Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

10 грудня 1991 р., за кілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабасі у присутності міжнародних спостерігачів відбувся референдум, на якому 99,98 % електорату висловилися за повну незалежність від Азербайджану. На наступних виборах 28 грудня обрали парламент НКР, який сформував перший уряд. Він почав діяти в умовах абсолютної блокади і наступної агресії з боку Азербайджану. Військові зіткнення у Нагірному Карабасі свідчили про початок першої на пострадянському просторі локальної війни. Використовуючи зброю і боєприпаси 4-ої армії збройних сил СРСР, залишені на його території, Азербайджан розгорнув широкомасштабну війну проти Нагірного Карабаху. Вірменія також скористалася значною частиною озброєнь за Ташкентським договором, що передбачав розділення військової техніки колишнього СРСР між країнами СНД. Війна тривала з осені 1991 до травня 1994 р. зі змінним успіхом. Були періоди, коли понад 60 % території НКР перебували під окупацією, а Степанакерт й інші населені пункти піддавалися масованим артилерійським обстрілам та авіаційним атакам. У серпні 1992 р. Конгрес США прийняв резолюцію, яка засуджувала дії Азербайджану і забороняла адміністрації США на урядовому рівні надавати економічну допомогу цій державі.

В самому Нагірному Карабасі життя повністю перевели на військові рейки. 14 серпня 1992 р. створили Державний комітет оборони НКР. Загони самооборони реформувалися і на основі жорсткої дисципліни організувалися в Армію оборони Нагірного Карабаху. їй вдалося звільнити більшу частину раніше окупованих азербайджанськими військовими територій

НКР. Вірменська сторона, насамперед армія Нагірного Карабаху, зайняла 16 % території Азербайджану. Причому азербайджанські політики неодноразово звинувачували російську армію в тому, що вона брала участь у боях на вірменській стороні. Йшлося про 7-му російську армію, котра залишилася на території Вірменії, доукомплектована вірменськими офіцерами і солдатами, а також російськими найманцями.

5 травня 1994 р. за посередництвом Росії, Киргизстану, а також Міжпарламентської асамблеї СНД і Мінської групи Організації з безпеки і співробітництва в Європі у столиці Киргизстану Бішкеці Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкецький протокол, на основі якого 12 травня ті сторони досягли Домовленості про припинення вогню, яка діє й донині. Під час війни Азербайджан втратив 11 тис. осіб убитими і 30 тис. пораненими, Вірменія — відповідно 6 і 20 тис. Після підписання Домовленості, за даними особистого представника голови ОБСЄ, в результаті дій снайперів, вторгнення диверсійних груп і артилерійських обстрілів щорічно гине від 300 до 400 осіб. Продовжуються поставки зброї як до Вірменії (з боку Росії), так і до Азербайджану (з Туреччини, країн Заходу).

Багато років у різних формах йдуть важкі переговори і пошуки взаємоприйнятних компромісів. Участь у них беруть як держави СНД, так і міжнародна спільнота. Ще 24 березня 1992 р. на Гельсінській зустрічі Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ було прийнято рішення якомога швидше організувати у Мінську Конференцію з питань Нагірного Карабаху. Оскільки через позиції протилежних сторін конференцію скликати не вдалося, провели "надзвичайну підготовчу зустріч" її учасників. Потім відбулося ще кілька зустрічей. Таким чином де-факто розпочала діяльність так звана Мінська група.

У вересні 1997 р. ця група запропонувала план, що передбачав поетапне врегулювання конфлікту. На перших двох етапах планували звільнити спочатку шість окупованих вірменськими збройними силами районів, а потім ще два — Лачинський і тушинський. У них мали ввести міжнародні миротворчі сили з метою забезпечення умов повернення біженців. Останній етап передбачав узгодження статусу Нагірного Карабаху.

Узгоджений на основі "лісабонських принципів" (схвалені у грудні 1996 р. Лісабонським самітом на основі консенсусу всіх держав — учасниць ОБСЄ, за винятком Вірменії) план Мінської групи прийняла азербайджанська сторона, проте заблокувала Вірменія. Щодо керівництва НКР, то воно наполягає на прямо протилежному порядку вирішення питання. На його думку, питання про статус НКР має бути вирішеним раніше, ніж усі інші. На жодні поступки у питанні статусу (йдеться про незалежність НКР), а також щодо тимчасово зайнятих карабаською армією територій, про повернення біженців, воно не має намірів йти. Тобто Баку, з огляду на принцип територіальної цілісності, наполягає на тому, щоб вірмени спочатку звільнили окуповані азербайджанські території і дали можливість повернутися біженцям, а вже потім розглядатиметься питання про статус Нагірного Карабаху. Єреван, у свою чергу, виступає за комплексне розв'язання проблеми, зумовлюючи вихід визначенням статусу НКР. При цьому для вірменської сторони головним принципом є врегулювання колізії на основі права народу Нагірного Карабаху на самовизначення.

Американське керівництво теж бере участь у вирішенні карабаського питання. У 1996 р. СІЛА запропонували проект обміну територіями: обміняти південну частину Вірменії (район Мегрі) на західну частину Нахічеванської автономії, де Вірменія має дев'ятикілометровий кордон із Туреччиною. При цьому передбачалося, що:

— НКР разом із Лачинським коридором стають частиною Вірменії або набувають незалежності;

— вірмено-турецький кордон розблокується на всій її довжині;

— вирішується питання неанклавного існування Нахічеванської автономії Азербайджанської Республіки;

— кордон між Вірменією та Іраном зберігається, проте переноситься дещо північніше;

— ділянка Нахічеванської автономії, яка передається Вірменії, у цьому випадку не допускає з'єднання Туреччини та Азербайджану.

Цей проект пропонувався у 2001 р. в американському містечку Кі-Вест, де відбулися переговори президента Вірменії

Роберта Кочаряна та президента Азербайджану Гайдара Алієва. Президент Джордж Буш зустрівся з кожним із них окремо у Вашингтоні, Президенти також зустрілися з державним секретарем СІЛА Касіном Пауеллом. Американська сторона закликала Вірменію та Азербайджан до компромісу. Проте американський проект не одержав подальшого розвитку.