Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

"Уся середньовічна історія України - це буремний літопис воєн і повстань, майже безперервних воєн і повстань. Народ, що витворив одну з найдосконаліших армій світу - козацьку, вже не міг, не мав права належати до гноблених і визискуваних, навіть якби для остаточного визволення довелося воювати тисячу літ".

Богдан Сушинський

Іван Золотаренко (р. н. невід. - помер 1656) походив з давнього козацького роду, предки якого козакували ще за часів заснування Січі. Обставини склалися так, що певний час він був одним з найближчих до гетьмана полковників, якому Хмельницький цілковито довіряв і посилав у важливі рейди на північ України та до Білорусії. Ця близькість до гетьмана пояснювалася, зокрема, тим, що третьою дружиною Б. Хмельницького була рідна сестра Золотаренка Ганна, а ще тим, що цей полковник справді мав великий хист до військової справи і умів знаходити вихід з найскладніших ситуацій.

В лавах Визвольної армії Іван Золотаренко - від початку повстання. До нас не дійшло ніяких конкретних фактів, які б давали можливість відтворити хоч один його подвиг у ті роки, проте відомо, що він брав участь у битвах під Жовтими Водами, під Корсунем, у Пилявецькій кампанії. Протягом 1653-55 років був полковником ніжинським. Тож цілком природно, що, коли Хмельницькому знадобилося призначити когось наказним гетьманом, який би, маючи окремий корпус, діяв на півночі України та в Білорусії, вибір припав саме на полковника Золотаренка. В перспективі, якби Україна не опинилася в складі Московії, а зуміла зберегти незалежність і закріпити свій вплив у Білорусії, - а був час, коли цей вплив мав неабияку силу, — Іван Золотаренко, по суті, міг би стати гетьманом Білорусії. До того йшлося.

З'єднавшись із Московією, Україна опинилась у надзвичайно складному військово-дипломатичному становищі. Ніхто з її сусідів не зичив собі посилення Московії коштом України.

Утворилася навіть природна коаліція однодумців, до якої входили Польща, Туреччина, Крим, Молдова, Валахія... І дехто з неї, особливо Польща, намагалися обстояти свою позицію зі зброєю в руках. Полум'я війни, отже, над Україною не вщухало.

1654 року корпус Золотаренка прибув до Білорусії, щоб допомогти козацьким загонам, які вже там діяли. У цей самий час розпочали бойові дії проти Польщі війська Московії.

Основу корпусу Золотаренка становили полки, сформовані на Чернігівщині, - Чернігівський, Ніжинський, Стародубсь-кий. За даними "Історії русів", загальна чисельність його війська разом із п'ятитисячним загоном охочекомонних, тобто не козаків, добровольців, сягала близько 25 тисяч шабель, і рейд наказного гетьмана розпочався успішно. Українське військо рухалося вздовж правого берега Дніпра, розпорошуючи польські загони та все далі заглиблюючись у Білорусію, а відтак, наближаючись до історичних кордонів Литви.

Козакам протистояли війська литовського гетьмана Яну-ша Радзивілла. І хоч це був досвідчений полководець, козаки відбили таки в нього Лоїв, Гомель, взяли в облогу Бихов... До речі, в складі цього козацького війська перебував і юний Юрій Хмельницький, син гетьмана й сам майбутній гетьман, тобто Богдан Хмельницький довірив І. Золотаренкові як родичеві військовий вишкіл сина.

Навесні 1655 року - з наказу Хмельницького та на прохання московітського царя - Іван Золотаренко підвів свій корпус під Смоленськ. У місті був великий і добре озброєний польський гарнізон, що міг дозволити собі тактику частих вилазок. Проте Золотаренко, укріплюючи свій табір, поробив там і насипні редути. Викотивши на них артилерію, він тримав під вогнем цілий Смоленськ.

Слід зазначити, що Смоленськ був тоді причиною для постійного напруження у польсько-московітських взаєминах, саме через нього нераз виникали політичні та збройні конфлікти. Тому цар Олексій Михайлович, який - не без згоди Хмельницького — зміркував, що здобувати цю могутню фортецю найліпше, жертвуючи життями українців (між іншим, ця традиція збереглася потім на віки), надав діям І. Золотаренка величезного значення. Відомо, що в липні він особисто прибув до ставки наказного гетьмана, щоб стежити за штурмом. Але поляки дізналися про його приїзд і двома загонами вдарили на козацький табір, можливо, маючи надію не тільки відтіснити козаків, а й захопити в полон царя.

Одначе вони не взяли до уваги тактику наказного гетьмана, який завжди кілька резервних загонів тримав поза табором. І вони, ці загони, в критичний момент затисли поляків у лещата. Та такі, що хоч поляки двічі ніби виривалися з них, та вже край самісіньких мурів міста, мусили здатися в полон.

Цареві це дуже сподобалось, але, як і всім загарбникам, закортіло більшого. Дізнавшись, що в битві близько 5 тисяч поляків загинуло і близько двох з половиною тисяч узято в полон, він почав наполягати, щоб Золотаренко негайно йшов на генеральний штурм міста. Та досвідчений полководець не погодився: наміру покласти військо під могутніми мурами Смоленська не мав. І негайних, непідготовлених штурмів не визнавав.

Кілька днів він методично обстрілював місто з гармат, а козаки тим часом потай підвели підкоп під ту частину муру, що виходила на Дніпро. І вона завалилась, давши дорогу козакам. Та була ще одна деталь у підготовці війська до штурму. Золотаренко наказав усім озброїтися списами, яких гарнізон міста майже не мав. Великою мірою це й визначило перебіг битви. Швидко вистріливши свої набої, поляки не встигали перезаряджати рушниці й пістолі, а битися шаблями, проти озброєних списами важко і безнадійно...

Розчулений тим, що по українських і польських трупах йому вдалось на білому коні в'їхати до такого жаданого Смоленська, російський цар надав Золотаренкові звання російського дворянина, а всьому війську видав Грамоту, згідно з якою до російського дворянства "сопричислювалось" і все офіцерство, що брало участь у штурмі Смоленська. Дворянами мали зватися і їхні нащадки. Ось так білоруське місто Смоленськ стало "містом російської слави".

Під Смоленськом шляхи царя і наказного гетьмана розійшлися. Перший повернувся до Москви, а другий рушив далі, вглиб Білорусії - добувати ціною крові українських козаків інші міста для російської імперії. Єдине, що його втішало при цьому - битися доводилося проти армії польського короля, а отже, цим він допомагав у боротьбі з поляками своєму народові і, зокрема, армії Б. Хмельницького.

Щоправда, під час цього, вже другого для Золотаренка, походу в Білорусію, стався політичний конфуз. Річ у тім, що білоруські повстанці й селянство сприймали козацького ватажка мало не як свого національного героя. В багатьох селах і містечках люди скликали ради і проголошували себе українськими підданими, чоловіки голили голови, залишаючи на них оселедці, й оголошували свої повстанські загони козацькими, підпорядкованими гетьманові Хмельницькому. Вони так само, як і українці, не хотіли панщини...

Такий поворот подій страшенно не сподобався цареві московітів. Російські посли почали тиснути на Хмельницького, щоб той погамував Золотаренка, а ще ліпше - відкликав його з Білорусії. Бо ж як це воно: білоруси визнають зверхність українського гетьмана, а не російського царя-батюшки?!

Проте ні Хмельницький, ні сам Золотаренко на настрої царя не зважили. Першим містом, яке Золотаренкові довелося штурмувати після Смоленська, був Гомель — його поляки знову запосіли, вирубавши невелику козацьку залогу. Досвідчений майстер облог і штурмів, наказний гетьман і цього разу швидко пробивсь у місто. Але це ще не було перемогою: непорушною скелею стояв фортечний замок. Та й до нього, як свідчить автор "Історії русів", Золотаренко способу дібрав. Та ще й хитромудрого і цілком несподіваного. Він наказав повитягувати на найближчу церкву та дзвіницю гармати, і звідти розстрілювати гарнізон замку, що поставав перед козаками, як на долоні.

У фортеці почалися пожежі, залога танула на очах. Щоб якось припинити це божевілля, майже весь гарнізон вийшов із-за стін і кинувся на козаків. Ті розступилися, даючи полякам дорогу до міста. Не квапився й Золотаренко. Він дав змогу полякам утягтися до вузьких вуличок, а потім кинув на них свою піхоту зі списами. Авжеж, тут, як і в Смоленську, польська піхота такої зброї не мала і техніки захисту від неї в пішому бою не знала. Що ж до зброї вогнепальної, то за тих часів у близькому бою користуватися нею було важко: довго перезаряджати. Як запевняють нас хроніки, рідко хто з польського гарнізону Гомеля вцілів. Наказний гетьман знову відродив там владу гетьмана України.

Під Новим Биховом Золотаренко дещо змінив тактику. Після нетривалої облоги він посеред ночі - саме на польське свято - почав штурмувати не місто, а фортечний замок, де бенкетували офіцери. Стояли морози, сипало снігом, і полякам, при горілці сидячи, якось не вірилося, що за такої хурделиці хтось годен іти на штурм. Та ще й не міста, а одразу фортеці. Одначе козаки наважились. І, як твердять хроністи, допомагали їм не тільки драбини, а й велетенські кучугури снігу, що їх понамітало попід мури та вежі. Багато хто тоді віддав богові душу просто за столом, чимало повтікало із замку до міста. Вранці, дещо оговтавшись, поляки спробували відбити фортецю, але Золотаренко вдарив по них із усіх гармат, які тільки були у фортеці.

Добре пошарпане польське військо почало відходити в бік Литви. Та наказний гетьман передбачив і такий варіант. Кілька козацьких загонів чатували на поляків і литовців на дорозі відступу, і мало кому пощастило уникнути полону. Можете уявити собі, з яким гонором наказний гетьман Золотаренко надсилав у дарунок цареві Олексію Михайловичу близько 3 тисяч полонених. Погодьтеся, що такий жест може дозволити собі далеко не кожен полководець.

Цар, ясна річ, був задоволений. Спеціальною грамотою він похвалив Золотаренка, а водночас відзначив хоробрість Юрія Хмельницького, про якого наказний гетьман повідомляв у своєму листі. Похвалити цар, звичайно ж, похвалив. Але на цьому не заспокоївся.

Він уже бачив себе правителем Білорусії й Литви. Залишилося тільки остаточно завоювати їх (чужими руками!) та приєднати до своєї імперії. Проте Януш Радзивілл мав свій погляд на речі. Вів зібрав нову армію і незабаром вирушив з Литви в Білорусію, намагаючись витіснити з неї й українців, і росіян. Дізнавшись про це, наказний гетьман Золота-ренко і князь Олексій Трубецькой, що командував російськими військами, об'єдналися поблизу Могилева і рушили назустріч польсько-литовським військам.

Зійшлися дві армії на річці Березині" такій знайомій нам із значно пізнішої історії, пов'язаної з Наполеоном. Так ось, саме на цій річці й випало наказному гетьману Іванові Золотаренку давати головний бій Янушу Радзивіллу. Удало маневруючи, литовський головнокомандувач довгенько стримував натиск українських і російських військ. Але тільки доти, доки Золотаренко не вибрав слушної хвилини та не вдарив у самий центр поляків і литовців. І знову вдався до своєї улюбленої тактики. Озброївши піхоту довгими списами, він повів її в атаку. Наблизившись до ворога, козаки зробили могутній залп з рушниць і пістолів, а тоді, не даючи супротивникові змоги опам'ятатися, вдарили на нього списами. Битва, як зазначають хроністи, була тривалою і запеклою, але з самого початку - з перевагою українців. Решткам Радзивіллового війська пощастило врятуватися тільки тому, що, перебравшись на протилежний берег річки, вони попалили за собою мости й переправи. Зате весь обоз та артилерія припали переможцям.

Після цієї вирішальної битви, українці й росіяни знову поділилися на двоє військ. Корпус Золотаренка перейшов із боями цілу Білорусію і, ламаючи опір поляків та литовців, добувся до Вільни (сучасного Вільнюса). При цьому козаки взяли штурмом близько двохсот міст, містечок та укріплених замків. І нема підстав вважати, що хроністи завищили цю цифру.

Цікаво, що по здобуттю Вільни, якого російські війська домоглися разом з українськими, російський цар Олексій Михайлович негайно заходився титулувати себе: "Цар і Самодержець Великої, Малої і Білої Русі". І саме з того року — року перемог українського козацтва - російські царі й величають себе "Царями всеросійськими". І як твердить автор "Історії русів", саме відтоді замість "цар Московський" ввійшов в ужиток титул "цар всеросійський".

Як це не дивно, але досі ніхто з наших дослідників не замислився - я маю на увазі по-справжньому - над тим, що це за історична постать така - наказний гетьман Іван Золотаренко. Яка роль належить йому в історії України, що трагічно втрачала свою нетривку незалежність і мусила дивитися, як дедалі ширшають простори Російської імперії. І як цей наказний гетьман шаблями і списами українських козаків вирішував долю Польщі, Литви, Росії, і навіть, якоюсь мірою, України, хоч долю останьої, по суті, вже вирішила Переяславська угода...

Існує кілька версій загибелі Івана Золотаренка. Дехто вважає, що це сталося під час іще однієї битви під Новим Биховом, дехто твердить, що... Та ми всіх версій не розглядатимемо. Найвірогіднішою здається та, якої дотримується автор "Історії Русів". За наказом російського царя, Золотаренко відвів свої війська з Литви і мав розташувати їх гарнізонами в центральній частині Білорусії, в тих - слід вважати - стратегічних місцях, де вони з однаковим успіхом могли заступати шлях литовсько-польським військам і на Московію, і в Україну. Отже, дорога йому стелилася через уже знайомий нам Новий Бихов. Тільки цього разу наказний гетьман в'їхав сюди як переможець, - на чолі війська, без бою, оскільки в місті був козацький гарнізон.

У час цього церемоніального в'їзду його й убив пострілом з мушкета органіст місцевого костьолу - із засідки на дзвіниці. Вбивця, як свідчить хроніст, сам, із власної волі, зізнався в скоєному. Мабуть, вважав, що наказний гетьман Золотаренко - саме та постать, той полководець, вбивство якого забезпечить йому місце в історії. І він не помилився.

Отже, наказний гетьман Іван Золотаренко... Полководець, який добув для російської корони Смоленськ, майже всю Білорусію і частину Литви... Як бачимо, були в нас і такі полководці.