Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Ілляш Караїмович був одним із тих козацьких гетьманів, які твердо і послідовно дотримувались польської орієнтації. Гетьманом його проголосили одразу після страти Павла Павлюка, і найважливішим завданням його - яке, судячи з усього, він виконував не з примусу, а за переконанням, - було: заспокоїти козацтво, не допустити нового повстання, примусити козаків, говорячи сучасною мовою, повернутися в правове поле Польського королівства.

Однак в українській історії він, як постать, з'являється значно раніше. Саме Караїмович, разом з полковником Барабашем та іншими реєстровими офіцерами, брав участь у придушенні повстання Івана Сулими. Це він, хитро перебравшись за однодумця, в гурті з іншими офіцерами, заарештував І. Судиму, П. Павлюка та ще кількох керівників повстання і привіз їх до польського табору. Зрозуміло, що такі вчинки симпатії в українця викликати не можуть, проте, погодьмося - операцію виконано вправно. Пов'язати все керівництво повстанської армії і вивезти його з табору — таке може вдатись не кожному.

Саме тоді, як було страчено Павлюка і проголошено гетьманом Караїмовича, тобто в лютому 1638 року, в Варшаві відбулося засідання сейму, на якому розглядалися проблеми українського козацтва. Ухвала така: реєстр козацький зменшиться до 6 тисяч шабель; записувати до реєстрових полків можна лише тих козаків, які не брали участі в жодному з антипольських повстань. Вирішено було також, що старшими над реєстровиками будуть польські комісари - жодних виборних гетьманів! - а всі командири полків мають походити тільки зі шляхти. Крім того, Січ повинна бути під постійним контролем реєстрових полків; вони стоятимуть поблизу неї гарнізонами і стежитимуть за тим, щоб козаки не бралися до бойових дій без дозволу польського уряду.

Ясна річ, усе це не могло бути прийнятним. Воно обурило не тільки січовиків, а й козаків реєстру. Адже їм теж було ясно: додержання них вимог призведе до цілковитого занепаду козацтва.

Щоб переконати козаків, що все станеться саме так, як хоче сейм, гетьман Микола Потоцький (польський головнокомандувач) наказав Караїмовичу взяти два козацькі полки, піти на Січ і розправитися з тими повстанцями, яким пощастило втекти на Запоріжжя. Але там уже порядкував досвідчений воїн, кошовий отаман Дмитро Гуня, якого незабаром теж буде проголошено гетьманом. Дізнавшись, що реєстрові козаки прибувають для того, щоб, за наказом поляків, спалити всі чайки, а Січ, що містилася тоді на острові Томаківка, зруйнувати, Гуня негайно скликав усе козацтво, яке тільки могло зібратися з навколишніх територій. І запитав, чи згодне товариство коритися вимогам поляків.

Що ж відповіли козаки? Приблизно те саме, що мали за звичай відповідати на листи турецьких султанів. А ще, додали: краще вони всі накладуть головами, аніж віддадуть полякам Січ!

Караїмович, хоч і стояв за поляків, теж розумів, що вони жадають неможливого. Тому ні з чим не квапився. Зупинившись у районі Кодака, він улаштував собі там табір і прийняв посланців Гуні, які висловили йому все те, що звеліли учасники козацької ради. А ще передали ультиматум: щойно полки Караїмовича наблизяться до Січі, запорожці оголосять їх ворогами козацтва і стануть до бою, як і годиться чинити з ворогами.

В полках Караїмовича були такі самі українці, а як і в полках Гуні. Довідавшись про те, що козацька рада на Січі вирішила не припиняти повстання, чимало з них потай утекло з табору Караїмовича, щоб приєднатися до січовиків. Не маючи бажання розпочинати братовбивство, Караїмович підняв полки і повернувся на Черкащину, до своєї резиденції.

Цей його вчинок свідчить, що загалом Караїмович не був налаштований ні проти повстанців, ні проти січового козацтва. Як і Богдан Хмельницький, з яким згодом, звела його доля, він був офіцером реєстру, але офіцером, який прагнув уникнути значних боїв із січовиками та повстанцями.

Така його поміркованість не припала до смаку польському командуванню, і невдовзі його з гетьманування усунули. Реєстровиків же підпорядкували польському комісарові.

Проте цим військова кар'єра, а краще сказати трагічна доля Ілляша Караїмовича, не вивершилась. У квітні 1648 року саме він був командиром одного з козацьких полків, які йшли човнами до Дніпра з наказу головнокомандувача польських військ Миколи Потоцького. Дізнавшись про це, Богдан Хмельницький вислав їм назустріч повстанські полки. Старшині полку вдалось умовити козаків реєстру перейти на бік повстанців. Караїмович здатися не захотів - знав, що козаки не подарують йому ні зради Сулими, ні зради під час повстання Павлюка. Разом з групою своїх прибічників він став до бою і загинув.

Звичайно, дуже просто віднести його до зрадників і спробувати, як це роблять деякі дослідники, викреслити з української історії. Але це марна річ. Його не викреслиш. Бо що було, те було. Був і гетьман реєстрових козаків, полковник Ілляш Караїмович. Він, як і всі Інші офіцери реєстру, заприсягся у вірності польському королеві, і свого слова дотримав. Як дотримали його багато інших офіцерів-українців, чимало гетьманів та кошових отаманів, що так само, як і Караїмович, брали участь у придушенні повстань. Такою вже вона є, наша історія.