Основні принципи постбіхевіоризму
1. Зміст повинен передувати методиці. Але якщо одним треба жертвувати ради іншого, то це не завжди повинно так бути. Важливіше бути релевантним і повніше відповідати насущним сучасним суспільним потребам, ніж займатися софістикою щодо методів дослідження. Тому замість принципу, що краще помилятися, ніж бути в стані непевності, постбіхевіоризм ствердив новий принцип: краще перебувати в стані невпевненості, ніж взагалі не відчувати ніяких хитань чи сумнівів.
2. Біхевіоризм несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму. Самообмеження описом і аналізом фактів створює труднощі розуміння тих самих фактів у їх на-йширшому контексті. Як результат емпірична політична наука змушена надавати підтримку в збереженні тих самих фактичних умов, які вона досліджує. Тобто йдеться про неусвідомлену підтримку ідеології соціального консерватизму, який негативно реагує навіть на незначні зміни.
3. Біхеовіоріальне дослідження втрачає зв'язок із реальністю. Його стрижнем є абстрагування та аналіз, і вони покликані приховати жорсткі реальності політики. Завдання постбіхевіоризму полягає в тому, щоб зруйнувати її бар'єри замовчування, які неминуче створив біхевіоризм, і таким чином допомогти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.
4. Дослідження та конструктивний розвиток цінностей — незмінні об'єкти політології. Наука не може бути і ніколи не буває оціночно-нейтральною, незважаючи на різні заяви про протилежне. Тому для того щоб зрозуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні передумови, на яких воно базується, а також про альтернативи, заради яких це знання може бути використано.
5. Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів. Історична роль інтелектуалів полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності цивілізації. У цьому їх унікальне завдання і обов'язок. Інакше вони можуть стати просто техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.
6. Знати — означає нести відповідальність за дії, а діяти — означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал як вчений несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна наука— продукт XIX ст., коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт у суспільстві з приводу тих чи інших цінностей та ідеалів, і це повинно проходити через весь процес дослідження. Таке нове бачення веде до політизації професії. У зв'язку з цим Веберівська диференціація між покликанням вченого і політика явно недостатня.
7. Якщо в інтелектуалів є зобов'язання — максимально використовувати і реалізувати свої знання, то організації інтелектуалів — професійні асоціації, в тому числі політичні, а також університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча, як і бажана.
Ці принципи, на думку Д. Істона, відбивають лише основні характерні риси по-стбіхевіоріальної революції.
У чому ж причина постбіхевіоріальної революції в політичній науці? Д. Істон говорить, що людство зіткнулося з несподіваними соціальними кризами. Апокаліп-
тична зброя, страх перед нею, різкий приріст населення, небезпечне забруднення довкілля, внутрішні суперечності в США, расові, економічні та соціальні конфлікти тощо — усе прогресує. Це веде до нагнітання і зростання небезпеки і переживання за майбутнє — не одного покоління чи однієї нації, а всього людства. Цій небезпеці катаклізмів протистоїть знання про величезні ресурси і технічні можливості людства, вражаючі можливості техніки і технології, а також багатий потенціал можливостей для осмислення соціально-політичних процесів.
Усі названі парадигми сучасної політичної науки відзначаються різними підходами до характеру і форм побудови державних структур. Якщо традиційна парадигма базується на формальній (конституційній або державній) структурі, біхевіоріа-льна допускає формальні й неформальні (групові) структури і функції, постбіхевіоріальний напрям орієнтується на класові, групові відносини і конфлікти.
Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціологів — Г. Моски, У. Парето, Р. Міхельса і М. Вебера, позитивістська методологія Д. Х'юма, О. Конта і Г. Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також
ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Ге-геля і Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної —
радикальної парадигми.
Предметом аналізу ортодоксальна парадигма обирає стабільні системи, елементи яких перебувають у взаємовпливові. Натомість, радикальна парадигма дотримується концепції держави в конфлікті. Якщо перша обґрунтовує необхідність існування в структурі держави взаємодії між різноманітними групами і класами суспільства, що змагаються за владу і вплив у вирішенні політичних питань, то друга пропонує класовий аналіз суспільства, де класи і боротьба між ними визначаються відношенням до засобів виробництва. Нарешті, ортодоксальна парадигма в своєму методологічному підході до питань влади і управління виступала за розосередження і раціональний розподіл останніх між багатьма центрами влади, де широка репрезентаційна система відкриває можливість плюралістичних змагань у вирішенні питань держави.