РОЗДІЛ 4 - ДУХОВНIСТЬ ЛЮДИНИ
1. Вiдображення як основа людської духовностi. Характеристика вiдображення як властивостi буття. Вiдображення як творча властивiсть буття.
2. Свiдомiсть не всеосяжнiсть iдеального, а лише частина людської духовностi. Походження свiдомостi та її сутнiсть. Свiдомiсть як знання. Перебiльшення ролi свiдомостi в суспiльному буттi.
3. Феномен вiри. Поняття вiри. Гносеологiчне значення вiри та її мiсце в людськiй духовностi.
4. Прамораль - новий виток в розвитку вiдображення. Самообмеження в соцiальних стосунках. Табу. Традицiї. Мораль.
5. Процес переходу вiд первiсної моральностi до сучасної релiгiйностi. Складностi переходу людства до людських стосункiв в класовому суспiльствi. Рiзнi шляхи збереження людяностi.
6. Релiгiйнiсть - вищий прояв духовностi.
РОЗДІЛ 4 - ДУХОВНIСТЬ ЛЮДИНИ
1. Вiдображення як основа людської духовностi
Почнемо з того, що в ряду основних властивостей буття вiдображення займає особливе мiсце, бо з ним пов'язаний розвиток всього буття. Суть вiдображення як властивостi об'єктивного свiту в свiтовiй та радянськiй фiлолсофiї найбiльш повно розкрив Б.С.Українцев. Вiн стверджуе: по-перше, вiдображення є продукт взаємодiї матерiальних систем, iнакше кажучи, взаемодiя будь-яких реальних систем обов'язково матиме результат, вона безслiдно не зникає. По-друге, вiдображення є властивiсть усiх реальних систем вiдтворювати специфiчними засобами особливостi взаємодiючих з ними iнших матерiальних систем. Отже вiдображення фiксує специфiку тiєї системи, котра взаемодiяла з суб'єктом вiдображення. Щоправда, вiдображаюча система результат взаємодiї фiксуе своїми специфiчними лише для себе способами. Скажiмо, снiг фiксує форму ступнi та щiльнiсть залягання снiгу, що залежить вiд того, хто пройшов та яка вага його тiла. По-трете, вiдображення є викликана оригiналом змiна стану вiдображаючої системи, воно невiд'ємне вiд свого носiя. Четверте - змiстом вiдображення є вiдтворення у вiдображаючому особливостей оригiналу. Нарештi, п'яте - сутнiсть будь-якого вiдображення є функцiя вiдтворення.
Якщо бути послiдовним в аналiзi вiдображення, зробленого Українцевим, то до наведеного слiд додати деякi уточнення. Мова повинна вестись не лише про взаемодiю матерiальних об'єктiв, а про взаемодiю взагалi. Активно взаємодiють не лише матерiальнi об'єкти, а й явища iдеального свiту. Найпростiший приклад - взаємодiя iдеологiй. Щоправда, взаемодiють в даному випадку люди, матерiальнi iстоти, але їх взаемодiя може бути побудована на чисто iдеологiчних засадах. Те ж саме можна сказати про взаємодiю соцiальних груп, нацiй, держав.
Взагалi, все багатство реального свiту, конкретних його проявiв є результатом постiйної взаємодiї дискретних об'єктiв буття одного з другим. Розмаїття свiту iснує тому, що йдуть процеси постiйного перетворення через взаємодiю, через вiдображення. Не iснувало б вiдображення як унiверсальної властивостi буття, не було б i перетворень, якi постiйно йдуть в об'єктивнiй реальностi. Зводити все багатство творення у всесвiтi лише до дiї закону взаємного переходу кiлькiсних змiн в якiснi, як то в нас трактувалось свого часу, то звичайнiсiнький формалiзм. В законi, вiдкритому великим нiмецьким фiлософом Гегелем, мова йде про форму, а не про змiст творення нового. Вiдображення i є змiстовна змiна форм iснування реальностi, тобто буття. Отже, в розумiннi сутностi буття вiдображення займає важливе мiсце. Це не просто "одна з властивостей матерiї, яка розкривається у всьому своєму обсязi лише на рiвнi людської свiдомостi", як то твердить у вiдповiдностi з офiцiйним радянським дiалектичним матерiалiзмом Ф.I. Георгiєв. Якщо рух, простiр i час є форми iснування об'єктивної реальностi, то вiдображення є спосiб реалiзацiї всього багатста проявiв форм дискретного свiту. А коли так, то вiдображення - творча сторона буття. Об'єктивна реальнiсть саморозвивається, дякуючи постiйнiй взаємодiї мiрiад протилежностей в об'єктах та мiж об'єктами, якi, передаючи один одному структуру, форму, енергiю, речовину i т. д. , творять новi мiрiади дискретних частин всесвiту, мiрiади протилежностей.
Вiдображення не iснує вiдiрвано вiд iнших корiнних властивостей буття. Так само, як часу не iснує без руху, руху без простору, простору без дискретностi, так точнiсiнько не можна вiдсувати чи вводити в якусь одну сферу проявiв буття вiдображення. Взаємодiя i її результат вiдображення є формотворний спосiб реалiзацiї буття i в той же час прояв його єдностi. Отже вiдображення - корiнна, субстанцiйна сторона буття. Варто запам'ятати, що саме така трактовка вiдображення допоможе розiбратися в сутностi людської духовностi, а потiм вже можна буде пiдiйти до розумiння iнших складних явищ буття.
2. Свiдомiсть - не всеосяжнiсть iдеального, а лише частина людської духовностi
Як вiдомо, в ходi антропосоцiогенезу розпочинався процес формування свiдомостi людини. Людська свiдомiсть надзвичайно специфiчний феномен, та, не дивлячись на всю свою неординарнiсть, вона є конкретним проявом вiдображення. Тут слiд погодитись з вiтчизняною фiлософською традицiєю останнiх десятилiть. Та щоб побачити людську свiдомiсть в новому ракурсi, слiд уважно розiбратись, якi системи i як взаємодiяли при формуваннi людської духовностi.
Свiдомiсть людини дiйсно виникла в процесi розвитку вiдображення оточуючого се-редовища передлюдьми. Формою iснування свiдомостi є знання. Цiєї точки зору дотримуеться i психологiя, i наша вiтчизняна фiлософська традицiя слiдом за Марксом. Тенденцiя зводити свiдомiсть лише до знань своїм корiнням сягає просвiтництва й далi йде в глибини фiлософської культури. Справа в тому, що свiдомiсть, яка ототожнюється зі знаннями, - це лише частина (бодай дуже важлива) людської психiки. Свiдомiсть є лише iнформацiйною базою набагато складнiшого феномену - всiх реалiй людської психiки. Весь комплекс її проявiв слiд квалiфiкувати як духовнiсть, як один з проявiв людської сутностi.
Трудова теорiя походження людини стверджує, i немає пiдстав для заперечень, що перше людське знання формується в процесi працi. Взаємодiя архантропiв з неживим матерiалом природи: каменем, деревиною, кiсткою в ходi виготовлення перших мисливських знарядь дає можливiсть здобути перший виробничий досвiд. Формуються найпростiшi уявлення про властивостi матерiалу, про методи його обробки, про засоби застосування найпростiших знарядь. В процесi розвитку обсяг знань про особливостi матерiалу та технологiчне оволодiння ним збiльшуеться. Ця лiнiя в розвитку людини пiсля свого виникнення не переривається. Вона стає однiєю з форм життєдiяльностi людини. Поступово пралюди розширюють свою творчу активнiсть i в коло пiзнавальної дiяльностi, пов'язаної з природою, включаються i живi об'екти. Живою природою цiкавились пралюди i ранiше, але то був ще тваринний iнтерес.
Пiзнання живої природи розпочинаеться з моменту її включення у виробничi процеси. Одомашнюються тварини, культивуються рослини, в процесi вiдбору насiння формуються новi сорти рослинного свiту. Незмiнним лишається тiльки одне - пiзнання здiйснюється заради використання людиною чи пралюдиною властивостей оточуючого середовища в своїх iнтересах. Оточуючий свiт на цьому етапi розвитку пiзнає мисливець заради розгортання мисливського способу життя, заради задоволення насущних матерiальних потреб. I лише значно пiзнiше пiзнавальний iнтерес розповсюджується на власну людську природу.
Перша пiзнавальна лiнiя людської психiки виникла в складнiй взаємодiї архантропiв з природою, де боротьба за iснування була головною рушiйною силою розвитку. Знання дали зброю, потiм iншi знаряддя працi. В мiру опредмечення знань в зброї та в знаряддях вони теж стають зброєю, знаряддями.
Особливiсть знарядь, зброї та знань, крiм всього iншого, полягає в тому, що їх спрямування залежить вiд того, хто ними користується та для чого вони застосовуються. Саме по собi знання не є нi добро, нi зло. Воно може застосовуватись людьми i стати добром або злом в процесi взаємодiї людей. Напрямок такого застосування визначається не знаннями, не їх глибиною чи обсягом, а перш за все iнтересами людей, що застосовують знання. Тому знання не лише сила, як то стверджував Ф. Бекон, а й зброя, що може бути використана i на благо людинi, i їй на шкоду. Спрямованiсть використання знань залежить не вiд самих знань, а вiд бiльш високого рiвня людської психiки - вiд духовностi людської.
Лише епоха просвiтництва з її ейфорiєю вiд досягнення та на фонi майже середньовiчного масового невiгластва могла заявити устами Декарта: "Достатньо вiрно судити, щоб добре дiяти..., щоб обрести всi чесноти, а разом з тим i всi iншi блага", (Декарт, вибранi, с. 237). Чесноти i блага у Декарта мають однакове генетичне походження зi знаннями, але ж вони скорше антагонiсти, анiж однопорядковi прояви людської духовностi.
Коли говорять про знання, про можливостi пiзнання природи i самого суспiльства людством, забувають вiддати належне другому феномену людської психiки, без якого сам процес пiзнання не був би таким ефективним, не став би власне людським.
3.Феномен вiри
В iсторiї свiтової культури сталось так, що вiра як сторона людської психiки пов'язувалась головним чином з релiгiєю. Релiгiя дiйсно включає в себе вiру як один з головних компонентiв. Та релiгiя i вiра - рiзнi явища людської духовностi. Вiра - поняття бiльш загальне i всеохоплююче. Вона значно старша за релiгiю, тим паче за сучаснi свiтовi релiгiї. Вiра починає працювати там, де ми маємо справу не з реалiями об'єктивного свiту природи, а з iнформацiєю про них.
Якщо ми маємо справу з iнформацiєю, поняттям, судженнями, висновками, словом, коли перед нами не самi об'єкти реальної дiйсностi, а їх вiдображення, коли об'єкт iдеальний, виникає питання, якй ступiнь адекватностi вiдображення ?
Для наочностi зробимо невеличку гумористичну вставку до теоретичних викладок. Ось хоча б i так. Сидимо ми з кумом Анатолiєм В. в нього за столом, п'ємо чарочку i заїдаємо печенею з вепрятини. В цьому конкретному випадку навiщо менi вiрити чи не вiрити в те, що в кума є печеня з вепрятини. Адже є об'єкт, є практичне ставлення до нього. I так завжди в стосунках з реальним природним свiтом.
Але коли один добродiй повiдомляє менi, що кум переказують, щоб я зайшов на печеню, саме з цього моменту виникає проблема: вiрити чи нi. Знаю, i кум жартiвник, та й добродiй “не вiд тих грошей”, можуть просто пожартувати. Далi, той же економiст Анатолiй В. розгортає передi мною свою теорiю вихо-ду України з економiчної кризи. Маса статистики, гори фактiв з посиланням на найсерйознiшi авторитети, найцiкавiшi пропозицiї, дух захоплює, але знов постає питання: вiрити чи нi. Ставлення до iнформацiї, до суджень та висновкiв то вiра або сумнiв, а ставлення до печенi, коли вона на столi, то справа не iдеальна, а реально споживацька.
Отже мова йде про вiру як впевненість в iстинностi iнформацiї, в iстинностi знань. Вiра виникла надзвичайно давно, десь там майже в тваринному свiтi. Вiра - це ставлення, це вiдношення до iнформацiї, до знань, до iдеального. Поява вiри була надзвичайно важливим, а може i вирiшальним моментом в розвитку пралюдської свiдомостi. Справа в тому, що конкретний виробничий досвiд або конкретний акт пiзнання людиною якихось властивостей об'єктивного свiту - справа iндивiдуальна. Суб'єкт пiзнання нiколи не був i не є колективним. Та чи iнша iдея з'являється в цiлком конкретнiй головi i є здобутком iндивiда. Передача виробничого досвiду ще можлива шляхом запозичення, яке є в тваринному свiтi. Передача ж знання, iнформацiї можлива лише тому, що до повiдомлення ставлення як до iстини. Тобто є певний рiвень довiри (вiри) у слухача. Вiра, як тiльки вона з'являється як елемент пралюдської психіки, робить процес людського пiзнання глобальним, загальнолюдським. Повiрити треба не тiльки в iстиннiсть повiдомлення, а й в доцiльнiсть постановки пiзнавального завдання, в практичну значимiсть iстини. Треба мати на увазi, що розум пралюдей практичний, конкретний i доцiльнiсть знань тут на першому планi. Пiзнання про запас, пiзнання як дiяльність мудрецiв, пiзнання як любов, як потреба знати ще далеко попереду в iсторiї людства.
Правiра цементує, зв'язує окремi фрагменти знання окремих пралюдей в єдину суспiльну свiдомiсть. З того часу, коли, дякуючи вiрi, знання iндивiда почали перетворюватись в суспiльну цiннiсть, процес пiзнання отримав власне людське прискорення. Суспiльна свiдомiсть акумулює людськi здобутки, а в процесi взаємодiї поколiнь суспiльними здобутками свiдомостi озброюється кожний iндивiд з нового поколiння. Вiра об'єднує свiдомiсть поколiнь та свiдомiсть рiзних регiонiв свiту. Вона колосально прискорила процес освоєння людиною об'єктивної реальностi. За допомогою цього феномену людство отримало можливiсть формувати соцiальнi механiзми передачi надбань людської культури. Свого часу церковнi органiзацiї використали вiру як властивiсть людської психiки для пiдтримання в суспiльному середовищi релiгiйностi, моральностi, людяностi, бо iншої опори в спасiннi людства вiд деградацiї класового суспiльства у вiдповiдному iсторичному перiодi просто не знайшлось. Сам феномен вiри не є нi добро, нi зло. Вiра як людське надбання може бути використана певними соцiальними силами в своїх корисливих iнтересах, але вона може слугувати i слугує в багатьох випадках в iнтересах всього суспiльства. Як би не використовувалась вiра в сучасних умовах, поява цього елементу в людськiй духовностi є новим кроком в розвитку людини.
В двадцятому сторiччi на роль вiри в пiзнавальному процесi вказує З.Фрейд: "ми задовольняємось прийняттям шкiльної премудростi на вiру, однак знаємо, що шлях до того, щоб у всьому переконатись особисто лишається вiдкритим"(Фрейд З. Будущее одной иллюзии. Вопросы философии 1988-N8, с.144). Радянська фiлософiя через iдеологiчнi заборони феномен вiри довго не наважувалась аналiзувати. Та як тiльки послабли партократичнi пута, в час хрущовської вiдлиги, П.В.Копнiн починає дослiджувати гносеологiчнi властивостi вiри та не виходить за межi теорiї пiзнання. Як елемент людської духовностi вiру далi аналiзує В.I.Шинкарук в роботi "Вiра, надiя та любов". Та в тi часи досягнення свiтової i власної фiлософської думки не стали здобутком широкого загалу. Навiть освiченi люди про це нiчого не знали.
Отже вiра - це феномен людської психiки, що притаманний не лише релiгiйному свiтогляду чи релiгiйному свiторозумiнню. Вiра - загальнолюдська властивiсть, сторона, прояв, момент людської психiчної дiяльностi, без неї була б не можлива трансформацiя iндивiдуального духовного прогресу в загальнолюдський.
4. Прамораль - новий виток в розвитку вiдображення
Ранiше вже писалось про те, що нова якiсть пралюдей, яка виникла в результатi розвитку трудової, пiзнавальної дiяльностi та мисливського способу життя, виявилась небезпечною для живої природи, а згодом i для самих архантропiв. Пралюдство стало на грань самознищення. Вихiд з цього небезпечного становища було знайдено в новому витку (етапi) розвитку вiдображення. Спочатку першi табу, згодом поява моральних норм виводить першолюдей до нової складової духовностi - до моралi. Результатом якої взаємодiї стала мораль, що вiдобразилась в моральнiй нормi, а згодом в моральному принципi? Спробуймо уявити таке. Є озброєна ватага передлюдей, кожна одиниця котрої веде себе за принципом хижака-мисливця. У вовкiв пiсля кожного вдалого полювання зграя влаштовує своєрiдний турнiр за становище вожака в зграї, з’ясовується один параметр - "хто сильнiший" і вовки гризуться. Та "турнiр" йде до моменту з'ясування сили кожного i до встановлення приоритету вожака. Як правило, подiбнi конфлiкти не приводять до вбивства чи до калiцтва мисливця. Ситуацiя змiнюється, коли подiбнi сутички та конфлiкти, що виникають за оволодiння самкою, вiдбуваються в озброєнiй мисливськiй зграї архантропiв. Застосування знарядь мисливства для вирiшення подiбного роду суперечок веде, як мiнiмум, до калiцтва. Конфлiкти закiнчуються трагiчно, мисливська ватага втрачає основну силу - мисливцiв. З часом якась частина мисливських ватаг на рацiональному чи iррацiональному рiвнi осягає, що сила ватаги - в кiлькостi мисливцiв. Мала кiлькiсть найсильнiших мисливцiв робить гурт нежиттєздатним. З'являється турбота про життєздатнiсть - заборона на вбивство в своєму роду, а потiм i в племенi. Форормується механiзм самообмеження як принципово новий регулятор взаємодiї пралюдей на основi вже свiдомого видiлення з оточуючого свiту собi подiбного. З'являється ще одна лiнiя людської психiки. Вона стає визначальною в поведiнцi нашого далекого предка, в органiзацiї стосункiв собi подiбних. Тепер власну фiзичну силу i силу розуму застосовують чи не застосовують, спiвставляючи свiй власний iнтерес з iнтересом iншого подiбного собi та з iнтересом роду як цiлого.
Коли в сучасному суспiльствi йде мова про мораль, то її роль i значення зводяться лише до регулювання вiдносин, що не регулюються правом. Та значення моралi в людському спiвжиттi, в iсторiї становлення людства набагато ширше i вагомiше, нiж регуляцiя окремих сфер людських стосункiв. Поява моралi в первiсному суспiльствi не є виникнення ще одного, додаткового, рядоположеного механiзму регуляцiї вiдносин в мисливськiй зграї. Новий феномен тепер регулює людську поведiнку i по своїй сутi вже є той стрибок розвитку буття, що виводить тваринну зграю за межi природного. З'явився не природний, а обумовлений розумом соцiальний спосiб регуляцiї стосункiв. В процесi пiзнання людських стосункiв та прогнозування наслiдкiв людських взаємин виникає розумiння загальнородового iнтересу, який на рiвнi особи, особистої психiки реалiзується як моральна норма. Отже, моральна норма - це усвiдомлення необхiдностi обмеження власного iнтересу задля реалiзацiї iнтересу роду.
Спробуймо схематично охопити весь процес людинотворення, а в ньому - одну з найваж-ливiших лiнiй - розвиток психiки. Розвиток працi приводить до розвитку розуму та мови. Лiнiя розвитку розуму виводить передлюдей в сферу життя розумного. Тепер багато дiй обумовлено розумiнням, що i як треба робити, як реалiзувати свою дiяльнiсть, щоб задовольнити не просто природну потребу, а людський iнтерес. Подальший розвиток життедiяльностi та розвиток того ж розуму приводить до усвiдомлення загальнолюдського, родового iнтересу. Усвiдомлення родового iнтересу стає базою формування нового типу стосункiв не тваринних, а моральних, тобто соцiальних. Мораль це вже не просто регулюючий взаємини механiзм, а принципово нове явище буття, що означає появу власне людяностi в людинi. Мораль базуеться на знаннях, але по своїй сутi є ланкою психiки вищого порядку. Поява моралi є початком формування нового феномену - феномену духовностi. Першомораль поставила межу розгортанню мисливського способу життя розумних iстот. В нових умовах неолiтичної революцiї мораль спрямовує активнiсть розумних iстот в нове русло, в русло виробництва не лише знарядь, а й виробництва засобiв до iснування. Своєрiдний поштовх до землеробства, до тваринництва, до ремiсництва, що потiм переростае в промисловiсть, - ось напрямок активностi моралi. Саме в цьому напрямку вона скеровує працю. Мораль стає важливим фактором, що в ряду iнших чинникiв розгортає перед тепер вже людством перспективи розвитку нових форм життедiяльностi.
Тепер подивимось на розвиток моралi з iншого боку. Найпримiтивнiша мораль вiд першого "табу" вiдрiзняється тим, що мораль спирається не тiльки на силовий вплив роду i племенi, а й на традицiї, якими вона поступово обростає. Традицiя акумулює досвiд суспiльних вiдносин. В формуваннi традицiй не останню роль вiдiграють i системи динамiчних стереотипiв. Стереотип тим стiйкiший, чим вагомiше в ньому представленi позитивнi сторони функцiонування людської спiльностi. Динамiчний стереотип є природним елементом поведiнки. Коли ж з'явилося перше самообмеження, то йому вiдразу ж довелося зiткнутися з негативними стереотипами, проти яких i було спрямоване табу.
Ведучи мову про традицiю як особливiсть людської поведiнки, слiд мати на увазi, що первiсне суспiльство було на певному перiодi його розвитку розчленоване простором. Знання племенi торкались вiдносно невеликих просторових меж, якi сприймались кордонами людського буття взагалi. Звiдси - традицiя мала мiсцеве корiння. З появою загальнолюдської моралi (реалiзацiя перших "табу") традицiї, якi пiдтримують старi стереотипи, вступають у конфлікт з новими вимогами. Старий стереотип (традицiя) часто формувався в якiйсь неповторнiй ситуацiї, лише на певному перiодi розвитку конкретного регiону. Ситуацiя вiдiйшла в минуле, а традицiя лишилась, закрiпилась в стереотипi поведiнки i стала шкiдливою.
Ось приклад майже сучасний. В пiвнiчних районах Житомирської областi до останнього часу iснує традицiя лiкувати рiзкий шлунковий бiль вживанням дози спиртного. Цей метод "народної медицини" дає деякий позитивний ефект при слабких харчових отруєннях у дорослих. Та справа обертається трагедiєю, коли трапляється апендицит, i особливо у дiтей. Доза спиртного вводить дитячий органiзм в стан наркоти-чного сну. Реакцiя на рiзкий бiль знята, рiднi заспокоюються, до лiкаря не звертаються. Неодноразово діти потрапляли в лiкарню з тяжким перитонiтом. В 70-х, 80-х роках в Житомирськiй областi доводилось фор-мувати лекторськi бригади з участю медпрацiвникiв, що вели санiтарно-просвiтницьку роботу серед насе-лення. Але негативна традицiя живуча, тому то в одному, то в iншому селi призводила до важких небажа-них наслiдкiв.
Iсторичний процес врешті-решт перемагає старi традицiї. Та збагнути, чому саме треба дотримуватись нової форми, вiдкинувши стару, первiснiй людинi, та й не тiльки її, було дуже складно, якщо не сказати не можливо. В складнiй детермiнацiї нової норми ланцюжок логiчного обгрунтування часто занадто довгий i опосередкований рядом переходiв. Все це не мiг осягнути розум, який лише формувався в складному процесi вiдображення суспiльних стосункiв. Тому в користь норми треба було просто повiрити, а саму норму можна оголосити непiзнаною, вищою за можливiсть осягнення її розумом. До розряду непiзнаного в первiсному суспiльствi вiдносились i сили природної стихiї. В суспiльнiй свiдомостi з'являється обожнювання сил, що стоять над людиною. Все незнане, незрозумiле, але сильне й важливе лякає первiсну людину. Вона бажає якось уникнути неприємних наслiдкiв, пробує задобрити те, проти чого сама людина безсила. Так виникає поклонiння кумирам, iдолам, а iнколи просто рiчцi, дереву, тваринi.
До того часу, доки людство знаходилось в первiсному станi, моральнi норми та традицiї досить ефективно регулювали стосунки, забезпечували розвиток суспiльства як такого. Пiдтримка ефективностi, життєздатностi моральної норми та традицiї забезпечується родовим загалом з застосуванням грубого силового примусу, що було можливо в умовах первiсної рiвностi та "первiсної демократiї". Однак все складається по-новому, як тiльки процес пiдвiв до класового розшарування суспiльства, як тiльки з'явилась класова нерiвнiсть. Коли виникає можливiсть користуватись людиною, як "розмовляючим знаряддям", тобто коли людина позбавляється людських прав, то стосовно до такої людини (раба) людськi норми взаємин вже не застосовуються. В цьому випадку формуються умови, за якими рабовласник, в тiй чи іншій мiрi, деградує як людина. З часом необов'язковiсть морального самообмеження стае нормою поведiнки багатьох можновладцiв в суспiльствi взагалi. Над суспiльством нависає загроза деградацiї, скотитися до хижацьких типiв стосункiв. Римська рабовласницька цивiлiзацiя навiть сформувала iдеологiю такого типу стосункiв, що вiдобразилось в вiдомому з тих часiв висловi - "людина людинi вовк". Наявнi механiзми збереження людяностi в суспiльствi перестають ефективно спрацьовувати, виникає потреба пошуку нових шляхiв збереження людяностi.
5. Процес переходу вiд первiсної моральностi до сучасної релiгiйностi
Коли класово-антагонiстичне суспiльство розпочало свою руйнiвну роботу, то перед цiєю вселенською ломкою не встояла нi мораль первiсного суспiльства, нi одна з її опор - традицiя. Ми зараз часто стогнем вiд труднощiв перехiдного перiоду, впадаємо в гнiвну па-тетику, коли дiзнаємось правду про кривавi (дiйсно огиднi) сторiнки революцiї 1917-37 рр. Але всi цi подiї ХХ столiття просто забава iсторiї в порiвняннi з випробуванням, через якi пройшло людство в перiод становлення класового суспiльства. Руйнувались саме устої людяностi. То був "страшний суд" свого часу. Позаду морок дикунства, а попереду прiрва сваволi розбещених нiкчем. Людство конвульсивно, хаотично шукає шляху, який би вiв до збереження людяностi, тобто до збереження морального способу життя. Першим бар'єром, який зводився на шляху власної деградацiї, була держава. Про причини виникнення держави є багато думок, висунуто чимало теорiй, достатньо i критики кожної з них. Та всi цi теорiї прямо чи опоседковано iнiцiативу по створенню держави вiддають економiчно пануючому класу. I саме тут треба вiдмiтити, що економiчно пануючому суспiльному прошарку держава на першому етапi класового подiлу зайва. Вона заважає використовувати свої економiчнi привiлеї в суспiльствi для подальшого збiльшення багатства через неконтрольовану експлуатацiю.
Давайте помiркуємо. Хто був бiльше зацiкавлений в суворому дотриманнi норм державного закону: князь Iгор чи iскоростенцi? Якби норма закону визначала розмiр данини точно, то, недодавши її, iскористенцi не мали б морального права називати Київського князя "вовком, що повадився до кошари". А оскiльки чiткого закону немає, то норма поведiнки, норма стосункiв визначається силою (типово тваринний спосiб поведiнки). Отже, державу творять перш за все середнi класи, якi не можуть самостiйно протистояти сваволi могутнiх. На перших порах державний устрiй нiбито сприяє формуванню регламентованих норм спiвжиття, якi так чи iнакше з рiзною мiрою повноти задовольняють усiх. Закон i право стають надiєю людства. Та так стає там, тодi i настiльки, де, коли i наскiльки формується демократичний устрiй. Прикладом тому - старогрецька демократiя, Рим перiоду республiки, козацька державнiсть в Українi. Та, не дивлячись на наведенi приклади, держава все ж не стала панацеєю вiд вселенського розвалу.
Справа в тому, що в самому державному iнститутi закладено дуже суперечливi можливостi. Держава може i зберiгати та пiдтримувати традицiю, норму, яка свого часу вивела з глухого кута i показала перспективу прогресу людства, i в той же час в державi закладена можливiсть грубого попрання i моралi, i позитивних традицiй, та й самого закону, на якому базується державнiсть. Ця властивiсть державної влади в Українi вiдома не з шкiльних пiдручникiв, корiння цього явища сягає в далеку давнину. Тодi на очах людства державна влада з iнструменту регулювання вiдносин трансформувалась в iсторично першi деспотiї. Безмежна влада розбещеного деспота веде його до моральної деградацiї. Ця деградацiя спочатку охоплює найближче оточення деспота, а з часом i всi панiвнi верстви. В такому становищi опинилась й Римська цивiлiзацiя разом з регiонами, що були пiд її визначальним впливом.
Людство в особi своїх кращих представникiв усвiдомлює, що без дотримання базових норм моралi, сформованих в ходi антропосоцiогенезу, суспiльство приречене. Надiя на пiдтримку позитивної традицiї, на акумуляцiю в державi основ моралi не справдилась. Щоправда, є i виключення. Варто бiльш детально розiбратись зi старокитайською державнiстю. В старокитайськiй фiлософiї є поняття "лi" - норма життя, воно не могло сформуватись на пустому мiсцi. В Бiблiї ми теж кiлька разiв натрапляємо на вiдголос, скажiмо так, надiї на державну пiдтримку моралi. Та в загальному пiдсумку фактор сили в державному виконаннi, як було свого часу в атмосферi первiсної колективностi, не спрацював.
Отже, засобiв протистояння аморалiзму людство не знаходило, а економiчний iнтерес працює проти моральної норми спiвжиття людей. Лишалась одна надiя, один шлях - людська духовнiсть, свiдомiсть. I в даному випадку мається на увазi не знання, а ставлення. Виникла необхiднiсть сформувати принципово нову основу ставлення до людських норм спiвжиття. Таку основу може сформувати в свiдомостi лише феномен вiри. В непорушнiсть моральної норми треба повiрити, перед "Її Величнiстю Нормою" треба урiвняти всiх. Для авторитетностi, вагомостi моральна норма оголошується священною, даною вищою, надприродною iстотою - Богом.
Моральна норма потребує пiдтримки. В первiсному суспiльствi така пiдтримка забезпечувалась силою роду. Родова органiзацiя зруйнована класовим розшаруванням. Кращi представники людства знаходять нову опору моралi. Свiдчення про це ми знаходимо в Бiблiї.В посланiї римлянам святого Апостола Павла читаємо слiдуюче:"...10.1 I в молитвах своїх завжди молюся, щоб воля Божа щасливо припроводила мене прийти до вас.11. Бо прагну вас бачити, щоб подати вам якого дара духовного для змiцнення вас".(Гл.1). Далi в другiй главi в роздiлi "Закон i його виконання "знаходимо:" 12 Котрi бо зогрiшили без Закону, без Закону й згинуть, А котрi згрiшили в Законi, приймуть суд за Законом. 13. Бо не слухачi Закону справедливi перед Богом, але виконавцi Закону виправданi будуть. 14. Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, сами собi Закон. 15. Що виявляють дiло Закону, написане в серцях своїх, як свiдчать їх сумлiння та їх думки, що то осуждають, то виправдовують одна одну..."(Гл. 2) Це iсторично одне з перших свiдчень про те, що "дарунок духовний", який iде вiд Бога, не що iнше, як моральна норма (Закон), совiсть, котра iснуе в "поганах", в людях сільських, котрих не торкнулась тогочасна цивілізація(Pohanus - село). Цi люди мають спосiб пiдтримки моральних норм, i норма поведiнки цих людей за Апостолом Павлом "в серцi". Суспiльство, що в умовах класового розшарування втрачає первiсну духовнiсть, деградує. Римську цивiлiзацiю, на думку Апостола Павла, можна врятувати вiд деградацiї лише через вiдновлення моралi, але тепер моральну норму можна повернути до Риму у виглядi Закону, що йде не вiд "серця", а вiд Бога, вiд спасителя людства Iсуса Христа. На певному етапi розвитку людства виникають вiдхилення вiд норм його функцiонування, виникає загроза втрати людяностi через втрату моральностi-духовностi. Ця загроза потребує нових механiзмiв збереження духовностi. Будь-яка суспiльна потреба рано чи пiзно знаходить засоби та шляхи її задоволення. На цьому етапi iсторичного розвитку механiзмом збереження духовностi виявились свiтовi релiгiї та вiдповiднi їм церковнi органiзацiї.
6. Релiгiйнiсть - вищий прояв духовностi
В процесi первинної соцiалiзацiї дитини засвоюються тi "правила гри", якi свого часу сформувались в ходi антропосоцiогенезу. Отже, в структурi духовностi особи є те саме боже, що свого часу виникло в процесi людинотворення. В людськiй психiцi воно знаходиться в тому чи iншому співвiдношеннi з iншими складовими людської сутностi. Божа iскра є в кожнiй людинi, справа в тому, як та чи iнша людина вiдноситься до Божого в собi. Тут ми пiдходимо до поняття релiгiйностi.
Як уже йшлося ранiше, єдиним засобом до пiдтримання людяностi в людинi на зламi епох стало релiгiйне вiдношення людини до законiв суспiльного спiвжиття. Поступово релiгiйна практика створила релiгiйну потребу, задоволення якої здiйснюється в оточеннi одновiрцiв. Релiгiйне вiдношення людини до божого в собi та до оточуючої дiйсностi в радянськiй i пострадянськiй фiлософськiй культурi не аналiзувалось. Релiгiйнiсть це була царина атеїзму, а тому трактувалась лише як ущербна сторона людської психiки. Релiгiйнiсть вважалась мало не дикунством. Тому треба дати робоче, атрибутивне визначення явища. Релiгiйнiсть - це повага, це любов, це визнання зверхностi, це поклонiння, це необхiднiсть спiлкування з добром, це певний настрiй. Загалом, це специфiчне вiдношення людини до вищих людських цiнностей. Релiгiйне вiдношення до вищих людських цiнностей в формi Бога культивувалось i функцiонувало в людськiй духовностi понад двi тисячi рокiв. Для Європи це було i є християнство. Корiння релiгiйностi лежить глибше в людськiй iсторiї. Результатом зазначеного процесу було виникнення релiгiйностi як складової частини духовностi людини.
Сучаснi люди не можуть повноцiнно жити, вiдчувати душевний комфорт, коли вони позбавленi релiгiйного моменту в духовному життi. Практично не має значення, що є об'єктом поклонiння та обожнювання. Це може бути персонiфiкований Бог (Iсус, Будда), це може бути Бог як абстракцiя (Святий Дух). В Українi традицiйно поважалась Мати Божа - заступниця Запорiзької сiчi. Але об'єктом релiгiйного поклонiння може бути i комунiстична iдеологiя, i вождь, i грошi, i т. д. , тобто кумир, фетiш. Справа в тому, що сучасна людина, котра на протязi двох тисячолiть виховувалась, формувалась в релiгiйному середовищi, в релiгiйному дусi, попри всю критику релiгiї та релiгiйностi, вже мусить до чогось вiдноситись релiгiйно, в щось вiрити, iнакше вона втрачає важливий елемент духовностi, людська психiка стає ущербною. Два тисячолiття релiгiйної культури не могли пройти безслiдно. Свiдомiсть адсорбувала в собi релiгiйнiсть i перетворилась на сучасну духовнiсть. Людина стала iстотою духовною. Щоправда, рiвень духовностi в рiзних людей рiзний, не поодинокi випадки бездуховностi в суспiльствi, але така риса, як специфiчна людська якiсть, сформована i iснує. Вона має рiзнi форми та способи прояву. Отже, сформувалась ще одна сторона людської духовностi - релiгiйнiсть.
Релiгiйнiсть i релiгiйна потреба в людинi iснують об'єктивно. Сучасна релiгiйнiсть тiсно пов'язана або з деяким уявленням про Бога, або з рiзного роду фетiшами. Наукове розумiння сутностi Бога нами розглядається в наступнiй темi.
Нами розглянутi всi основнi складовi людської духовностi. Знання це форма iснування духовного i вiдображення взаємодiї людства з природою та з природним в людинi i в суспiльствi.
Вiра - спосiб iнтеграцiї людської iндивiдуальної духовностi до рiвня суспiльної. Вона ж i спосiб глобалiзацiї духовного розвитку. Саме у вiрi вiдобразилась потреба розвитку суспiльства як цiлого. Мораль особливо важлива складова духовностi, це її стрижень. Мораль фактично визначає напрямок розвитку суспiльства. В моралi вiдобразився новий тип вiдносин. Мораль нiчого не творить, вона тримає людство в людських рамках i з бiльшою або меншою ефективнiстю вiдсiкає нелюдське в людинi.
Нарештi, релiгiйнiсть вiдображає вiдношення людини до власне людського, найцiннiшого в самiй людинi.
Всi цi елементи духовностi характеризують позитивну сторону людської сутностi. Iншi психiчнi процеси, що йдуть в головах людей, iншi структурнi утворення є проявом зазначених базових властивостей духовної особистостi.
Розглядаючи позитивнi сторони духовностi, не слiд забувати, що в iсторiї людинотворення є негативний щодо самої людини досвiд. Це вiйна як спосiб освоєння зайнятих iншими людьми територiй, канiбалiзм, експлуатацiя людини людиною, обман, пiдступнiсть, хитрощi, одним словом, зло. Всi цi якостi включенi в структуру психiки. Тому духовнiсть - це i постiйна боротьба зi злом. Та боротьба добра i зла то iнша тема. Якщо ж глянути на себе, то прояв тiєї чи iншої сторони духовностi українства - то вiдображення нашої iсторiї, вiдображення наших iсторичних колiзiй. Звiдси - українство, українська держава i українська культура завтра стане тим, до чого здатна наша сьогоднiшня духовнiсть. Треба турбуватись про прояви її кращих сторiн.
