Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

Наприкінці IX—X ст. східнослов'янські племена, які жили на території сучасної Білорусі, увійшли до складу Київської Русі. УХ — на початку XII ст. у процесі дроблення древньоруської держави утворилися Полоцьке, Турово-Пінське та інші князівства. Особливого значення набуло Полоцьке князівство (столичне місто Полоцьк уперше було згадано у літописах під 862 роком), яке у X—XIII ст. за своїми розмірами дорівнювало королівству Португальському. А донька найбільш уславленого з полоцьких князів Всеслава Чародія стала дружиною візантійського імператора Олексія Комніна. Білоруські землі вже у X ст. стали частиною християнського світу.

У ХШ—XIV ст. західноруські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського, де вони займали більшу частину території. Потреба об'єднання розрізнених слов'янських і балтських земель диктувалася подвійною загрозою: від татаро-монголів — зі сходу і німецьких лицарів — із заходу. Альянс відповідав інтересам обох етносів. Тому держава утворилася переважно мирним шляхом. Пізніше на зазначені території поширилася назва "Біла Русь".

З часом на ці землі посилився тиск Московії. Під час Лівонської війни криваву трагедію пережив Полоцьк, захоплений і пограбований стрільцями Івана IV у 1563 р. 50 тис. полонених полочан погнали на схід (примусове переселення до Московії білорусів — насамперед ремісників-майстрів та освічених городян — тривало протягом практично усіх війн). Події Лівонської війни підштовхнули Велике князівство Литовське до союзу з Польщею. У 1569 р. вони об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту, що допомогло переможно завершити Лівонську війну з Росією, проте посилило польський і католицький вплив. Наступним наслідком стало посилення феодального і національного гноблення, насадження католицької віри серед білорусів, які в основному сповідували православ'я. Це викликало опір населення, що іноді виливався у народні повстання. У 1648 р. в Україні, що теж входила до складу Речі Посполитої, почалася визвольна війна проти польського панування, яка перекинулася і на територію Білорусії. Піднесення визвольної боротьби тут у 1651 р. було придушене, проте вона не згасала і в наступний період.

У1654 р. російський цар Олексій Михайлович розпочав чергову війну за "споконвічні руські землі". Прикриваючись словами про захист православ'я від "клятих ляхів", до Білорусії вдерлися три величезні армії чисельністю майже 100 тис. осіб. Царські війська зайняли Вітебськ, Полоцьк, Оршу, Гомель, Мстиславль та інші міста. Ті, які відмовилися від капітуляції і мужньо захищалися, за наказом царя були зруйновані, а їх населення — перебито або забрано у полон. На білоруських землях проти загарбників піднявся масовий партизанський рух. За Андрусівським перемир'ям, північ Білорусії Олексій Михайлович мав повернути. Війна 1654—1667 рр. коштувала Білорусії понад половину жителів, які загинули у боях, умерли від голоду, були переселені до Росії. Полонених білорусів московські стрільці продавали на астраханських ринках у перське рабство по три рублі за людину. Результати війни були вражаючими: змінилося все — від умов життя до національного генофонду. Білоруси майже повністю втратили еліту, городян, майстрів, ремісників, освічених людей. Селянському народові підніматися до національної консолідації дуже важко. Саме у тій економічній, культурній, демографічній катастрофі — джерела багатьох національних комплексів і лих сьогоднішніх білорусів. Але такі величезні втрати були не останніми. Кожний третій у Білорусії загинув у роки Північної війни (1700—1721).

В результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) білоруські землі відійшли до Російської імперії. Було запроваджено жорстоке кріпацтво, унаслідок якого сільське господарство занепало. Населення зубожіло: лише небагато селян споживало чистий хліб, інші завжди додавали макуху.

Білорусів взагалі не визнавали окремим народом, вважаючи трохи зіпсованими "польщиною" росіянами. У 1840 р. згідно з царським указом заборонялося використовувати саме слово "Білорусія", замість нього впроваджувалася назва "Північ -но-Західний край". Білоруські імена та прізвища перетворювалися на російські. Не існувало жодної білоруської школи. Здійснювалася політика посиленої русифікації.

Скасування кріпацтва у 1861 р. не вирішило аграрного питання, оскільки трударі одержали лише 35 % земель, 65 % залишалися у поміщиків, скарбниці і церкви, що викликало обурення білоруського селянства. У 1863—1864 рр. спалахнуло велике повстання під орудою Кастуся Калиновського. Під його тиском царський уряд пішов на деякі поступки, зокрема були зменшені викупні платежі тощо. Протягом другої половини XIX ст. відбувся процес консолідації білоруського народу в націю.

25 березня 1918 р. було проголошено незалежність Білоруської Народної Республіки. І хоча проіснувала вона зовсім не тривалий час, але, якщо б цього волевиявлення передових сил білоруського народу не було, більшовики не погодилися б на створення Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки.

На початку 1918 р. було створено Білоруську Народну Республіку (БНР). Проте вона проіснувала лише кілька місяців і зазвала розгрому від більшовиків. У Канаді та США донині діє уряд — Рада БНР, яка формується з білоруських емігрантів.

У лютому — листопаді 1918 р. більша частина білоруських земель перебувала під німецькою окупацією. Проте коли німці пішли, 1 січня 1919 р. було проголошено Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку. У лютому 1919 р. почалося вторгнення польських військ. З метою боротьби проти цієї інтервенції Білорусія і Литва об'єдналися у Литовсько-Біло-руську СРР, яка проіснувала до серпня 1919 р., коли у Литві була заснована буржуазна республіка. У липні 1920 р. було відновлено незалежність БСРР, хоча західна частина Білорусії за Ризьким мирним договором відійшла до Польщі. ЗО грудня 1922 р. БСРР увійшла до складу Радянського Союзу. У листопаді 1939 р. до неї було приєднано Західну Білорусію.