Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

"За два віки імперія так і не з'ясувала для себе, що Кубань-Чорноморію свою українські козаки тільки тому й захищали з такою відчайдушною щирістю, що завжди вважали її землею предків".

Богдан Сушинський

Жодні інші рядки Тараса Шевченка не цитують так часто і з будь-якої нагоди, як оці, загальновідомі, з його вірша "До Основ'яненка":

Наша дума, наша пісня

Не вмре не загине".

От де, люде, наша слава.

Слава України!

Та парадокс у тому, що найпопулярніші на наших офіці-озах два перших рядки: "Наша дума, наша пісня не вмре не загине", - належать не Шевченкові, а, як стверджують дослідники, Пантелеймонові Кулішу, його редакторському олівцю. Бо й справді, досить зазирнути в перше видання "Кобзаря" (С.-Петербург, 1840 р. 1974 року, у видавництві "Дніпро", з'явилось його фотоскопічне перевидання), щоб переконатися, що в Шевченка там були зовсім інші слова:

Наш завзятий Головатий

Не вмре не загине...

От де, люде, наша слава.

Слава України.

Отже, "наш завзятий Головатий", а не канонізоване "наша дума, наша пісня*. І, погодьтеся, що перший, власне, Шевченків варіант, у якому згадано Головатого, в контексті вірша сприймається органічніше. Проте рядки "наша дума, наша пісня не вмре не загине..." набувають вагомішого змісту, оскільки виходять із контексту нашої національної гордості і самобутності.

Але, як ви вже зрозуміли, до тексту першого видання "Кобзаря" я звернувся зовсім не для того, щоб з'ясовувати етичний бік справи: кого ж насправді вважати автором цих рядків, тобто чиїм іменем - Шевченка чи Куліша - підписувати в усі часи, всіма режимами, які лише існували в Україні, визнану цитату; і навіть не для того, щоб виважувати вартісність того чи того варіанту.

В даному випадку найістотніше для мене те, що Шевченко мав на увазі саме Антона Головатого, кошового отамана Чорноморського козацького війська. І байдуже, що П. Куліш не вважав цього воїна гідним "слави України", повертаючи його до сонму, хоч і відомих, але смертних, оскільки не міг пробачити йому співробітництва з російськими колонізаторами, котрі з його допомогою насильницьки переселили на чужину десятки тисяч українців. То вже проблема його історичного погляду, національно-історичного підходу до тих чи інших явищ і подій нашої багатостраждальної української історії.

Що ж до самого Антона Головатого, то він — постать в історії українського козацтва справді легендарна. Бо ж кому ще з козацьких офіцерів судилося - як йому - не тільки пережити трагедію зруйнування Запорозької Січі та винищення Війська Запорозького,' але й опинитися при витоках іще двох козацьких військ: Чорноморського (первісна назва його

- "Вірне Військо Запорозьке". Під поняттям "Вірне малося на увазі, що воно вірне Російській імперії) та Кубанського?!

Про юні літа Антона Головатого відомо не так вже й багато. Народився він у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, як припускають дослідники, десь 1732 року. Судячи з усього, походив з родини заможної козацької старшини, що дозволило йому навчатися в Київській духовній академії (за іншими даними - в бурсі). Проте кар'єра священика його не приваблювала, зате захоплювала героїка козацького лицарства. До речі, дехто з дослідників вважає, що "Головатий" - не справжнє його прізвище. Так, Дмитро Білий пише, що Антон Головатий "в 1757 році прийшов на Січ. Записали його в Кущівський курінь, дали прізвище - Головатий, а в 1762 році обрали куріним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відвагою".

Судячи з його прізвища, точніше з прізвиська, якщо дотримуватися цієї версії - то "Головатим" його, напевне, мали б назвати за природний розум та освіченість. Ось тільки Д. Білий чомусь навіть не спробував з'ясувати, а яким же було його справжнє прізвище. Хоча інші історики істинність його прізвища під сумнів не ставлять. Чи принаймні досі ніхто не довів, що "Головатий" - прізвисько.

Що ж до героїки, то мовилося тут про неї не для красного слівця. Річ у тім, що Антін Головатий був чудовим бандуристом. Ще в ранній юності, якщо не в дитинстві, захопившись грою на цьому інструменті, він не лише вдатно виконував думи та давні козацькі пісні, але й сам писав вірші, покладаючи деякі з них на музику. Тобто поставав таким собі бардом.

До речі, щодо інтелектуальних здібностей Головатого... В 1912 році було укладено вже згадувану мною спеціальну "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири: Козацькі війська", упорядник якої В. Казін зібрав усі можливі відомості (за армійськими звітами, донесеннями, хроніками) про історію козацьких військ та біографії окремих діячів козацтва Російської імперії. Та ось, є в цій "Довідковій книзі" - нехай і досить лаконічний - але переказ біографії А. Головатого, котрий розпочинається словами: "Антон Андрійович Головатий відомий в історії козаків, як за своїм розумом та адміністративними здібностями, так і за відмінними військовими подвигами.

Будучи сином малоросійського старшини, він захопився оповідями про лицарську службу козаків у війську Запорозькім і в 1757 подався на Запорізьку Січ.

Як людина освічена, він незабаром висунувся і, незважаючи на свою молодість, був обраний курінним отаманом. Посада ця на Запорожжі була не стільки знатною за рангом, скільки почесна. Курінні отамани мали в Запорізькому війську велику вагу, тому що вирішували всі справи на раді козаків. Але така людина, як Головатий, не могла довго залишатися на скромній посаді курінного отамана: природний розум та освіченість давали йому право на заняття вищої посади. В 1764 році він отримав звання полкового старшини і був обраний військовим писарем. Ця посада належала вже кошовому старшині і відповідала приблизно теперішньому начальнику штабу".

Я навмисне вдався до такої, досить розлогої, цитати, оскільки вона дає нам низку надзвичайно цінних і достеменних відомостей. А головне, в біографії жодного іншого козацького діяча не мовиться стільки про його розум та адміністративний талант. Здебільшого, йдеться лише про військові подвиги. Водночас, ця офіційна довідка кладе край суперечкам щодо того, коли саме А. Головатий з'явився на Січі та з яких посад розпочиналася його служба. Отже, починав він отаманом - з інших джерел знаємо,що Кущівського куреня; а в 1764 обраний військовим суддею. Крім того, відомо, що він зажив собі слави, як дипломат та оборонець (хоч і не завжди вдатний, бо ж боронити доводилося від російських імперських чиновників) козацьких прав, вольностей і територій.

Що ж до походження його, то П. Короленко, один із перших життєписців А. Головатого, говорить таке: "..Антон Головатий був племінником кошового судді Запорозького війська Головатого, виховувався в Київській бурсі і звідти втік на Запоріжжя, де згодом, за кошового Калнишевського, був військовим писарем".

Оскільки дядько Антона Андрійовича теж був під прізвищем Головатий, то версія щодо того, що "Головатий* - було прізвиськом цього козацького діяча відпадає. Або ж потрібні якісь дуже вагомі докази. Відтак, дослідникам доведеться ще чимало попрацювати з архівами, аби врешті-решт з'ясувати родовід цього, безсумнівно, видатного козацького діяча.

Як відомо, справжній козак не міг здобувати собі шану лише своєю кмітливістю та адміністраторськими здібностями, якщо ту шану не підкріплено було військовою славою. Так ось, уперше по-справжньому Антон Головатий заявив про себе як про воїна в 1764 році, коли, очоливши загін із трьох тисяч козаків, повів його під Бердянськ і розгромив досить велику орду кримського хана, не дозволивши їй здійснити черговий грабіжницький напад на козацький край. Цей розгром якраз і додав Головатому слави. Та й зовнішність у нього була суто козацькою: високого зросту, кремезної статури, витривалий, хоробрий, владний і, водночас, досить освічений, такий що й словом може рубонути, наче шаблею. Саме з породи таких козарлюг і висвячувались талановиті кошові отамани та гетьмани, полководці величної слави П. Сагайдачного та М. Кривоноса.

Навесні 1774 року на Запоріжжі склалася надзвичайно напружена ситуація: частину його земель, не питаючи на те згоди козацтва, російський уряд передав переселенцям - в основному з території сучасної Югославії та з Росії (Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення). А ще частину подарував Військові Донському, щоб у такий спосіб налаштувати ці дві військові сили одну проти одної. Окремі полковники й командири паланок одразу ж почали сутички з переселенцями, особливо з сербами, і цілі їхні селища зганяли з традиційних січових володінь. За них заступалися місцеві російські гарнізони, та й самі поселенці створювали загони самооборони, і сутички рано чи пізно загрожували перерости в громадянську війну.

А щоб уникнути цього, кошовий Петро Калнишевський послав до Петербурга Антона Головатого та ще кількох козаків, аби вони спробували залагодити справу.

Достеменно відомо, що імператриця прийняла Головатого і нібито щось там навіть наобіцяла... Але так само вона обіцяла й усім попереднім козацьким делегаціям. Та й взагалі, далеко не все ще було зрозуміле козакам у ті часи, зокрема, не всі вони усвідомлювали, що експансія Росії на землі запорожців була частиною загальної імперської програми русифікації українських земель. Тож не встигли наші хвацькі козачки по-справжньому зрадіти з обіцянок Катерини II, як "всємілостівєйшая" заходилася нахабно наділяти їхніми нивами своїх наближених та фаворитів.

Саме час було козакам узятися за зброю та відстояти свої права. Але вони все ще терплять наругу й знову посилають до Петербурга свого військового суддю Головатого. Півроку допоминався він, бідолаха, правди, тупцючись у передпокоях вельмож. І що ви думаєте? Домігсяі У квітні 1775 року Катерина II видала Указ, яким... вимагала роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Січ назавжди ліквідувати!

"Завівши власне хліборобство, розривали вони тим самим основу залежності своєї від престолу нашого", - сповіщала увесь світ Катерина П, вмотивовуючи причини, котрі призвели до руйнації Січі, - задумували, звичайно, скласти собою посеред вітчизни область зовсім незалежну, під власним своїм "нєістовим управлєнієм"!

Ні, ви тільки вдумайтеся в вияв цього імперського нахабства! Козаки українські, бач, завели власне хліборобство, розвиваючи в такій спосіб основу своєї незалежності від престолу! Та вони займалися цим хліборобством, коли ще й знати не бажали про цей твій, вибачте на слові, Престол! Але, з іншого боку, як по-сучасному звучать ці претензії. У будь-якій спосіб... Аби лиш у "залежності від Престолу".

Як відомо, цю ганебну операцію, - яку вже й за наших часів більшість національно-свідомих українців сприймає, як акт зради, що на століття затримала українсько-російські відносини - доручили генералові Текелі. Як це не дивно, майже ніхто з наших істориків не звертає уваги на цю постать. Здається, всі вважають, що він - людина випадкова: наказали - виконав. Воно так, але... виконувати будь-який наказ можна по-різному. А схоже, що росіяни навмисне обрали для виконання цієї акції саме генерала-серба. По-перше" в такий спосіб, хоч частково, можна було відвести від себе ненависть українців, інша річ, чи це їм вдалося. По-друге, вже на той час значну частину українських козацьких територій було заселено... сербами та представниками інших балканських народів, які заснували слов'яно-сербські поселення. А поява цих переселенців призводила до конфлікту між ними та козаками, оскільки запорожці намагалися відстоювати свої землі. Росіяни ж дозволяли собі виступати в ролі миротворців. Що до генерала Текелі, то після Січі імператриця посилала цього погромника на Кавказ, де він теж прославився своєю лютою жорстокістю. Відомо, що під час очолюваних ним каральних експедицій було винищено - саме винищено — близько 300 поселень волелюбних горців.

Ой, заступайтесь, хлопці,

Славні запорожці,

Плече повз плече.

Та й не дамо, хлопці,

Славні запорожці.

Москалеві Січі!..

...звитяжно закликав народ своє лицарство до оборони козацьких вольностей, пам'ятаючи, як знищували її росіяни ще в 1709 році, за часів Петра І. На жаль, про оборону своєї історичної святині козаки не подбали, кінець її виявився трагічно-безславним, і жодні часові відстані гіркоти цього безслав'я не знімають.

Як саме зруйновано було Січ, ми вже знаємо. Тож не будемо ще раз, укотре вже, посипати рани сіллю, а голови попелом, переповідаючи цю похмуру історію. Краще зважимо, що "знищення Січі" Петербург відзначав, як важливу для себе військову і політичну перемогу. З серпня 1775 року Катерина II видала спеціальний маніфест, яким проголошувала ліквідацію Січі. Вчитаймося в нього ще раз (цитую за книжкою В. Голобуцького "Запорожское казачество"): "Сеч Запорожская вконец уже разрушена с істрєблєнієм на будущее время і самого названія Запорожскіх казаков".. Мало того, що на українські землі ринули нові легіони переселенців-росіян, імператриця ще й заповзялася попереселювати на них німців, греків, арнаутів (албанців), сербів, хорватів — одне слово, де кого бачила. Налітайте! Селіться" хто хоче, аби лишень українцям не дісталося.

Відхід запорізьких козаків на Дунай можна вважати лише першою хвилею козацької еміграції. Тисячі козаків розселювалися потім на берегах Тилігульського та Хаджибейського лиманів, ліпили собі хутори поблизу Очакова і захищали при цьому кордони турецьких володінь - а відтак, уже й власну землю - від російських зазіхань. До речі, саме в ті часи українці заселили й територію сучасної Одеси, зокрема, один із її районів - Пересип.

Ще одна характерна деталь: щоб остаточно винищити козацтво, Катерина II зажадала від Стамбула видати всіх козаків, та ще й разом із сім'ями, які шукали собі рятунку від російських репресій на турецькій землі. Тож не покривдьмо на честі турецького султана та його уряд, — вони не видали росіянам жодного українця, хоч Росія і погрожувала Туреччині війною. До речі, як уже мовилося, ця сторінка українсько-турецьких відносин досі мало відома українцям. Та й туркам теж. А тим часом, саме завдяки стійкій позиції Туреччини, яка не злякалася навіть загрози нової війни з Росією, пощастило врятуватися десяткам, якщо не сотням, тисяч українців, чиї нащадки й досі живуть на просторах від Бугу до Дунаю.

Єдине, до чого вдався за цієї скрутної для Туреччини ситуації її правитель, то це видав Указ, згідно з яким кожен українець, котрий матиме бажання повернутися під владу російської імперії, може вільно, без будь-яких перешкод, здійснити свій задум. І, знову ж таки, ми бачимо, наскільки лояльнішим і демократичнішим постає на тлі імперських амбіцій Росії політика Туреччини. Хоч, здавалося б, турки мали за що гніватися на українців. В усякому разі, мали значно більше підстав, ніж Росія, мститися їм, якщо згадати всі оті перемоги, яких домагалися козаки, сягаючи навіть стін Стамбула. А ще відомо, що жоден козак із наданого султаном права не скористався: знали, що на них чекають тортури й Сибір.

Як же складалася в цей час доля самого Антона Головатого? Зараз важко визначити, де саме він перебував, коли росіяни руйнували Чортомлицьку Січ: чи то в самому Петербурзі, чи в дорозі з Петербурга до Січі. З транспортом тоді було - самі знаєте...

"Військовий осавул Сидір Білий І полковий старшина Антон Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, - припускає Дмитро Білий, - що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі, у складі козацької делегації, яка штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї. Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання".

Подібні припущення віднаходимо і в інших авторів. Проте існує джерело, на яке можна покладатися з цілковитою впевненістю. Ідеться про вже згадувану мною "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири", в якій чітко, хронікально зазначено:

"В 1774 році Головатий був відряджений до Санкт-Петербурга, в складі останньої депутації від війська Запорозького, з "прошенієм" про відновлення прав і привілеїв війська Запорозького..."

На цьому можна було б і перервати цитату, але далі маємо дуже цікаве свідчення, котре докладно з'ясовує обставину, завдяки якій Антон Головатий виявився поза межами каральних заходів імперського уряду: "Перебуваючи в цій депутації в числі видатних представників. Головатий познайомився з князем Григорієм Олександровичем Потьомкіним, внаслідок чого йому було виявлено особливу увагу та довіру, В цей час Головатий уже не перебував на посаді військового писаря, оскільки тривале відрядження могло затримати кошові справи по письмовій частині. І це, можливо, врятувало його від тієї кари, котра нависла над кошовим та старшиною при розоренні Січі війська Запорозького в 1775 році".

Як на мене, саме це, найбільш наближене до імператорського двору, хронікальне джерело,-"Довідкова книжка Імператорської Головної квартири: Козацькі війська" - є найпереконливішим, на рівні незаперечного, свідченням того, коли саме і за яких обставин Антон Головатий уперше познайомився, і навіть близько зійшовся, зі всевладним фаворитом імператриці Катерини II князем Потьомкіним. Щоправда, тут виникає певна інформаційна колізія. Адже відомо, що ще в 1772 році князь Потьомкін був зарахований козаком Кущівського куреня, саме того, на чолі якого стояв А. Головатий. Така подія, справді, відбулася, але з цього не випливає, що князь Потьомкін особисто з'явився на Січ і мав довірливу розмову з курінним отаманом. Одначе, до подробиць того, як і чому Потьомкін виявився серед почесних козаків, а згодом і на чолі українського козацтва, докладно звернемося в есе, присвяченому князю Григорію Потьомкіну. А зараз лише констатуємо, що прилучення князя до Кущівського куреня відбулося завдяки тому, що Потьомкін звернувся з відповідним листом до кошового отамана Петра Калнишевського.

Відтак жодних доказів того, що А. Головатий і Г. Потьомкін могли особисто познайомитися до цієї зустрічі в Петербурзі, поки що не існує. Можна було б взагалі не акцентувати увагу на цьому факті, але саме знайомство з князем, фаворитом імператриці — знайомство, про яке на Січі добре знали - ставало підставою для того, щоб згодом призначати Антона Головатого старшим козацьких делегацій, котрі вирушали на переговори з імператрицею та її міністрами. І про це навіть прямо говориться в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", як про відомий історичний факт.

І все ж таки жодних документів, завдяки яким можна було б безапеляційно з'ясувати, де саме перебував А. Головатий під час зруйнування Січі та безпосередньо після цього акту; чим займався, як реагував... очевидно не існує. Тож не дивно, що історики або зовсім уникають цього періоду, одразу ж переходячи до подій, пов'язаних із формуванням Чорноморського козацтва, тобто вимушено пропускаючи кілька років життя А. Головатого, або ж обходяться загальниками, як це зробив Д. Білий (кажу це не на докір, а задля констатації факту).

"Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Тилігула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий, уцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійло Кішки або Сагайдачного - перечекати скрутний момент, дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий".

З тим, що запорожці обрали тактику очікування, можна погодитися: справді, так було. Та й іншого способу в козаків просто не існувало. Тобто, власне, існував ще один шлях - збройної боротьби проти російських окупантів і погромників, але на той час до неї козацтво ще не готове було.

Що ж до твердження, що козаки "вирішили покінчити життя самогубством"... то, на мій погляд, так формулювати подібну інформацію, навіть посилаючись на "перекази", некоректно. Про що, власне, йдеться? Що, взагалі, всі козаки раптом взяли і вирішили покінчити життя самогубством? А саме так можна зрозуміти твердження Д. Білого. Тоді це просто абсурд. Подібних переказів не існує. Тим паче, що, - як стверджує сам Д. Білий, - на той час запорожці вже були розпорошені на величезному просторовиську між Дніпром, Дністром і Дунаєм. Хіба що на це зважилася якась невеличка група запорожців? Тоді так слід і говорити, попереднього окресливши, що то за група, де вона перебувала... За яких обставин у ній виявився А. Головатий. Тобто до подібних тверджень, із яких джерел вони не надходили б, дослідникові завжди слід ставитися дуже критично і... водночас, відповідально. Адже їх можуть підхопити, на них посилатимуться, цитуватимуть... А це елементарно дезінформуватиме цілі покоління українців.

Згадаймо, як свого часу була запущена в історичний обіг дезінформація відносно того, що генерал-лейтенант Червоної Армії Андрій Власов буцім то здав німцям Другу Ударну армію. Нікому, навіть досвідченим генералам-фронтовикам, не спало на думку з'ясувати для себе: а як можна було здати цілу польову армію! - з її парторганізаціями, політвідділами, штатними і позаштатними "стукачами"?Яким генієм слід бути для цього і який інформаційний блок-потік документації мав би існувати з цього приводу в зарубіжних джерелах. Адже йшлося вже не про панічний для червоноармійців 1942 рік. Коли здався зі своїм штабом фельдмаршал Паулюс - цей факт було зафіксовано пресою всього світу.

Як Сидір Білий та Антон Головатий і передбачали, в Петербурзі досить швидко з'ясували для себе: внаслідок винищення Січі, Росія втратила - і, що найстрашніше, Туреччина надбала - грізну військову силу. Ось тоді-то князь Потьомкін і мусив звернутися до запорозьких козаків, котрі залишилися на території України, з закликом зібратися (восени 1787) на Велику Раду та заснувати нове козацьке військо.

Не покривдьмо на честі тепер уже запорожців: охочих до участі в цьому фарсі виявилося не так вже й багато. Потьомкіна просто вразило те, що не набралося навіть тисячі бажаючих відроджувати козацтво під короною Російської імперії, з волі самої цієї імперії. Але це не завадило князеві призначити (22 січня 1788 року) гетьманом Сидора Білого, а військовим суддею - Антона Головатого. Створення цього "Війська вірних козаків" було викликане тією обставиною, що почалося повстання проти Росії кримських татар. А більшого досвіду боротьби з кримчаками, ніж його набули українські козаки, не мав ніхто. Щоб перемагати кримських татар, треба було добре знати їх тактику бою, наступу орди, способи фехтування й джигітування... Тож саме шаблями цього проросійськи настроєного Війська козацького імперія і придушила антиросійське повстання татар.

Слід визнати, що виявлена при цьому відвага козаків справила враження не тільки на князя Потьомкіна та його оточення, а й на генерала О. Суворова, що саме тоді вперше прибув в Україну. Чи то з дозволу цих генералів імперії, чи, навпаки, з їхнього недогляду, але тоді ж, восени 1787 року, українські козаки-запорожці створили свій так званий Васильківський кіш, тобто щось подібне до традиційної Січі, на раді якого кошовим отаманом обрали С. Білого.

Що ж до Головатого, то він став військовим суддею, тобто другою особою в коші. До його функцій, за січовим звичаєм, входило: вести переговори, бути радником отамана, залагоджувати суперечки та конфлікти між підрозділами козацтва й окремими козаками, ну й, природно, заступати - коли виникала така потреба - кошового в бою.

Цікаво, що, звертаючись до козаків, О. Суворов дозволяв собі називати їх "Військом вірних Запорозьких козаків", тоді як, дотримуючись Указу імператриці, князь Потьомкін слова "запорозьких" принципово не вживав. Щоб не розгнівати Катерину.

Одначе повернімося до Антона Головатого. В 1788 році він знову по-справжньому відзначився, цього року в морському бою поблизу Очакова, в якому турецька ескадра зіткнулася з російською та українською. За наказом Головатого, який командував українською флотилією, козаки-моряки поводилися, як справжні камікадзе. В хуртовину вони вийшли на своїх весельних човнах, узяли на буксир російські судна, що позгортали вітрила рятуючись од шторму, і потягли їх на зближення з кораблями адмірала Гасана-паші. Нічого подібного історія морських битв, очевидно, не знала. Козаки не лише буксирували своїми чайками російські судна, а й першими атакували турецькі кораблі. Три з них пішли на дно. Інші, під натиском козацького флоту та росіян, відступили до Очакова. Та навіть під час відступу козаки на своїх весельних чайках продовжували переслідувати турецькі кораблі (російські вітрильники зостались у відкритому морі), обстрілюючи їх із легких гармат.

Можна не сумніватися, що саме цю битву оспівано в одній із народних пісень, героєм якої став Антон Головатий:

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

"Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі в гору:

Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу,"

А через кілька днів - нова битва. Вже сухопутна. Трагічна для козаків. Кошового отамана Сидора Білого в ній смертельно поранило. Здавалося б, авторитет Головатого як воєначальника та судді стояв тоді високо, він міг претендувати й на булаву кошового. Тим паче, що в Петербурзі, як ми вже знаємо, у нього виявився дуже впливовий покровитель: князь Грицько Нечеса. Проте, судячи з усього, Головатий не вдавався до інтриг, а цілковито поклався на волю козаків. Відтак, кількох голосів старшинської ради йому забракло, і кошовим отаманом обрали Захара Чепігу (в миру Захар Куліш).

Щодо Чепіги, то про нього мовилося окремо, як і про самого С. Білого, а поки що зауважу, що Чепізі вистачило мудрості (чи й хитрості) передати командування над усіма пішими полками та флотилією досвідченішому у військових справах А. Головатому, а під своєю рукою залишити лише нечисленну козацьку кінноту.

Головатому таке рішення сподобалося, і він негайно перетворив своїх козаків-піхотинців на піхотинців морських, з відповідним вишколом. Мало хто знає тепер, що вже в ті часи Туреччина мала спеціальний рід військ, так званих "азабів", завдання яких полягало в тому, щоб підсилювати команди кораблів, коли треба було відбивати напади в абордажних боях, або висаджувати десанти та захоплювати плацдарми, на які б могли прибувати - наприклад, поблизу фортець — підрозділи основних військ. Як бачимо, вже тоді Османська імперія мала свою непогано треновану морську піхоту.

Переймаючи цей досвід, Головатий теж по суті перетворив на "азабівр значну частину своїх козаків і незабаром вони стали у великій пригоді Росії. Петербург тоді вельми непокоїла проблема Очакова та прилеглих до нього територій. Дуже вже кортіло захопити це турецьке "місторосійсько? слави ". Але гарнізон очаківської фортеці стояв непохитно. Допомагало йому те, що він весь час діставав поповнення, продовольство та набої з кораблів турецького флоту. Стало ясно, що, передусім, треба захопити острів Березань і блокувати Очаків з моря. Кілька разів російський флот, з піхотою на борту, якою командував О. Суворов (хай дарують мені шанувальники його військового таланту), намагався штурмувати сильно укріплений острів, але щоразу зазнавав поразки. І тоді російському генералові сяйнула думка: чого це ми маємо мучитись і втрачати під Березанню російських солдатів, як є на світі українські козаки? Ось Антон Головатий і дістав наказ здобути Березань штурмом.

На той час під командою українського полководця виявилося лише 800 воїнів. Але це не завадило отаманові вночі, 7 листопада 1788 р. висадитися зі своїми хлопцями на Березань, захопити турецьку батарею і повести її вогонь по острівній фортеці. Детальний переказ подій забрав би чимало часу. Тому зазначимо головне: морська піхота Головатого фортецю взяла, її гарнізон (те, що лишилося від нього) разом із комендантом, полонила, визволивши при цьому 25 полонених козаків, яких турки тримали в острівних казематах, та захопивши 21 гармату і 13 прапорів ворога. Отаким був предметний урок росіянам, на чолі з Суворовим, як треба воювати, здобуваючи "города и острова русской славы". Що було, те було...

Вражений мужністю козаків, князь Потьомкін особисто вручив Антону Головатому Георгіївський хрест. Мабуть, це був перший з офіцерів-українців, удостоєних такої - лише недавно запровадженої - російської нагороди.

Погодьтеся, що у таких випадках завжди цікаво знати, як подібні дії козаків оцінювала офіційна влада.

"Після смерті кошового отамана Білого, при наступникові його Чепізі, - читаємо в "Довідковій книзі Імператорської Головної квартири" - Головатий прийняв під свою команду всю веслярську козацьку флотилію і всі піші Чорноморські козацькі полки, котрі неодноразово водив до перемог над ворогом під час другої турецької війни,

З видатних у цю війну справ звертають на себе увагу такі: в 1787році перехід Головатого з чорноморцями вночі, по льоду, через Бузький лиман, для розорення турецьких поселень Аджига І Яселки: в 1788 - здобуття укріпленого острова Березань. Трофеями цієї перемоги були: 13 турецьких прапорів, 21 гармата і велика кількість військових бойових та продовольчих припасів, заготовлених для Очакова.

Цей, останній подвиг Головатого, доведений до відома Государині всепідданійшим донесенням князя Потьомкіна, мав велике значення для облоги Очакова, чим і прискорив здобуття 6 грудня самої фортеці.

Крім особистої подяки головнокомандуючого, полковник Головатий був нагороджений за здобуття Березані Георгіївським хрестом".

Попри весь лаконізм офіційних донесень, маємо в цьому повідомленні цілу низку неоціненної, а до того ж, цілком достовірної, офіційної інформації. По-перше, дізнаємося про льодовий нічний десант українських козаків на захоплений ворогом берег Бузького лиману, з винищенням гарнізонів поближніх до Очакова поселень (а також, як мовиться, "розорення" самих поселень). Потреба в такому рейді виникла тому, що в цих поселеннях перебували турецькі загони, котрі готувалися допомагати гарнізону Очакова. Крім того, цілком можливо, що саме вони слугували отими перевалочними базами, завдяки яким турки перекидали боєприпаси та продовольство з кораблів, чи вже й з острова Березані, до Очакова. Недарма ж у повідомленні йдеться про велику кількість здобутих козаками "бойових та продовольчих припасів". Відтак дізнаємося, що Березань, справді, був здобутий українськими козаками на чолі з Головатим, і про цей подвиг їх було повідомлено Катерину II.

Уже під час війни російське командування використовувало загони українських козаків для обладнання прикордонної лінії на лівому березі Південного Бугу. Умови, в яких доводилося працювати цим козакам, виявилися жахливими. І цілком справедливо пише з цього приводу Дмитро Білий, ґрунтуючись на даних, що подаються істориками Чорноморського козацького війська, що "Російське командування не дуже берегло козаків - доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, іншу примушували будувати сторожі на Бузькому лимані. Без їжі І теплих речей, до березня 1789 року на будівництві померло близько 500 козаків".

Покладаючись на зібрані досі відомості, можна твердити, що певний час Антон Головатий очолював Січ, переведену в гирло річки Березані (Березанки, на сучасній Миколаївщині), з допомогою якої російський уряд намагався закріпити за собою щойно відбиті в турків українські землі. І коли в травні 1789 року Чепігу тяжко поранило в бою під Бендерами, де кошовий, до речі, воював у складі військ генерала Кутузова, майбутнього "визволителя Росії" , він передав усі клейноди нашому георгіївському кавалерові. Як бачимо, сама доля підштовхувала Антона Головатого до булави. Втім, насправді шлях до неї виявився далеким і шабельно-кривавим.

Передусім обставини приводять А. Головатого до Одеси. У серпні 1789 року він дістав наказ іти на Хаджибей. Подробиць участі самого Головатого в штурмі фортеці ми не знаємо.

Одразу зауважу, що в уже згадуваній мною "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", в якій подвиги А. Головатого якщо й не описано, то принаймні перелічено, про участь його в битві під Хаджибеєм навіть не згадується, і це насторожує.

Досить полемічним залишається, зокрема, питання про те, чи командував він безпосередньо козаками, що Йшли на штурм, оскільки відомо, що прибулими під Хаджибей трьома кінними полками порядкував полковий осавул Кіндрат Табанець, який одразу ж зайняв село Криву Балку, — за сім кілометрів од фортеці. Але те, що А. Головатий здійснював загальне командування українськими частинами під Хаджибеєм, - річ безсумнівна.

Ім'я "підполковника і кавалера Антона Головатого" згадується у рапорті віце-адмірала Йосипа де Рібаса, котрий командував штурмом, на ім'я генерал-поручика Гудовича. У ньому відзначаються хоробрість Головатого та його вміння налагодити постачання військ боєприпасами та провіантом.

Готувалися до штурму недовго. Вересневої ночі віце-адмірал де Рібас послав на штурм фортеці два українські козацькі полки і батальйон російської піхоти. Цих сил виявилося цілком достатньо, щоб після нетривалого, але запеклого штурму фортеця здалася. Відомо також, що козаки першими пішли на штурм і билися з надзвичайною хоробрістю. Така безпосередня і переважаюча участь українського козацтва в здобутті фортеці та в боях поблизу неї, не заважає сьогодні багатьом місцевим "радетелям Єдіной і Недєлімой" безапеляційно заявляти, що нібито Хаджибей узяли штурмом російські війська, а відтак "Одєсса должна бить русскім городом". Як бачимо, в політиці дрібниць, як і часових відстаней, не існує.

Якщо безпосередня участь Антона Головатого у штурмі Хаджибея проблематична, то в боях під Акерманом (Білгород-Дністровський) і Кілією її засвідчено документально. А ще був випадок, коли Головатий зі своїми морськими піхотинцями на 50 човнах, з легкими гарматами на борту, прорвався по Дністру до Тягині (Бендери) і зчинив там таку пальбу, що комендант турецького гарнізону визнав за краще не опиратися. І знову подвиг відважного офіцера, його полководницький талант не залишилися поза увагою Потьомкіна. На клопотання князя, Антону Головатому, за участь в бойових діях у Причорномор'ї, присвоєно чин полковника російської армії (доти він був козацьким полковником, вірніше, його посада наказного отамана відповідала чину полковника). При цьому він, як і перше, залишався військовим суддею та наказним отаманом, і перебував у підпорядкуванні кошового отамана Захара Чепіги, який на ту пору дослужився вже до чину бригадира.

Дуже й дуже мало мовлено в історичній та художній літературі про подвиги українських козаків під час штурму в 1790 році Ізмаїла. Керував ним Йосип Де-Рібас. Наступальна операція розпочалася з того, що козаки-чорноморці, на чолі з А. Головатим, першими прибули до околиць міста і піддали його масованому обстрілові з гармат. Вони ж таки напали на своїх байдаках на турецький флот, що стояв під стінами фортеці, і в двох відчайдушних боях - вище і нижче за течією річки - потопили його, позбавивши гарнізон підтримки з боку Дунаю, а отже, й надії на евакуацію.

Разом із десантом своєї морської піхоти полковник Головатий взяв особисту участь у штурмі фортеці Табія. Окрилені його успіхом, козаки негайно кинулися на батарею, що діяла під стінами Ізмаїла, і навіть захопили її. Але, не діставши підтримки ні від російського флоту, що стояв на Дунаї, ні від сухопутної частини корпусу де Рібаса, мусили відійти з батарейних редутів, зазнавши значних втрат.

Проте невдача не охолодила козаків. Вони знову натисли на Ізмаїл з боку Дунаю. Висаджуючись із байдаків, чорноморці кидалися на штурм фортечних стін і валів. Хоробрість їхню згодом оспівано у відомій народній пісні "Від Кілії до Ізмаїла покопані шанці*, героєм якої знову став Антон Головатий.

Але якщо керуватись не легендами й піснями, а документованими свідченнями, то треба сказати: в бою за Ізмаїл козаки здобули 6 турецьких прапорів! Це цінувалося вище за будь-яку іншу здобич, будь-які інші трофеї. А ще додамо, що під стінами фортеці полягло близько 400 козаків. Особисту мужність А. Головатого цього разу відзначено хрестом Святого Володимира.

І тут знову не гріх процитувати "Довідкову книжку Імператорської Головної квартири", як основне і цілком офіційне джерело. Ось що там з приводу штурму Ізмаїла мовиться:

"В 1790 році він (тобто Антон Головатий - Б.С.) узяв участь у здобутті Ізмаїла. В штурмі фортеці Ізмаїла в ніч на 11 грудня брало участь до 4000 козаків Чорноморського козацького війська, котрі перебували на судах Дунайської флотилії. Під час штурму в першій лінії став Головатий, і першим прийняв на себе постріли Ізмаїльської фортеці. Тут, під хмарою ворожих ядер і картечі, він висадив на берег, у повному порядку, десант, що складався з 2000 чорноморських козаків і частини регулярних військ. Не гаючи часу, Головатий послав 600 своїх козаків з топорами і лопатами рубати фортечні палісади; ці передові сміливці, очолювані самим Головатим і вчасно підкріплені їх товаришами, захопили турецькі батареї і деякі міські укріплення до Кілійських воріт, а по тому, розвернувши гармати захоплених ними батарей, націлили свій артилерійський вогонь на місто.

Цей геройський подвиг "предводителя" Чорноморських козацьких полків був настільки блискучим, що сам головнокомандуючий князь Потьомкін у "всеподданійшому" донесенні Государині писав: "полковник Головатый с беспредельной храбростью и неусыпностью не только побеждал, но и, лично действуя, вышел на берег, вступил с неприятелем в бой и разбил оного".

За цю справу Головатий був нагороджений орденом Св. Володимира і, крім того, отримав Ізмаїльський хрест".

Як бачимо" тут усе ясно. Якби мої попередники, історики та краєзнавці, посилалися на це офіційне російське імперське джерело, питання про те, якою була участь в штурмі Ізмаїла українських чорноморських козаків, яким був їх внесок у здобуття перемоги, та як відзначився при цьому сам Антон Головатий, давно було б вичерпане.

Загалом, похід російсько-українських військ на Дунай якихось особливих надбань ні російській короні, ні, тим паче, козакам, не дав. Згідно з російсько-турецькою мирною угодою, кордон між Портою і Росією проліг по Дністру, отже Ізмаїл, Кілія, інші містечка й поселення між Дністром і Дунаєм, переходили під юрисдикцію Туреччини. Проте поразка імперських дипломатів аж ніяк не знецінює подвигів українських та російських воїнів. Інша річ, що офіційна радянська й, зокрема, російська пропаганда та історіографія принципово замовчували - або майже замовчували, участь українських військ у визволенні Причорномор'я від турецьких загарбників. Хоч історики добре знали, що участь ця не обмежувалася наявністю українських козацьких кінних, піших полків та флотилії. Значна частина суто російських військ теж була вкомплектована українцями. Але, вихваляючи подвиги "російських чудо-богатирів*, наші історики, як, між іншим, і письменники, ніби забували, що в перших лавах тих, хто штурмував Ізмаїл, Білгород-Дністровський, Кілію, Бендери - завжди йшли українські воїни.

Надзвичайно цікавою сторінкою біографії не лише полковника Головатого, а й цілого українського козацтва є участь козаків-чорноморців у заснуванні козацтва на Кубані. Слід сказати, що Антон Головатий був безпосереднім організатором переселення сотень і сотень козацьких родин з України на Кубань. А почалося це ось із чого. Щойно стало ясно, що найближчим часом великої війни з Туреччиною не передбачається, козаки згадали про дипломатичні нахили полковника Головатого і знову делегували його до Петербурга. Мета — та ж сама, що й була: випросити в імператриці земельки. Авжеж, своєї, рідної, української, шаблями здобутої - випросити... Дожилися! Тільки тепер - для Чорноморського козацького війська, що дедалі зростало.

Але з'ясувалося, що посилати козаків на смерть значно легше, ніж наділяти їх за пролиту кров хоч десятиною землі, якої, зауважимо, на той час не бракувало. Ось чому розв'язок питання затягнувся на місяці. Імператриці, бач, дуже не хотілося, щоб загартовані в боях козаки знову селилися на своїх предковічних землях.

Загалом проблему нібито було вирішено: згідно з постановою сенату, козакам запропоновано селитися на пониззі Бугу та Дністра, тобто увесь цей шмат Буджацького степу міг заселятися й освоюватися чорноморським козацтвом, центр якого витворився в містечку Слободзеї (в наші часи опинилося на території Молдови, а точніше, на так званому "Придністров'ї"). А, щоб полегшити управління козацькими землями, їх було поділено на традиційні паланки, цього разу - на Березанську, Кінбурнську та Подністрянську.

Від перших днів заснування цього козацтва, роботи військовій раді на чолі з кошовим отаманом Захаром Чепігою та Антоном Головатим у ті часи вистачало. Звістка про створення Чорноморського козацького коша швидко облетіла всі закутні українських етнічних земель. Вже сама його поява вселяла в душі тисяч і тисяч, не лише колишніх козаків, але й усього, нужденного люду, кріпаків, а над усе - в душі істинних українських патріотів, котрі ніколи не бажали миритися з загибеллю козацтва, надію на відродження Запорозької Січі. Але кошова козацька старшина вже відчувала, що поміщики, чиновники всіх рангів, представники російського командування налаштовані щодо козацтва досить войовничо, а дехто - й одверто вороже. Проявлялося це передусім у тому, що вони дозволяли собі затримувати козаків, котрі в якихось справах опинялися за межами козацьких поселень, відбирати в них паспорти, заарештовувати, чи, наче рабів, примушувати відпрацьовувати по своїх маєтках. Крім того, поміщики та військові перехоплювали і досить жорстоко карали тих селян, котрі намагалися пробитись до козацьких поселень, аби в такий спосіб вирватися з кріпацтва, з безпросвітності свого жалюгідного буття. Якщо ж комусь і вдавалося добутись до кошових застав, то вони потерпали від страху за свої родини, котрі не мали жодних засобів, щоб захиститися від поміщицької і чиновницької сваволі.

Не можна сказати, що кошовий отаман та його старшина залишалися при цьому бездіяльними. Але що вони могли? Хіба що написати чергову скаргу на котрогось із поміщиків, чиновників або генералів. Проте в Санкт-Петербурзі ніхто на ці скарги не зважав. Уже не зважав. Особливо скрутно стало козакам, по тому, як, повертаючись із Румунії на батьківщину, десь у степу помер (сталося це 5 жовтня 1791 року), їх заступник і покровитель, добрий приятель Антона Головатого князь Григорій Потьомкін. Навіть якщо князь і не втручався у якусь справу — останнім часом у нього й свого клопоту вистачало, - то принаймні на нього можна було послатися, самим іменем фаворита імператриці полякати.

Проте Чепізі та Головатому йшлося вже навіть не про дрібні кривди та несправедливості. Вони відчували, що поміщицтво, особливо російське, як і військове командування, ставиться до самого факту існування Січі з усе більшою ворожістю. Отож козацька старшина почала підозрювати: що незабаром їх Чорноморський кіш спостигне така ж доля, яка свого часу спостигла Запорізьку Січ. Але що діяти? Куди подаватися? На Дунай, до турка? У Крим, до татарина? На Поділля - під кігті польського орла?

Ні, не лежала до них душа козацька. Єдина земля, котра була милою їм, чи на котрій вони могли б прижитися майже так само вільно, як на рідній, українській, - була Кубань. Тим паче, що з історії, легенд, оповідей січових священиків, козаки знали: там, на Землі Кубанській, колись панувало князівство їх предків — Тмутаракань. Отож, коли добре подумати та в давнину зазирнути, виходило, що нібито ж і не на чужину, а навпаки, на землю пращурів повертаються. Зігрівало душу та надію і те, що, за чутками, котрі доходили до козаків, земля по Кубані залишалася майже не заселеною. Щоправда, козаки розуміли, що кожне поселення доведеться боронити від закубанських татар та від горських племен, але ж до небезпеки козакам не звикати. Щоб переселитися на Кубань, оволодіти цією землею на законних підставах, потрібен був дозвіл імперської канцелярії, отже хтось мав вирушити до Петербурга. Кого послати? Довго вагатися з призначенням старшого чергової делегації козакам не довелося: звичайно ж, зупинилися на особі Антона Головатого - освіченого, прославленого; з достатнім дипломатичним досвідом.

Про делегацію та роль у ній Антона Головатого можна говорити і мовою офіційних повідомлень, і мовою переказів. Щодо офіційної версії, то найповніше - за всього свого лаконізму, викладено її в тій-таки "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири":

"Після турецької війни Чорноморському козацькому війську належало переселитися на призначений йому острів Тамань, та оскільки простір цього острова був невеличким, а населення війська виявилося значним, то на раді війська вирішено було просити царицю дати йому для поселення ще і всю Кубанську землю.

З цим проханням був посланий депутатом Головатий - герой війська Чорноморських козаків, особисто відомий при дворі Ті Величності.

Цей воїн-дипломат настільки майстерно повів справу, що, на його клопотання, Імператриця Катерина II - Грамотою від 30-го червня 1792 року - не лише "пожалувала" чорноморцям Кубанську землю з Таманським островом, але й нагородила це військо великим прапором та іншими клейнодами, а Головатому дала на дорогу велику порцелянову карнавку з барельєфним медальйоном портрета її Величності, в яку було насипано червінців".

У нарисі одного з перших істориків чорноморського та кубанського козацтв В.Бардадима "Перші чорноморці" віднаходимо цікаву деталь, яка проливає світло на те, в якій спосіб Головатому вдалося так по-діловому залагодити що делікатну справу. Він пише, що Головатий нібито звернувся до Імператриці з хитромудрою, за всіма канонами європейського етикету складеною, промовою, яку - задля того, щоб відчути присмак тодішнього двірцевого етикету, - варто процитувати мовою оригіналу:

"Жизнедеятельным державного веления твоего словом, перерожденный из неплодного бытия верный Черноморский Кош приемлет ныне дерзновение вознести благодарный глас свой к святейшему Величеству твоему и купно изглаголити глубочайшую преданность сердец его. Прийми одну яко жертву единой Тебе от нас сохраненную, прийми и уповаюищм на сень твою буди нам прибежище, покров, радование..."

Може, саме так промовляв Антон Головатий до імператриці, а може, ще мудріше втнув: піди доведи зараз. Головне, що Імператриця була розчулена. Мабуть, не стільки словесами славного козарлюги, скільки самим фактом, що козачки все ж таки покорилися їй.

На фольклорному рівні цей вояж Головатого досить емоційно відтворено в книжці Д. Білого "Малиновий клин":

"..Перед царицею стояли казкові красені: горді, сміливі степові лицарі.

Сам Головатий був у зеленому кунтуші поверх білого жупана, широких шароварах і червоних чоботях зі срібними підковами. З довгими вусами й оселедцем, дзвінкою бандурою і коштовною зброєю, стояв він, як могутній символ Запорозької Січі. На прохання Катерини, Головатий заспівав свою улюблену пісню про нещасливу долю чорноморців. Ой, Боже наш, Боже милостивий! Вродились ми у світі нещасливі! Служили вірно в полі і на морі, Та осталися вбогі, босі й голі". Якщо припустити, що Головатий справді співав імператриці саме цю пісню, то важко збагнути, чим захоплюється сучасний український історик, і що в цій жалюгідній жебрацькій пісні є лицарського, гідного отих "степових рицарів", про яких Д. Білий мовить, перш ніж цитувати пісню Головатого.

"Він чарував присутніх своєю майстерною грою, гарним голосом, - розчулюючи самого себе й читачів, - пише далі автор "Малинового клину", - сльози текли по його обличчю. Головатий співав про померлого фаворита Катерини: Встань, батьку, великий гетьмане; Милостивий великий пане, Встань, Грицьку, промов за нас слово. Проси царицю - все буде готово.

Розчуливши імператрицю (ще б пак! - Б.С.), Головатий звернувся до неї з промовою..."

Якою саме, ми вже знаємо з іншого джерела.

Не забути ще б сказати з приводу цієї "депутації", що козаки прибули до Петербурга не з пустими руками. Вони знали, в якій шані в тамтешніх чиновників хабарництво, і гаразд відаючи, кому, скільки і при якій оказії треба дати, не скупилися.

Внаслідок усіх цих слізних пісень, прохань, скарг та посилань на бідність, котра не завадила щедро хабарувати придворне чиновництво, й з'явився уже згадуваний нами Указ Катерини II, датований ЗО липня 1792 року. Його варто процитувати ще раз, і то з двох причин. По-перше, більшість читачів цієї книжки навряд чи матиме час і змогу ознайомитися з його текстом за іншими джерелами. А по-друге, в ньому, нехай і вельми скупо, а все ж відзначено заслуги"вірних козаків" перед короною.

"Військо козацьке Чорноморське, зібране покійним генерал-фельдмаршалом Потьомкіним Тавричеським з вірних козаків колишньої Запорізької Січі, протягом останньої нашої з Портою Оттоманської війни, багатьма мужніми на суходолі і водах подвигами засвідчили досвід ревної до служби нашої старанності і чудової хоробрості. На відзнаку таких цього війська заслуг, милостиво пожалували ми оному у вічне володіння острів Фанагорію, що перебуває в області Тавричеській, із землею, що пролягає між річкою Кубань та Азовським морем, а також тією, що пролягає від Фанагорії до моря до Єйського містечка..."

Для нас цей документ цікавий іще й тим, що в ньому Катерина П вперше порушила свій власний Указ, яким заборонялося навіть згадувати про Запорізьке козацтво. Втім, може це просто писар підсунув їй такий ляпсус, через незнання своє чи недогляд. А загалом, перед нами отой первісний юридичний документ, завдяки якому з'явилося Кубанське козацтво, що стало, по суті, однією з гілок козацтва запорозького. І безпосередній стосунок до появи цього документа мав Антон Головатий. Між іншим, заслугою А. Головатого можна назвати й те, що в переговорах Із петербурзьким чиновництвом він таки домігся, щоб запорожцям повернули хоч дещо з тієї власності, яку відібрано під час розгрому Січі, але тут знову те саме: видати Грамоту чи якийсь там Указ значно простіше, ніж, справді, вилучити награбоване у його нового власника.

Як не дивно, але ім'я Головатого в народних піснях лунає значно частіше, ніж, скажімо, імена багатьох інших, славетніших полководців, наприклад, того ж таки Сірка. Чи, може, то дійшло до нас більше? Та хай там як, а поголос народний до нього щедрий, особливо в піснях, пов'язаних із переселенням на Кубань. Проте є одна пісня, що заслуговує особливої уваги. Починається вона зі слів: "Годі, годі журитися. Пора перестати. Діждалися від цариці за службу заплати".

Річ у тім, що авторство її приписують самому А. Головатому. Якщо це так, то можна припустити, що офіцер наш мав іще й певний літературний хист. Шкода лишень, що змістом своїм ця пісня - одверта "вєрноподданіческая" агітка. Таке собі імперське соцзамовлення — з уславленням мудрості та материнського піклування імператриці Катерини П про народ. І його ще можна було б зрозуміти, якби йшлося не про імператрицю, з волі якої зруйновано Запорозьку Січ, спаплюжено народні святині.

Втім, занадто вже віддаватися хвалебним "пєснопєніям" полковникові було ніколи. Що не кажіть, а на плечі його ліг тягар переселення кількох тисяч козаків Із родинами, збіжжям, реманентом, хатнім начинням. До того ж, більшість козаків категорично відмовлялася перебиратись на якусь там Тамань, цілком справедливо вважаючи, що імператриця повинна повернути їм відібрані землі Запорізького козацтва.

Ситуація ускладнювалася й тим, що ще до указу, між Бугом та Дністром утворилося 25 чималеньких поселень. І січовики мусили їх тепер кидати. Ось як змальовує цю трагедію відомий популяризатор історії козацтва А. Кащенко в своїх "Оповіданнях про славне Військо Запорозьке низове": "Плач стояв поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й біля яких чимало попрацювали. Коли Головатий наказав записатися: хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податись на Тамань, а жителі запорозьких поселень не бажали залишати своє господарство".

Але тут виникає питання: для кого ж, власне, звільнялися ці й без того негусто заселені землі? Відповідь - на поверхні: козаки ще тільки ладнались у дорогу, а в їхні села вже везли -на готове - селян із Росії, оскільки ці землі вже припали на власність російським офіцерам та чиновникам. Знайомий метод, чи не правда? Отак і створювалася та Новоросія, що її російські шовіністи й деякі віддані їм комуно-українські політики по сьогоднішній день використовують як аргумент для "отделенія от України і воссоедінєнія с Рассієй".

Отже, долю Чорноморського козацтва було вирішено: Сло-бодзейський Кіш його підлягав ліквідації, а все козацтво - переселенню на Кубань. Дехто з дослідників-краєзнавців та й просто любителів старовини намагається або взагалі уникнути пов'язаних з цією акцією морально-етичних проблем, або ж підносить це рішення імператриці, як велику імперську милість, сприйняту козаками та всім південним українством із синівсько-вєрноподданічеським захопленням.

Загалом Федір Щербина мав рацію, коли, підсумувавши дипломатичні здобутки посольства на чолі з Антоном Головатим, писав: "До певної міри козаки взяли все, що тільки можна було взяти за тодішньою урядової системи і загальних умов політичного життя. Можливо, чорноморці справді з почуттям задоволення своїх прагнень співали: "Ой годі нам журитися, пора перестати" (тут історик цитує рядок із пісні, написаної Антоном Головатим - Б.С.). Життя на Кубані, на відокремленій, ізольованій території не могло не посміхнутися козакові".

Так, справді, посольство козацьке поверталося з Петербурга, домігшись усього, про що воно лише могло мріяти. Крім Указу імператриці та чаші з червонцями, воно везло подарунок кошовому Захару Чепізі - оздоблену дорогим камінням шаблю, а ще - даровані війську дві срібні сурми, корогву та срібні литаври, що козаки повинні були сприймати, як вияв особливої прихильності імператорського двору.

В Слободзеї вже знали про успіх делегації, про це сповістив спеціальний гонець, котрий прибув раніше за "депутацію" Головатого, отож Захар Чепіга зі своїми старшинами та всім слободзейським козацьким гарнізоном влаштував їй пишну зустріч: ще за кілька верст від Слободзеї Головатого зустрів спеціальний загін козаків, щоб скласти йому ескорт; гармаші Слободзеї тричі пальнули з гармат, а все інше козацьке воїнство палило, хто з чого мав. Грамоту Головатий урочисто передав Чепізі, і той зачитав ЇЇ усьому товариству; так само урочисто передав і даровану Петербургом шаблю, яку кошовому піднесли сини Головатого. Одначе на цій емоційній хвилі наші історики, здебільшого, й завершують розповідь про переселення козаців-чорноморців. А правда полягає в тому, що втішалося цьому переселенню не так вже й багато козаків, та й то — колишні запорожці, яким уже марилася Січ на Кубані, котра стане точнісіньким відповідником Січі на Дніпрі, з усіма її традиціями, клейнодами, звичаями та військовим устроєм.

Але не слід забувати, що на той час між Бугом і Дністром уже існувало 25 великих козацьких поселень та сотні менших сіл і хуторів. На будівництво цих поселень, освоєння земель було затрачено чимало сил, вкладено значні кошти, і все це тепер доводилося залишати, щоб десь там, на далекій чужині, між нападами закубанських татарів, розпочинати з початку, залишивши вже освоєні степи чужинським зайдам. Так, справді, дехто, у передчутті запорозької січової вольниці, втішався переселенню, але правда й те, що дехто брався за зброю. I добре відомо, що нерідко козакам Чепіги та Головатого силою доводилося зганяти козаків з їх сіл та хуторів, погрожуючи всілякими карами за невиконання Указу імператриці.

Ясна річ, така маса люду не могла переселятися одночасно. Тому було сформовано передовий загін колоністів, до якого увійшло 3847 козаків. Це був суто військовий десант, який не мав з собою ні родин, ні особливого майна. Добре озброєний, підсилений 53 гарматами, він, за всіма канонами військового мистецтва, повинен був висадитися на берег таманський з моря, створити укріплення і, взявши під свій контроль певну територію, забезпечити прибуття інших хвиль переселенців, котрі вже мали приїжджати з сім'ями, майном, реманентом. Й очолив цей десант полковник Чорноморського війська Сава Білий. Запам'ятаймо це ім'я. Саме йому належить честь бути керівником загону першозасновників Кубанського козацтва, котрий прибув до Тамані на козацькій флотилії, що складалася з-понад 50 байдаків та однієї - флагманської - яхти.

Коли саме цей переселенський флот пристав до Тамані? Різні історики називають різні дати. Але більшість сходиться на тому, що козацька флотилія підійшла до Таманського півострова 5 вересня 1792 року; це коли за новим стилем; - Завдання своє козаки-десантники виконали: висадившись на березі, вони звели перше поселення і заснували Таманський чорноморський козацький курінь. Вони ж почали споруджувати перші хати та заготовляти провіант для тих, хто прийде після них.

Незабаром туди ж прибула й друга хвиля переселенців на чолі з полковником Кордовським. Цей загін рухався суходолом, але, щоб скоротити шлях, подався не в обхід Азовського моря, а через Крим. Вийшовши на окраєць Керченського півострова, він переправився на козацьких байдаках та яхтах через Керченську протоку і приєднався до козаків з десанту Сави Білого. До речі, саме в цій хвилі переселенців разом із полком козаків прибуло й кілька десятків родин. А перший базовий табір свій ці колоністи заснували неподалік Темркжа. Що ж до кошового отамана Захара Чепіги, то він повів основний загін переселенців, в складі якого було понад 11 тисяч козаків, та велетенський обоз з родинами, майном і гарматами. Вирушила ця колона на початку вересня й, обійшовши Азовське море, уже наприкінці жовтня добулася до полишеної татарами фортеці, що бовваніла напізруйованими стінами поблизу річки Єя, на Єйській косі, що з південного заходу окреслює Таганрозьку затоку (неподалік сучасного міста Єйська). До речі, береги цієї річки викликали у старих запорожців особливі почуття, адже свого часу їх сягав кордон козацьких земель Нової Січі.

Тут може породити подив та обставина, що всі колони вирушали в дорогу наприкінці літа або на початку осені, й поки вони прибували на Кубань, там уже розпочинався сезон дощів і цілковитого бездоріжжя. Так, це ускладнювало переселенцям шлях, ускладнювало перші місяці перебування на нових землях, зате дозволило, вже перезимувавши, навесні, добутися так званого Карасунського кута, тобто території вдало захищеної річкою Кубань та притокою її, Карасунем, і заснувати свій військовий центр - Катеринодар (спочатку це була станиця Катерининська). Та справа навіть не в цьому. Головне, що навесні козаки вже змогли засіяти і засадити свої перші ниви, сподіваючись на перший кубанський врожай.

А Де в цей час перебував, що робив Антон Головатий? Після від'їзду кошового отамана Захара Чепіги, він залишався на старих землях Чорноморського козацтва і формував отой ар'єргард, яким мала завершитися перша хвиля колоністських переселень. Поки навесні 1793 року козаки загонів Сави Білого та Кордовського добувалися Карасунського кута, засновували станицю Катерининську та розселялися обабіч ріки, Антон Головатий та його помічники-старшини допомагали козакам спродувати своє майно і формувати два великі загони. Один із них, той, що вирушив у дорогу першим, 18 березня, очолив полковник Тиховський; другий, у складі якого був величезний обоз, повів сам Головатий, Про те, наскільки великим був цей загін, свідчить той факт, що під час переходу Головатому довелося дробити його на двадцять колон, бо тільки тоді він виявлявся достатньо керованим та захищеним.

Тиховський привів свій загін у район річки Єї десь наприкінці квітня, Головатий - на початку травня. Щось висіяти чи посадити ці колоністи вже не встигали, зате в них було щонайменше п'ять теплих, чи відносно теплих, місяців для того, щоб визначитися з місцями поселення і закласти нові козацькі станиці. Усі історики сходяться на тому, що, прибувши на Кубань, козаки-чорноморці утворили свої курені, під тими ж назвами, під якими вони існували до 1775 року, на Запорізькій Січі, і це було надзвичайно мудре рішення. Саме завдяки тому, що й на Кубані козаки утворили запорозькі курені, ми тепер можемо впевнено стверджувати, що вони й далі залишалися українським запорозьким козацтвом, що упродовж наступних століть козаки-кубанці не розривали духовного та історичного зв'язку зі своєю батьківщиною, оберігали січові козацькі традиції:

"Новоприбульці, - повідомляє Юрій Мицик у своїй збірці нарисів "Козацький край", - заснували 40 великих поселень, дещо пізніше названих станицями. Всі вони отримали назви колишніх куренів Запорозької Січі, а також двох нових: Березанська (на честь взяття о. Березань у 1788 р.) та Нова Січ, потім перейменована в Катерининську, на честь Катерини II, яка видала Грамоту з дозволом на їх поселення. На нових місцях чорноморці зберегли все, що нагадувало їм про рідну Україну: клейноди, книги, прапори... Цікаво, що в Катеринодарському соборі, поруч із прапорами, вивезеними з України, зберігалося Євангеліє, видане у Львові 1644 року. Воно належало колись подільському полковникові, гетьманові (певний час він був наказним гетьманом правобережної України) Остапу Гоголю, який, до речі, був предком великого письменника...

Зберегли запорожці-чорноморці і свої традиції, звичаї, українську мову... Щоправда, і тут не обійшлося без змін. Через деякий час для них завели нову форму, хоч традиційна для Кавказу черкеска не дуже відрізнялася від запорозького верхнього одягу: було заборонено носити запорозькі "оселедці". Однак не всі корилися цим наказам".

Одразу зауважу, що в даному випадку назва "курінь" виявлялася лише даниною традиції. Насправді цей адмінподіл більше відповідав поділові на паланки, котрий існував, зокрема, за часів Нової Січі.

Особливість нової кубанської курінної системи полягала ще і в тому, що тепер курені розташовувалися не в одному визначеному місці, тобто на самій Січі, а в різних. Крім того, курені чорноморців, то були курені, власне, городових козаків, котрі мали сім'ї, вели господарство, а службу несли на засадах територіальних військ. Відтак і значення "курінного уряду" значно підвищувалося. Зважаючи на значні відстані, що відокремлювали курінь від куреня та від військового центру, кожен курінь мав досить великі повноваження, і всі справи, пов'язані з життям громади та формуванням військових загонів, вирішувалися в ньому курінною громадою, котра 29 червня кожного року, на день Петра і Павла, обирала собі курінного отамана, курінного писаря, суддю та іншу старшину. Тобто, по суті, кожен курінь перетворювався на своєрідну Січ, зі своєю станицею-столицею та підпорядковими їй поселеннями, хуторами і територіями. Призвичаювались козаки до нових земель важко, в постійних сутичках з черкесами, які не хотіли бачити в себе під боком такої грізної сили, бо ж самі мріяли про визволення з-під імперського ярма, та все ж призвичаювалися, терпіли. Хоч для самого полковника Антона Головатого ця землеробська ідилія тривала недовго. Незабаром він упевнився, що в своїх "вєрноподданіческіх" піснях надто оптимістично змальовував життя на Кубані:

Ой, тепер ми, миле браття, забудемо всі нужди: В Тамані жить, вірно служить, границю держати, Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті. Бо, поки хлопці, відстрілюючись од кавказців, що їм продиху не давали, "держали границю", Петербург звернув погляд у біг Каспію. Імперія, бач, жадала нових територій. Природна річ, першими в цю війну, ніби хмиз у багаття, кинули українців, славне козацтво. Нічого не вдієш: не стало мужності воювати за власну державу та власну землю -воюйте за чужу та чуже. Такий закон історії, її вирок.

"Коли кошовий отаман Чепіга в 1794 році вирушив у Польський похід, - мовиться у "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири*, - то Головатий посів його місце і понад два роки керував чорноморським козацьким військом з мудрістю і гідністю хорошого адміністратора.

Після повернення Чепіги з походу в Чорноморцю, полковник Головатий, за височайшим повелінням, в 1796 році повів, уже з Кубані, два піші полки в Персидський похід. Користуючись уже відомою військовою с