Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Автор: | Рік видання: 1998 | Видавець: Одеса : Альфа-Омега | Кількість сторінок: 685

Дивись також:

ОБЩЕСТВЕННЫЙ ДОГОВОР

основной регулятор общественной жизни, придающий легитимность связям и институтам внутри гражданского общества, а также его ...

ЕВРОПАРЛАМЕНТ

международный и межнациональный орган, в ко­тором представлены страны Европейского союза (до Маастрихтского договора(1993) - Европейского ...

Филон Гаркуша, полковник Визвольної армії, командир окремого повстанського корпусу.

В пам'яті народній ім'я полковника Филона (Антона) Гаркуші не залишило такого помітного сліду, як, скажімо, імена І. Богуна, І. Сірка чи М. Кривоноса. Одначе всі ті відомості! що дійшли до нас, свідчать: у час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького цей полководець мав свою — і вельми значну - роль. Керуючи окремим повстанським з'єднанням (чи, сказати б сучасною мовою, корпусом), він домігся кількох важливих перемог, і тільки загальне незнання нашої історії дозволяє нам, якщо не остаточно забути, то принаймні дуже вже рідко згадувати про цього талановитого козацького ватажка.

Дослідники твердять, що родом Ф. Гаркуша був з білоруського міста Бихова. Зараз важко з'ясувати, чи був він ще й білорусом за національністю, але достеменно відомо, що гетьман Б. Хмельницький не раз використовував походження полковника Гаркуші, націлюючи його на військові дії в рідних краях. Одначе до цих подій ми ще повернемося.

Про молоді літа Гаркуші знаємо надзвичайно мало, так само, як і про перші роки його козакування. Оскільки Запоріжжя від Бихова далеченько, можемо припустити, що податися на Січ його примусили обставини, тобто: або участь в одному з селянських заворушень, після якого він уже не міг лишатися в рідному містечку; або ж прагнення добути собі лицарської слави. Але так чи так, а поміж козаками він відзначився і незабаром потрапив до реєстру. Це з огляду на дуже обмежену кількість реєстрового війська було нелегко, бо записували до нього, як правило, досвідчених, перевірених воїнів. А Гаркуша, зауважимо, навіть став офіцером.

Можливо, він так і служив би до кінця свого віку в складі старшини реєстровиків, якби не повстання Хмельницького. Не існує достеменних відомостей щодо того, коли саме Ф. Гаркуша приєднався до повстанців. Та оскільки він брав участь вже в першій великій битві армії Хмельницького під Жовтими Водами, можна припустити, що в лавах повстанців він опинився разом з Корсуньським полком, який, як відомо, майже в повному складі приєднався до Хмельницького, перебуваючи у польській залозі поблизу фортеці Кодак. Або ж (ще одна гіпотеза), це сталося біля Кам'яного Затону, куди Гаркуша прибув у складі війська наказного гетьмана Барабаша.

І під час битви під Жовтими Водами, і в битві під Корсунем Филон Гаркуша заявив про себе як про здібного командира. І це не минуло ока Б. Хмельницького. Тож не дивно, що незабаром цей полковник знадобився йому для особливого доручення.

Після Корсуньської битви Польща оголосила "посполите рушення", тобто загальнонародну війну проти повстанців Хмельницького. Місцями збору загонів"посполитих " були міста Збараж, Лоїв і Слуцьк. Ось тоді, щоб не допустити зростання цих загонів і не дати їм з'єднатися з основними силами поляків, Хмельницький розіслав окремі загони козаків до районів збору. Як пише автор "Історії русів", "...один корпус під командою полковників Мартина Небаби й Антона Гаркуші відправлено до міста Лоєва і річки Прип'яті для утримування або утруднювання походу військ литовських".

Посилаючи Гаркушу на Прип'ять та до Білорусії, гетьман України виходив ще й з того, що в цих місцях розгортався повстанський рух, і його треба було зміцнити та поєднати з антипольською боротьбою Визвольної армії. Гетьман не міг дати Гаркуші великого загону, тож військо своє полковникові довелося формувати на марші до Прип'яті - з місцевих селян та окремих повстанських загонів. І це йому вдалося. На пізню осінь 1648 року, коли Гаркуша дав перший великий бій польському загонові під командою полковника Мирського, він мав під своєю рукою близько ЗО тисяч ша-бель. Тобто це вже був справжній повстанський корпус.

А почалася битва край Березини. Гаркуші пощастило притиснути польське військо до самого берега, а з усіх інших боків узяти в півколо і, розчленувавши, розбити. Тільки незначна частина поляків на чолі з самим Мирським зуміла врятуватися, перебравшись по тонкому ще незміцнілому льоду на той бік. На кінець 1648 року доля привела Филона Гаркушу до рідного Бихова. Але зустрів він його гарматами: у великому добре укріпленому замку сидів польський гарнізон. Гаркуша кілька разів брався до штурму, але даремно. Довелося взяти фортецю в облогу. Та чи довго її можна було тримати лютої зими? До того ж на допомогу обложеним незабаром прибув великий загін поляків і литовців. Не маючи ні підкріплень, ні пристойної кількості гармат, полковник мусив зняти облогу й одступити, але й на відступі стримував дальше просування ворожих військ.

На початку 1649 року польський король Ян-Казимир закликав литовців активніше протистояти поширенню повстання в Білорусії. Боротьбу очолив сам головнокомандувач литовськими військами Януш Радзивілл. Але це не злякало повстанців. Після невдачі під Биховом корпус Гаркуші перегрупувався і на весну наступного року зумів узяти штурмом кілька важливих білоруських міст, зокрема, Гомель, Пінськ, Мозир. При цьому козаки неабияк активізували повстанський рух місцевого населення. Його загони один по одному проголошували себе козацькими.

Та хоч військо Гаркуші, діючи в глибинних районах Білої Русі, домагалося певних перемог, розгорнути на цих землях визвольну боротьбу такого масштабу, як в Україні, нашому полководцеві не щастило. Бракувало кількох ватажків, які б могли розпочати повстання в своїх місцевостях і потім приєднатися до Гаркуші. Морально, психологічно народ білоруський, очевидно, ще не був готовий до такого спалаху, та й не було в Білорусії таких міцних воїнських традицій, як у козацькій Україні.

Побоюючись, що литовсько-польські війська з Білорусії можуть націлитися на Київ (так воно згодом і сталося), Хмельницький відрядив на Гомельщину наказним гетьманом одного з найдосвідченіших полковників, давнього приятеля Михайла Кричевського, який свого часу визволив Хмельницького з в'язниці. По суті, Кричевський, з'єднавшись із корпусом Гаркуші, мав утворити північний фронт, який, діючи самостійно, міг протистояти армії Я. Радзивілла. А за місце з'єднання обрали межиріччя Дніпра й кордонного Сожа.

Однак литовська розвідка, очевидно, не спала, і гетьман Радзивілл з'єднання двох українських військ не допустив. Переважаючими силами литовці оточили корпус Кричевського, тоді як інша частина військ Радзивілла вела позиційні бої з корпусом Гаркуші, не дозволяючи йому підійти на допомогу. Основні бої точились поблизу міста Лоєва на Дніпрі, саме на кордоні з Чернігівщиною. 6 них полковник Кричевський і загинув.

Важко твердити, що дніпровсько-созькі бої були вдалими для Гаркуші, та все ж українським повстанцям пощастило стримати литовські війська й не пустити їх в Україну. Хмельницькому в цей час теж потрібні були свіжі сили, проте він залишив корпуси Гаркуші і полковника Максима Небаби на кордонах з Білоруссю. Трохи на південь од них, вже на підступах до Києва, діяв окремий загін полковника київського Антона Ждановича.

Влітку 1650 року Радзивілл вирішив провести, як пишуть тепер, розвідку боєм і кинути проти Гаркуші один зі своїх загонів. Але перестрівши литовців на березі Дніпра, український полковник з такою силою вдарив на них, що примусив припинити наступ і отаборитись. Невдовзі з'ясувалося, що позиція Гаркуші набагато вигідніша, і після кількох штурмів військо Радзивілла мусило відійти на північ, у межі Білорусії.

І все ж побоювання Хмельницького виправдалися. Влітку наступного року князь Януш Радзивілл, зібравши солідну військову силу, з наказу короля Яна-Казимира, посунув на Київ. Першим, у районі вже знайомого нам містечка Лоєва, його зустрів загін полковника Максима Небаби. Можливо, в цьому й полягала помилка українських командирів, що вони діяли порізно, хоч, мабуть, здогадувались: жоден загін окремо не міг протистояти такій великій армії. Саме це й підтвердила битва під Лоєвом 1651 року. Козаки трималися мужньо, але зазнали поразки і мусили відступити, втративши на полі бою свого ватажка, полковника Небабу.

Залишимо військовим історикам право докладно аналізувати всю війну козацьких з'єднань з військами Радзивілла. Для нас поки що важливо, що корпус Гаркуші зустрів литовську армію на лівому березі тоді ще досить повноводної річки Ірпінь, поблизу місця де вона впадає в Дніпро. Місцина була досить вигідною для позиційних боїв, але знову дала про себе знати нерівність сил. Зітнувшись у бою з військом литовського полковника Гонсевського, Гаркуша мусив поступитися, і литовці захопили Київ. Однак українські полковники не сприйняли це за особливу трагедію і розробили визвольну операцію. На допомогу Гаркуші Хмельницький послав дво-тисячний загін татар. Але це був той випадок, коли краще б він їх не надсилав. У найвідповідальніший момент битви з литовцями на річці Либідь, татари, як-то бувало в них не раз, зрадили козаків. Розгрому від цього гаркушівці не зазнали, одначе й про успіх не йшлося. Довелося знову відступити на південь.

Та все ж довго у Києві Радзивілл не просидів. Коли його добре пошарпали безперервні напади загонів Ждановича, Гаркуші та кількох інших полковників, князь визнав за краще забратися зі столиці України та піти на з'єднання з військами польського короля.

Відомо, що до Переяславської угоди не всі поставились однаково. Дехто з полковників геть не визнав акту про возз'єднання. Гаркуша був серед тих, хто сприйняв "Переяславські статті" за цілком логічний вчинок гетьмана. Хмельницький настільки покладався на нього, що саме полковнику Гаркуші доручив очолити посольство до московського царя Олексія Михайловича. З якої нагоди? Та просити царя-батюшку, щоб той не зволікав з ухваленням пунктів Переяславської угоди, тобто, по суті, не зволікав із затвердженням статусу України як складової частини Російської імперії.

В січні 1657 року розпочалася ще одна війна проти Польщі. Цього разу українські козаки діяли у спілці з військами угорського князя Ракоці та шведами. І дійшли аж до Варшави. Проте Україна, яка на той час уже, власне, втратила самостійність, жодного зиску з цієї перемоги не мала. За свідченнями дослідників, корпус полковника Гаркуші в цьому поході участі не брав. Але активно діяв на Волині, відтягуючи на себе значну частину польських військ.

Загалом більшу частину Визвольної війни Гаркуша, командуючи корпусом, діяв самостійно, виходячи з ситуації, що складалася в тому районі, який він контролював. Це дозволяє говорити про нього, як про самодостатнього полководця, який поповнював лави своїх військ повсталим селянством визволених регіонів. Його ім'я було досить відоме на Лівобережжі України та в Білорусії. Йому вірили, за ним ішли.

По смерті Богдана Хмельницького в Україні склалася досить своєрідна політична ситуація. І сталося так, що вчорашній посол до московського царя-батюшки полковник Гаркуша опинився раптом у колі прибічників гетьмана Виговського, що тримався виразної пропольської, тобто краще буде казати, антиросійської орієнтації, оскільки поляків сприймав лише за тактичних союзників. Відомо, що саме корпус Гаркуші брав участь у придушенні 1658 року повстання проти Виговського, на чолі якого стояли кошовий отаман Яків Барабаш і полковник Мартин Пушкар. На віддяку за вірність Виговський призначив Гаркушу полтавським полковником, тобто відтоді Филон Гаркуша став не лише військовим, а й адміністративним полковником, що, крім усього іншого, дало йому змогу поліпшити своє матеріальне становище. Саме як полковника полтавського його й згадують востаннє у відомих сьогоденним дослідникам документах. Як остаточно склалася його доля - невідомо.

Отже, полковник Филон Гаркуша - один з тих, хто вписав і свою сторінку в історію визвольної боротьби не тільки українського, а й білоруського народів. В історії цих двох народів і місце йому.