Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.

Дивись також:

Досвідченому воїнові Леську Шкурі випало очолювати запорізьке козацтво в ті буремні часи, коли січове товариство роз'єднувала гетьманська міжусобиця, в яку були втягнуті лівобережний гетьман Іван Брюховецький, правобережний - Павло Тетеря, претенденти на булаву Степан Опара та Павло Децик... Цей військово-громадянський сумбур, політично-гетьманське напівбожевілля, що охопили в ту пору Україну, призвели до того, що запорізьке козацтво починало дбати не про захист українських кордонів від зовнішнього ворога, а проте, як надійніше прилучити це вороже оточення до участі в міжусобній боротьбі претендентів на булаву.

Відомо, що перемога Івана Брюховецького на Ніжинській "Чорній раді", яка відбулася 18 червня 1663 року, була забезпечена саме рішучою політичною і збройною підтримкою запорізького козацтва. Одначе, заволодівши клейнодами та криваво розправившись зі своїми суперниками - Якимом Сомком, Василем Золотаренком та рядом інших полковників, Брюховецький почав наполегливо провокувати російського царя на те, щоб він ввів воєводське правління в усіх адміністративних полках України, тобто, по суті, перетворив Україну на кілька роз'єднаних, жорстко підпорядкованих царському урядові воєводств Московії.

"Дружнє ставлення запорожців до гетьмана, — відтворює цю ситуацію Д. Яворницький, - несподівано змінилося на вороже, і винуватцем цієї ворожнечі став сам Брюховецький. Брюховецький, сповіщаючи царя про подвиги запорізьких козаків, водночас, висловив побажання: послати в Запоріжжя, як постійних управителів, московських воєвод. Для досвіду, він родив найперше послати воєводу в місто Кодак. Цей захід, себто призначення російських воєвод, він хотів застосувати й по всій Україні, з метою посилення і зміцнення через них своєї гетьманської влади. Цар уповні схвалив цей захід, І в Запоріжжя послали думного дворянина Якова Хитрово".

Як бачимо, Брюховецький, який прийшов до влади в Україні тільки завдяки січовому лицарству, передусім поставив собі за мету упокорити саме це лицарство. І важко погодитися з істориком Д. Яворяицьким, який стверджує, що Брюховецький вдавався до воєводизації України лише "з метою посилення і зміцнення... своєї гетьманської влади". Брюховецький не міг не розуміти, що коли адмінполками почнуть керувати воєводи, які підпорядковуються безпосередньо російському урядові, то ні про яке "зміцнення гетьманської влади", ні про яке утвердження української державності не може бути й мови. А якщо він цього не розумів, то чого він вартий як політик і державний діяч?

В1664 та на початку 1665 року кошовим отаманом на Січі був Іван Щербина, який демонстративно виявляв підтримку гетьману Брюховецькому. Щоб підсилити його авторитет та віддячити запорожцям за їх підтримку, гетьман навіть прислав на Січ кілька полотнищ парусини, щоб козаки могли оснастити вітрилами свої чайки. Одначе сталося так, що парусина згоріла на запорізькому складі під час пожежі. І хтозна, чи не була та пожежа навмисною, аби позбавити козацтво вияву гетьманської ласки. В січні 1665 року кошовий І. Щербина ще споряджав до Москви своє посольство, яке вирушало туди, маючи інструкцію гетьмана. Але це дійство стало останньою акцією Щербини.

Дізнавшись, що кошовий занадто запопадливо підтримує промосковську політику Брюховецького, січовики відібрали від нього булаву й обрали собі за кошового Леська Шкуру. Ясна річ, вони сподівалися, що новий кошовий поведе самостійну політику, гідну традицій січового лицарства. Але склалося так, що при владі він утримався якихось два місяці. Що ж сталося? У цей час на землі Запоріжжя прибув зі своїми загонами російський воєвода Григорій Косагов. Формально його прибуття вмотивувалося тим, що він, мовляв, прийме на себе командування російськими військами в боротьбі проти татар і поляків. Але козаки чудово розуміли, що насправді мета появи цього загону інша: він мав утвердити на Запорізьких землях авторитет, владу воєводи Хитрово, перетворитися на його каральний загін. І це лише підсилило недовіру й обурення запорожців діями, як гетьмана Брюховецького, так і його нового союзника - кошового Леська Шкури.

"Початок, государю, недобрий, - схвильовано повідомляв у березні 1665 року своєму царю-батюшці воєвода Косагов, відчувши одверту ворожість до себе з боку козаків. Найперше запорожці скинули з кошівства Шкуру, за те, що він приходив до мене й до воєводи Якова Тимофійовича Хитрово й радився з нами про те, як вести справу государя, а також і за те, що калмиків не допустив громити. А на Шкурине місце задніпряни вибрали злохитрого Івана Курилова, якого в один голос вихваляли за те, що він колись громив казну великого государя".

Проте усунення Леська Шкури від булави не минулося безболісно. Під час Ради січовики розкололися. Бо в тому ж листі Косагов повідомляє, що козаки, вихідці з Полтави та кількох інших міст, очевидно, лівобережних, "встояли й обрали,"" Кого саме обрали полтавці, ми вже не дізнаємося, бо, як зазначає Яворницький, це місце в листі Косагова пошкоджено. І треба ж було, щоб пошкодженим воно ВИЯВИ' лося саме на імені нового, альтернативного, як би ми тепер сказали, кошового. Але Бог з ним, з іменем. Для нас важливо" що напровесні 1665 року на Січі вже було двоє кошових. Але цікаво, що навіть цьому, альтернативному кошовому, якого нібито ж обрано тією частиною козаків, що підтримувала гетьмана Брюховецького, січовики все ж таки заборонили радитися з московітами. "Січовики заборонили - повідомляв Косагов - до мене ходити й знатися зі мною".

Отже, навіть розколовшись на тих, що підтримували Брюховецького, й на тих, що виступали проти нього, козаки-запорожці залишилися одностайними в своїй антиросійській орієнтації, в прагненні не допустити на запорізьких землях воєводського правління московітів.

Одне із звинувачень, яке козаки висунули проти Леська Шкури, полягало в тому, що він "не допустив громити калмиків" . І мудро вчинив. На той час калмики були чи не єдиними вірними союзниками запорізьких козаків, оскільки завжди з готовністю відгукувалися на пропозицію спільно виступити проти кримських та ногайських татар, а подеколи і поляків. Калмики не раз зазнавали нападу татар, вбачали в них своїх природних ворогів, отож шукали способу якомога тісніше з'єднатися з українським козацтвом, сподіваючись, що в такий спосіб вони врешті-решт не лише вистоять у боротьбі з татарами, але й позбудуться залежності від Московії. Тобто, з погляду політика, кошовий Лесько Шкура повівся досить мудро і далекоглядно.

Але про яких калмиків ідеться? Звідки вони взялися в той час на Запоріжжі? Судячи з усього, ці степовики прибули на запрошення Івана Сірка та гетьмана Брюховецького, та зі згоди російського уряду. Бо відомо, що значний загін калмиків уже входив до складу корпусу Івана Сірка, що діяв проти об'єднаних військ польського полководця Стефана Чарнецького та правобережного гетьмана Павла Тетері. До речі, одним із польських загонів командував полковник Маховський, той самий, котрому вдалося заарештувати і розстріляти екс-гетьмана Івана Виговського. Саме Маховський, вдавшись до несподіваного і рішучого рейду, побив під Гараджином загони Івана Сірка та калмицького мурзи Бркет-Артукая, які поверталися з Буджацьких степів, де здійснювали напали на татарські поселення. Проте на підкріплення калмикам з Дону прибув отаман Максим Щербак, який привів не лише козаків, але й загін калмиків.

Сірко мав би втішитися появі цього підкріплення. Але річ у тім, що Щербак привіз листа, в якому цар вимагав від Сірка, щоб той прийняв загін калмиків й, об'єднавшись з Брюховецьким, діяв спільно з ним проти ворогів гетьмана. Але Сірко відправив Щербака з його листом та калмиками до Канева, до гетьмана Брюховецького. Нехай, мовляв, гетьман сам розбирається і з листом, і з царевими калмиками.

Але саме в той час, коли Сірко відмовився прийняти загін калмиків під своє командування, а переадресував їх гетьманові, тобто, коли виявилося, що загону калмиків тут, на пониззі Дніпра, ніхто не чекав, на Січі знайшлися ватажки, які вирішили, що не варто допускати, щоб Брюховецький дістав підкріплення у вигляді загону калмиків. Бо хтозна, чи не почнуть завтра ці ж калмики, та під гетьманськими штандартами, діяти проти них, запорожців, які виявляють непослух і гетьманові, і російським воєводам. І напевне, ці ватажки вже мали загін охочих козаків, які ладні були завдати удару не лише по загону калмиків, але й по самій основі союзницьких взаємин між козаками та калмиками. Отож у цьому плані у нас із вами сумніву щодо правильності дій Леська Шкури бути не може. Ну а підтримка з боку російських воєвод, і навіть їхня скарга цареві, нашому кошовому не допомогла. Швидше зашкодила, оскільки тоді М основі я все ще не мала вирішального впливу на події, що відбувалися на Запоріжжі.

Втім, швидке й неправедне відсторонення від влади ще не стало для полковника Леська Шкури завершенням його кар'єри. Десь наприкінці 1665, або на початку 1666 року, запорожці знову обрали собі Леська Шкуру за кошового. При цьому я цілком припускаю, що тут не обійшлося без певного впливу на події московитської агентури, котра активно формувала опозицію тодішньому кошовому Івану Величку-Босовському, який встиг змінити "зло хитрого" Івана Курилова. Ось тільки обрання це не призвело ні до упокорення січовиків, ні до їхнього єднання. І це на тлі того, що в Україні міжусобиця набула нового розвою, оскільки почалася вперта боротьба за булаву між Брюховецьким та Дорошенком. Відтак запорожці знову виявилися поділеними між собою і за ознаками внутрішньої боротьби на самій Січі, і за підтримкою Брюховецького чи Дорошенка.

Знову ж таки, про становище на Січі часів другого правління Леська Шкури можемо дізнатися з листа воєводи Г. Косагова, адресованого цареві і датованого 6 лютим 1666 року. А він повідомляв, що на Січі було дуже й дуже неспокійно. Гарнізон Січі становив всього 500 осіб, оскільки всі інші козаки або перебували десь у поселеннях, або ж діяли у складі різних загонів -Івана Сірка, лівобережного чи правобережного гетьманів, або претендентів на булаву. Косагов прямо повідомляє царя, що запорожці не бажають миритися з присутністю російських військ, оскільки ці війська заважають козакам воювати з татарами, чи просто нападати на їхні улуси, аби мати трофеї та здобич. І що вони рішуче не хотять миритися з гетьманом Дорошенком. Як, втім, і з гетьманом Брюховецьким.

І гріх припускати, що воєвода занадто згущав фарби, навмисне драматизуючи ситуацію. Так воно все й було насправді. Події настільки ускладнилися, що Лесько Шкура зібрав своїх старшин і заявив, що хай вони собі як хотять, а він має намір скликати Раду, на якій відмовиться від булави кошового. Але старшини вмовили його залишитися, бо вже само зречення його може призвести до ще страшнішого розколу січового лицарства. Тим паче, що на західному, тобто на правому березі, Дніпра в цей час у козаків-низовиків з'явився свій отаман - Кирило Кодацький. Ішлося навіть до того, що ось-ось могла бути заснована нова Січ на чолі з цим отаманом.

Врешті-решт Шкура піддався на ці вмовляння, одначе цього разу терпіння його вистачило ненадовго. Та й козацької сіроми - теж. Річ у тім, що Шкура продовжував узгоджувати всі свої дії з воєводою Хитрово, визнаючи в його особі не лише представника царя на Запоріжжі, але й губернатора всього краю. Крім того, він занадто одверто користувався підтримкою воєводи Косагова та його "ратних людей". А вони не лише не дозволяли козакам нападати на татарські улуси, але й громити загони калмиків, що запрошені були за запорізькі землі російськими воєводами у спілці з Іваном Сірком. І це в той час, коли калмики поводилися все впевненіше, щоб не сказати нахабніше, дозволяючи собі почуватися мало не ординцями-завойовниками.

Врешті-решт, невдоволення московітами та калмиками призвело до того, що січовики самі, поза волею кошового, скликали Раду - а за тієї чисельності козаків, що була на Січі, особливої проблеми це не становило - і, чемно подякувавши Леськові Шкурі за службу в ім'я товариства, обрали своїм ватагом старого досвідченого козака Івана Ждана на прізвисько Ріг, який у багатьох історичних джерелах постає як Ждан-Ріг. Бездумна традиція - проводити вибори кошових щороку, або, як бачимо, й по кілька разів на рік, призводила до того, що правлінський вік козацьких ватажків виявлявся аж занадто коротким і, як правило, більшість з них так і не встигала ні по-справжньому увійти в цю складну політичну та адміністративну роль, ні так само по-справжньому розкрити в ній свій талант. До таких кошових належить і Лесько Шкура.