Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Для дослідників так і залишилося загадкою, чому по смерті Федора Бурсака булава військового отамана виявилася саме в Григорія Матвєєва. Адже ніяких особливих заслуг перед козацтвом він не мав. Ні особистою хоробрістю" ані якимись особливими фізичними даними не відзначався. А козаки, як відомо, поважали фізично витривалих побратимів своїх: сила, хоробрість та військовий вишкіл завжди цінувалися серед козацтва. Крім того, він був колишнім кріпаком графів Розумовських. Щоправда, до чорноморців він приєднався ще в юності, коли втік з поміщицького маєтку, в якому вся рідня його залишалася вже й по тому, як Григорій став військовим отаманом. Але те, що, вже будучи військовим отаманом, він не зумів, чи, може, навіть і не прагнув, викупити з кріпацтва свою рідню, дуже принижувало його авторитет в очах козацтва. Та справа навіть не в цьому. Уже сам той факт, що він походив з кріпаків такої відомої в Росії родини, а до того ж, був порушником закону, оскільки втік з маєтку, мав би насторожити членів Військової колегії. Та, як бачимо, не насторожив.

"На відміну від Бурсака, — підсумовує Дмитро Білий загальні враження дослідників від постаті Г.Матвєєва як військового отамана, - Матвєєв не мав ні військових, ні адміністративних здібностей. Козаки навіть підозрювали, що отаман за хабарі дозволяв черкесам нападати на козацькі землі. Коли черкеси знищили хутір Осички, про Матвєєва казали: "Проміняв Осички на сріблясті жучки (гудзики

Чи то справді Г. Матвєєв у жадібності своїй дійшов до того, що вдавався до такої підлої зради, чи, може, підозра в козаків виникла через те, що отаман мало дбав про захист поселень свого війська від черкесів, або просто не мав достатнього військового таланту для його організації - сказати важко. В усякому випадку, жодних доказів того, що Матвєєв справді мав якісь зв'язки з наладниками-черкесами, не існує. А ось щодо військово-адміністраторської вправності його, то тут уже не нам судити, козакам-чорноморцям, сучасникам Г. Матвєєва, було видніше.

Та, поза все це, сповнене тривог життя Чорноморського козацтва тривало. Хоча формально Росія перебувала в стані мирного співіснування зі своїми сусідами - в тому числі і з Туреччиною, бо ж чергова війна з турками розпочалася лише в 1828 році, тобто вже після смерті Г. Матвєєва, - для козаків-чорноморців миру не існувало. В1820 році російські війська — не оголошуючи війни - в черговий раз заходилися витісняти горські народи з прикубанських низин та передгірь у глибину Кавказу, прирікаючи їх, якщо не на погибель, то принаймні на тяжке напівголодне бідування. В короткому "Переліку служби та походів Кубанського війська" віднаходимо лаконічний запис: "З 1820 по 1864 роки Чорноморські козаки, разом із Кавказькими лінійними козаками, брали участь в усіх походах та експедиціях проти горців на Кавказі".2

В реальному житті це означало, що козакам доводилося брати участь у сотнях всіляких великих і малих походів та експедицій російської армії, а так само відбивати сотні, якщо не тисячі, нападів на свої території великих і дрібних загонів, котрі, прориваючись через застави, проникали на території козацтва, захоплюючи в полон людей, худобу і табуни коней; спалюючи хутори та зимівники. Тому зрозуміло, що отаману Г. Матвєєву та його старшинам клопоту вистачало.

Щоб підтримувати боєздатність війська та забезпечувати непорушність кордонів Російської імперії, отаману Матвєєву довелося сформувати вісім кінних та шість піхотних полків, котрі несли так звану "внутрішню службу", тобто використовувалися для прикриття кордонів, придушення повстань та бунтів. Крім того, в 1825 році кубанці проводжали свій кінний полк, котрий вирушав аж на російсько-прусський кордон.

А вже наступного року чорноморці були втягнуті в чергову військову авантюру Російської імперії, яка розпочала війну з Персією за контроль над північною частиною Каспію І, зокрема, над кавказьким його узбережжям. Для участі в Перській війні отаману Матвєєву довелося сформувати два кінних полки й окрему Чорноморську козацьку кінно-артилерійську роту. Загалом, ця війна виявилася не дуже вдалою для російської армії, яка змушена була зазнати чималих втрат. До того ж, досить тяжкими були природні умови тієї місцевості, в якій відбувалися бої. Настільки тяжкими, що чимало солдатів і козаків захворіло. Але що стосується чорноморців, то вони все ж таки довели, що ворог має справу з загартованими досвідченими воїнами.

До речі, в часи отамана Григорія Матвєєва сталося кілька важливих змін у становищі самого чорноморського козацького війська. Передусім, слід наголосити на факті, якого досі обминали всі інші дослідники, а саме: 17 квітня 1820 року все Чорноморське козацьке військо було зараховане до складу Грузинського корпусу Російської армії. Це означало, що під час бойових дій козацькі полки підпорядкувалися безпосередньо російському командуванню, а не перебували - як це було раніше - лише під командуванням військового отамана. Тоді ж, у квітні 1820, отаману Матвєєву довелося приймати до війська 25 тисяч українських (малоросійських) козаків, яких було переселено з Лівобережної України для підсилення чорноморського кубанського козацтва.

В такий спосіб Російська імперія в черговий раз позбавила Україну її військової еліти, бо, зміцнюючи за рахунок кращих воїнів-українців свої кавказькі кордони, вона в такий спосіб послаблювала сили українського народу, убезпечуючи себе від можливого повстання українського козацтва, котре все ще мріяло про відродження Запорозької Січі, відродження української державності, української Гетьманщини.

Отож, як би ми не ставилися зараз до постаті самого військового отамана Григорія Матвєєва, достеменним залишається той факт, що в часи його отаманства життя чорноморського козацтва виявилося насиченим багатьма військово-політичними подіями.