Основні принципи біхевіоризму
1. Об'єктом дослідження політології є не законодавчі норми і формальні елементи політичної організації суспільства, не ті чи інші політичні програми та ідеї, не суспільство і політика в цілому, а поведінка, дії та вчинки людей, спрямовані на досягнення певних політичних цілей.
2. Головна увага приділяється емпіричним фактам та їх опрацюванню, які власне і мають істинно наукову цінність.
3. В аналізі політичних феноменів застосовуються методи природничих і точних наук (наприклад абстрагування, аналіз, синтез і т. ін.)
4. Необхідною умовою науковості дослідження політичних явищ та процесів є можливість верифікації або фальсифікації: заперечення висновків, вимога експлі-цитності (точності) і відтворення дослідницької процедури (верифікація).
Біхевіоризм, як правило, головну увагу приділяє розгляду та вивченню англо-американської політичної системи і протягом шістдесяти років домінував у політології Північної Америки.
Основне, на що спирається цей підхід, — це збирання та опис фактів такими, якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти
можуть розглядатися як носи якихось значень, тому дослідникам не лишається іншого вибору, ніж ретельно їх аналізувати. Розроблення понять може тільки завадити розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.
Тобто головним завданням біхевіоризму є зведення політології до суспільної емпіричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.
Вплив біхевіоризму на розвиток політичної науки був досить значним:
— з одного боку, ним була введена вимога чіткості та точності для дисципліни, яка не дуже відрізняла себе від політичної філософії;
— з іншого боку, біхевіоризм першим став застосовувати такі технічні знаряддя і засоби (анкетування, опитування, збір даних тощо), які розглядаються як обов'язковий інструментарій дослідника;
— нарешті, біхевіоризм змусив політичну науку вийти з бібліотек, щоб освоїти конкретну дослідницьку роботу.
Проте на початку 60-х років біхевіоризм був підданий критиці й частково відкинутий самими американськими політологами. Як приклад критичного підходу до біхевіоризму можна навести працю Райта Міллса «Соціологічна фантазія» (1959):
— біхевіоризм звинувачували в надмірному захопленні кількісними даними, так званою «цифроманією», бо аналіз лише видимих об'єктів може відвернути увагу від дуже важливих проблем, які не піддаються прямому вимірюванню;
— біхеовіоризм звинувачували також у надмірній увазі до фрагментарного аналізу фактів, який заважає глобальному підходу до політичних проблем;
— біхеовіоризму закидали також псевдоаполітизм: у своєму бажанні опиратися лише на факти («факти, факти, факти») він зовсім не зможе критикувати суспільний порядок і тим самим підсвідомо його узаконює.
Проте головна критика носить епістемологічний характер і стосується способу аналізу фактів. На думку критиків, факти не є зрозумілими самі по собі, спостереження за ними треба супроводи насамперед постановкою питань, висуненням робочої гіпотези, яку самому вченому-дослідникові слід розробити або вигадати. При цьому можна згадати вислів Максима Горького, що факт— це не вся правда, а тільки сировина, з якої роблять правду.
Для розуміння критики біхевіоризму слід пам'ятати, що політологія, як і всі інші суспільні науки, коли вони приступають до визначення предмета дослідження і методів спостереження та інтерпретації, наштовхується на певні труднощі. Особливі труднощі пов'язані насамперед з тим, що вона немовби «остання» із суспільних наук, конституювалася і з'явилася в той час, коли окремі галузі науки змагаються між собою за збереження, а якщо можливо, — і за розширення свого впливу.