2. Закономірності трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у сучасній демократії.
Дослідженням проблем становлення і розвитку політичних режимів займалося і займається багато вчених. Але в більш-менш завершеному вигляді теорія політичних режимів складається лише в 50-ті роки XX ст. Разом з цим багато питань цієї теорії лишається досі в стадії розроблення. Це торкається питання трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у демократичні.
Для науки і для політичної науки зокрема, ця проблема не нова, тому що немає в світі країни, яка не пережила б періоду реформування політичного режиму. Тому це питання актуальне. Так, ще всередині XIX ст. видатний французський вчений А. Токвіль сформував закон політичного розвитку, згідно з яким найшвидший шлях до свободи веде до найгіршої форми рабства. Він вважав, що немає нічого гіршого для країни, ніж слабкі традиції демократії і свободи, ніж швидкі зміни та реформи. У цих умовах процес реформування може вийти з-під контролю, бо політичні інститути суспільства не можуть забезпечити баланс інтересів громадян різних соціальних верств, а бурхливий потік політичної енергії та дій, спрямований на руйнацію старого режиму, не вдається зупинити, направити його в розумні демократичні межі. Токвіль попереджав, що цей процес неминуче веде до охлократії, тобто до найгіршої форми тиранії, яка може бути замінена ще жорстокішою тиранією.
З розвитком загального політичного питання, питання реформування та трансформації політичних режимів не втрачає своєї актуальності. Воно актуальне й нині для цілого ряду країн, особливо країн Центральної та Східної Європи, України, які знаходяться на цьому етапі і прикладають чимало зусиль, щоб пройти його як найшвидше.
Проте єдності в поглядах на проблеми реформування та трансформації політичних режимів у вчених немає. У 60-х роках XX ст. ряд учених дійшли думки, що недемократичні режими є досить тривалим феноменом політичної реальності. Представники цієї групи вчених 3. Бжезінський і С. Хантінгтон у своїй книжці «Політична влада: США і СРСР» визначають спільну особливість великих держав, що ці держави належать до групи успішнодіючих і що тоталітарний режим наддержави може розвиватися краще та функціонувати ефективніше, ніж демократичний. Підтвердження своєї думки вчені знаходять у політичному житті в періоді між двома світовими війнами, в 60-х роках, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не як політичний режим майбутнього. У наступне десятиліття К. Фрідріх та 3. Бжезінський у книжці «Тотальна диктатура та демократія» зробили висновок, що тоталітарний режим неспроможний змінюватись, еволюціонувати і що його можна лише знищити ззовні. І тому тоталітарні держави приречені на загибель. Прикладом для них слугував тоталітарний режим у Німеччині, яка розв'язала світову війну і програла її. Однак життя показало хибність такої точки зору і підтвердило здатність трансформації політичних режимів. Підтвердженням цієї тези є СРСР після 1953 p., коли політичний режим почав еволюціонувати від тоталітаризму до авторитаризму.
Американський політолог С. Хантінгтон розглядає три моделі переходу від авторитаризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Великобританія, Швеція). За цією моделлю, в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні і на завершення — соціальні. Поступово обмежуються, а потім і зникають виборчі цензи, парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд.
Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії. У цьому випадку обраних народом урядовців або скидають військові, або вони самі захоплюють і узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою опозицією і непопулярністю. Ця модель переходу свідчить про недостатню зрілість демократичних переконань, про слабкість позицій цих переконань у панівній політичній культурі.
Наступною є діалектична модель переходу (Іспанія, Греція, Португалія). Ця модель так само, як і циклічна, характеризується нестабільністю політичних режимів. Але за цією моделлю перехід до демократії здійснюється під постійним впливом уже сформованих внутрішніх передумов (висока індустріалізація країни, сформований численний середній клас, високий освітній рівень громадян, раціоналізація та індивідуалізація масової свідомості). Концентрація цих та інших передумов призводить до швидкої руйнації і краху авторитарного режиму, і як наслідок встановлюється стабільна демократія.
У доповнення до розглянутих запропонованих С. Хантінгтоном моделей, узагальнена логіка переходу до демократії може спиратися на наявність чи відсутність консенсусу між реформаторами та поміркованими прихильниками старої системи влади. Виходячи з цього, можна говорити про кооперативну і конкурентну моделі переходу.
Кооперативна модель має наявний потенціал демократизму. Вона передбачає: а) поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; б) обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи, несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих корисних інститутів влади і констиціонування нових демократичних інститутів; в) ресоціалізація населення.
Конкурентна модель передбачає: а) загальну лібералізацію всіх сторін життя; б) демонтаж старої системи; в) впровадження нових демократичних інститутів за будь-яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори. Ця модель трансформації відзначається прискореною та поверхневою лібералізацією відносин, швидким проведенням демократичних виборів, в результаті яких стара еліта усувається від влади. Внаслідок слабкості нових політичних інститутів зберігається висока вирогідність реставрації недемократичних режимів, інколи в більш жорстких формах.
Доповнюючи наведені вище погляди, польський політолог Є. Вятр виділяє три форми найбільш вирогідної мирної трансформації недемократичних режимів у демократичні. Перша форма — реформа зверху. Така трапляється, коли правителі самі, добровільно наважаться втілити в життя програму демократичних перетворень. Друга форма трансформації тоталітарних і авторитарних режимів пов'язана із швидкою їх загибеллю і відмовою від влади на користь демократії. Третя форма — це поступове проведення реформ, яке спирається на узгодження дій сил, що стоять при владі і опозиції. Взагалі ж перехід від авторитаризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитаризму; його лібералізація; встановлення демократії.
Перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов'язаний з великими труднощами, насамперед економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в піднесеному стані, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки— це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії.
Друга проблема — радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані — яскравий приклад. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлюватися, звільнення політв'язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важковирішувані та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути процес до повернення авторитаризму.
Третя велика проблема на шляху до демократії пов'язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність.
Четверта проблема, яка несе в собі загрозу для процесу демократизації, полягає в тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як до тоталітаризму, так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином, трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасній демократії— процес складний і суперечливий, але можливий.