§ 2. Типологія політичного лідерства
Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна відрізнити деякі типи політичних лідерів.
Найбільш поширеною і майже класичною є типологія політичного лідерства, яку розробив Макс Вебер. Він виділив три основних типи лідерства, підкресливши, що реально "чисті" типи рідко зустрічаються, і пов'язав їх із типами влади (правління).
1.Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.
2.Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.
3.Харизматичне лідерство (харизма - винятковий дар, талант, властивий людині), при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажані, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій; ДОСВІДЧЕНИХ ДАЛЕКОГЛЯДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ, релігійних лідерів.
Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш цікавим; бо він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар - у римській імперії, Наполеон - у Франції, Гітлер - у Німеччині, Муссоліні -у Італії, Ленін - у Росії, Мао - у Китаї і т. ін. Якщо традиційні раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, та харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити "новий порядок" Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних випадках вона сама призначає спадкоємця (як це нещодавно було у Північній Кореї). Якщо цього немає, то після смерті лідера різко загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і важко.
Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їх професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій.
Теорія рис наголошує на том, що лідер повинен мати сукупність визначних рис, що є необхідною нормою, яка і дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабніше мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій т.д. Якісна перевага – це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв’язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високій рівень інтелекту, нестандартне мислення; уміло вирішувати весь комплекс вище означених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути. Так, представник цієї теорії Е.Богардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером. Він також вважає, що до необхідних рис лідера треба віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе увагу.
Р.Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р.Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний - особистий вплив, що спирається на погрозу сили, і демократичний -залучення членів групи до управління діяльністю.
Існує типологія лідерства, пов'язана з особливостями їх політики, яку запропонував Г. Лассуел. Тут виділяються лідери-адміністратори, агітатори, теоретики. Вождями-агітаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення долі людей через такі механізми, як викривання помилок інших. Лідери-ідеологи - це індивідууми, які зазнали втрати багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу. перетворюючи її у слова, заяви і маніпулюючи ними.
В. Хагеман виділяє "консервативний" та "революційний" типи лідерів. Перший у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, другий - основні свої дії спрямовує на їх зміни, тому мусить мати особливі риси характеру.
Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство на "реальних" і менеджерів. Перші - це лідери герої. другі - ті, які майже не впливають на хід подій. Дві категорії лідерів - перетворювачів та дільців - розглядає Дж. Берне. Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних. ідей, лідери ділки, навпаки, чинять "тут і негайно", концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також пов'язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.
Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона грунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів і постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до ідеології власного руху відрізняють "чисті" типи лідера-ідеолога та лідера-прагматика; за ставленнями до власних прихильників існують лідер-харизматик та лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що прагнуть до пом'якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити противника будь-що; за способом оцінки дійсності виділяють "чисті" типи відкритого лідера та лідера-догматика. Є. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії "чистих" типів лідерів взаємно не пов'язані, тобто окремі типи виявляються в різних сполученнях.
Крім зазначених авторитарного та демократичного, можна додати до типології лідерства за критерієм стилю такі типи як формальний, коли лідер обирається чи призначається, і неформальний, коли лідерство виникає на основі особистих відносин учасників.
Викликає інтерес типологія зовнішньо політичних лідерів М. Харман, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основних типи лідерів: лідер-"знаменосець" - видатна людина, що має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку; лідер-"службовець" виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені - такі лідери схильні до популізму; лідер-"торговець" схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен запевнити осіб, які "купують" його ідеї або плани, щоб залучити людей до їх здійснення; лідер-"пожежник" швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином.
На практиці більшість політичних лідерів включають в себе всі ці чотири типи в різних комбінаціях.
Для вітчизняної історії особливий інтерес має розподіл політичних лідерів на дві категорії: лідерів-фанатиків і лідерів-честолюбців. Лідерам-фанатикам притаманне честолюбство, але воно потрібне для досягнення будь-якої вищої мети. Їм необхідна влада для реалізації маніакальної ідеї. Характерним типом лідера-фанатика можна вважати В.Г Леніна, який не прагнув до самопіднесення, його культ сформувався лише після смерті.
Лідери-фанатики з'являються тоді, коли вони висувають ідею, якої суспільство потребує і хоче в неї вірити. Свідомість таких лідерів підлегла ідеї спасіння та виживання людства, при цьому життя конкретної особи не має ніякої цінності.
Для лідера-честолюбця ідея є засобом захоплення влади. Він шукає ту, спираючись на яку зможе перемогти. В цьому процесі він змінює свої переконання, ошукує, заперечує сам собі. Особисте "Я" для нього вище за будь-яких ідеалів.
Нарешті, слід сказати, що історичний досвід свідчить:
навіть видатні політичні лідери не могли творити історію за своїм свавіллям, бо їх задуми суперечили суспільному розвиткові. Однак не можна і недооцінювати ролі суспільних лідерів: вони можуть значно впливати на його хід. Особливо величезною є роль лідера у переломні моменти історії, коли потрібно швидко прийняти рішення, правильно визначити конкретні завдання. Але основне призначення лідера -викликати активність мас, усунути їх пасивність, залучити всіх членів суспільства до управління ним.
У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Це стосується також України. Становлення інституту політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним відродженням, становленням демократичної президентської республіки. Істотними чинниками є також політична і поліконфесійна структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі, в політичних орієнтаціях. За цих умов не бувати без загальнонаціонального лідера. Саме ним об'єктивно може стати президент - глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова незалежної могутньої держави.