Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Як і в біографіях багатьох інших військових діячів часів Хмельниччини, рік народження та факти ранніх літ життя цього, поза всякими сумнівами, талановитого полководця й політика лишаються для нас невідомими. За деякими даними, Степан Пободайло (або ж Подобайло) походив з Чернігівщини. Мабуть, це припущення вірне, оскільки згодом він зі своїми військами обертався здебільшого на Чернігівщині, а вже помічено, що Хмельницький намагався націлювати своїх полковників на організацію повстання та військові дії саме в рідних для них краях.

Кар'єру свою він розпочинав у війську, яким командував королівський комісар в Україні сенатор Адам Кисіль. Ми вже знаємо, що це військо брало участь у придушенні повстань Павлюка, Остряниці, Гуні. Хоч відомо, що сам Адам Кисіль виступав, як правило, в ролі посередника під час переговорів повстанців та козаків з польським командуванням та урядом. Тож не будемо брати гріх на душу, заявляючи, що й С. Пободайло був одним з душителів повстань, а скажемо, що 1648 року, на самому початку Визвольної війни, він перейшов на бік Хмельницького.

До речі, під Жовтими Водами та під Корсунем, як і в інших битвах, С. Пободайло воював у складі Чернігівського полку, командуючи сотнею. Та десь на середину літа 1648 року Хмельницькому знадобилося підсилити північний край, на якому заворушилася армія литовського гетьмана

Януша Радзивілла, що націлювався на Київ. І тут хтось, мабуть, подав думку, що туди варто послати чернігівця Пободайла. Так гетьман і вчинив.

Узявши з собою невеличкий загін - людьми він мав поповнюватися в Білорусії та на Чернігівщині, - Пободайло, вже в чині полковника, вирушив на з'єднання з військами наказного гетьмана Кричевського.

Похід тривав довго. Раз у раз виникали сутички з польськими загонами та гарнізонами. А щодо основних подій, то вони, як уже мовилось, розгорталися поблизу містечка Лоєва, на Дніпрі. Щоб з'єднатися з наказним гетьманом, Пободайлові треба було переправитися на правий берег Дніпра. Кожне, навіть найдисциплінованіше військо втрачає під час переправи левову частку своєї боєздатності. Так сталося й цього разу. Підстерігши повстанський корпус край переправи, литовці не дали йому розгорнутися в бойові лави, накрили вогнем з гармат, а потім кинули кінноту.

Рятуючи залишки свого війська, С. Пободайло зумів переправитися назад, на лівий берег. Але час і можливості було втрачено. Його корпус не зміг підійти на допомогу наказному гетьманові (так само, як не вдалося зробити цього й полковникові Гаркуші), і той зазнав відчутної поразки, та й сам поліг у бою.

Одначе, головне завдання повстанські загони виконали - армії Радзивілла в Україну не пустили. І вона - добре-таки пошарпана - мусила відкласти наміри щодо України, як мовиться, до ліпшого часу...

Молдова завжди входила в коло геополітичних інтересів козацької України. Знаємо чимало прикладів, коли українські гетьмани втручалися в молдавські справи, зводячи на місцевий трон "свого" правителя. Не став винятком і Богдан Хмельницький. Відчуваючи, що молдовський господар Василь Лупул дедалі одвертіше схиляється до союзу з Польщею, він 1650 року зробив несподіваний для молдаван і поляків рейд у Молдову. І в складі 70-тисячної армії був також полк Степана Пободайла.

Успіх був надзвичайним. Хмельницькому пощастило не тільки розбити молдавське військо, а й захопити самого Лупула. Карати він його не захотів - нового правителя під рукою не мав. Зате примусив укласти вигідний для України мир і домігся обіцянки Лупула віддати доньку Розанду за свого сина - Тимоша Хмельницького.

Пободайло ж із цього походу повернувся щасливо. І незабаром опинився на Чернігівщині. Чому?

Бо Януш Радзивілл не вгамувався і знову привів військо на український кордон. Зустрів його чернігівський полковник Мартин (Максим) Небаба. Але Радзивіллу, що мав більше людей і гармат, пощастило загін Небаби оточити. У лютому бою, що спалахнув на північ від Чернігова, між Дніпром і містечком Ріпки, багато чернігівців полягло. Ті ж, що зосталися, пробились на з'єднання з Пободайлом.

Це, звичайно, було поповненням. Але не таким, щоб дістати цілковиту впевненість: втримати Чернігів можна. Підмоги ж чекати не було звідки. Лишалося, отже, одне - відступати далі на південь. Але полковник скористався тим часом, який потрібен був Радзивіллу, щоб прохолонути після бою, перегрупувати сили й добутися міста. За ці кілька днів повстанці разом з населенням настільки зміцнили оборонні редути міської фортеці, так підсилили їх земляними валами, що ні перший, ні кілька наступних штурмів успіху литовцям не дали. Відчуваючи, що облога може затягтися, а на допомогу козакам - прийти загони Хмельницького, Радзивілл повів війська на з'єднання з армією польського короля. Проте Хмельницький, що перебував тоді поблизу Фастова, випередив його нічним маневром і влаштував засідку. У несподіваному світанковому бою колони литовців дуже порідшали, а весь обоз перейшов до рук козаків.

Склавши належну оцінку розважливості Пободайла, Хмельницький не мав сумніву: на адміністративній посаді полковника чернігівського Мартина Небабу з успіхом замінить полковник Степан Пободайло. По якомусь часі всі впевнились у правильності гетьманового вибору, бо новий полковник чернігівський показав іще й свій, говорячи сучасною мовою, організаційний талант. Розуміючи, яке велике значення має для України становище, що може скластися на Лівобережній її частині, Хмельницький і козацька рада призначають С. Пободайла наказним гетьманом Лівобережної України.

Це призначення неабияк піднесло авторитет Пободайла, а де в чому, можна сказати, і розв'язало руки. Того ж таки року, скориставшись із відкликання основних польських сил на Правобережжя (вони мали посилити натиск на Хмельницького), С. Пободайло піднімає повстання. Наслідок: уся територія Лівобережжя перейшла під контроль української козацько-повстанської адміністрації.

В Україні не було дивиною, що той чи інший гетьман або кошовий отаман дає гроші на утримання чи спорудження нових храмів і монастирів. Що ж до наказного гетьмана Степана Пободайла, то він в історію українського православ'я ввійшов як ініціатор відбудови Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Передав на це потрібну суму із заповітом поховати його тут. Що й було зроблено, коли він загинув у бою під білоруським містечком Старий Бихов улітку 1654 року, тобто вже після Переяславської ради. Причину його загибелі цікаво сформулював історик І. Крип'якевич: "Загинув у війні за Білорусь..."

Таки-так, — того літа Пободайло зі своїм чернігівським полком опинивсь у війську наказного гетьмана Івана Золотаренка, а воно - входило до складу... російської армії, що розпочала бойові дії проти поляків на території Білорусії. Отож, із фактичного боку все зрозуміло. Незрозуміло тільки, для кого завойовувала Білу Русь майже 18-тисячна армія українських козаків? Ясна річ, тут не йшлося ні про те, щоб Білорусія перейшла до сфери впливу Києва, як це було за часів Київської Русі, ні про те, щоб Білорусія здобула свою державність і незалежність. Після Переяславської угоди українське козацтво гинуло в Білій Русі за те, щоб з-під високої руки польського короля ця земля перейшла під не менш високу, але ще твердішу руку царя московського.

В одній із таких сумнівно-праведних битв і наклав головою талановитий український полководець, наказний гетьман Лівобережної України Степан Пободайло. І було б справедливо, якби в Чернігові з'явився пам'ятник цьому козацькому вождеві, оборонцеві й будівничому міста.