацтво, не маючи державної ідеології та не формуючи з нього дисциплінованої, сталої армії (як це прагнув робити, наприклад, П. Сагайдачний) уже неможливо. Військо, яке не знає, кому і за що і задля чого служить, стає небезпечним не лише навіть для власного народу, який його породив. І чи міг тут щось змінити такий безликий ситуаційний лідер, як Дорошенко?

А кому ж припала булава реєстровиків цього разу? Полковникові Яцьку Острянину. Тому, що згодом став одним із ватажків антипольського повстання. Як бачимо, агентура своє зробила.