2. Соціалізація показників та індикаторів глобального моделювання

Розроблення систем показників та індикаторів для глобальних моделей, критерії їхнього відбору мають у першу чергу визначатись особливостями суспільного ладу, соціальною структурою суспільства, його культурними ідеалами і настановами на майбутнє. Інтенсивне опрацювання цих показників та індикаторів здійснюється в різних структурах міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО), регіональних (національних) інституціях окремими дослідниками.

Так, у праці «Потреби людини, права людини і теорії розвитку» І. Галтунг і А. Вірак систему соціальних індикаторів пропонують будувати на підставі «теорії людських потреб» А. Маслоу (фізіологічні потреби в їжі, воді, житлі, сні, відтворенні собі подібних та ін.; потреби в безпеці, спокої, захисті від зла, гарантіях майбутнього; потреби в любові й прихильності; потреби в повазі й стабільній оцінці особи з боку інших людей; потреби в самореалізації). Найвищі потреби не можуть бути задоволені, поки не будуть задоволені потреби найнижчі.

Треба наголосити, що соціальний зміст глобальних проблем може бути осмислений соціологією і виражений у теоретично обґрунтованій системі соціальних показників, що описують стан суспільства або цивілізації в цілому. Проте питання створення надійних систем, соціальних, економічних, екологічних та інших показників, які б могли бути використані для розроблення глобальних і регіональних моделей та прогнозів, усе ще залишається відкритим. Неповнота сучасних уявлень про засадничі закономірності функціонування системи «людина — природа», величезний обсяг інформації, що його мають фіксувати системи показників, надзвичайно ускладнюють установлення принципів добору, інтеграції і підпорядкування показників.

Цікава спроба комплексної оцінки екологічної й естетичної цінності навколишнього середовища була зроблена К. Файнсом на підставі широкого застосування експертних процедур. Група із 45 експертів була використана для побудови 32-бальної шкали якості навколишнього середовища за критерієм привабливості. Шкала, поділена на 6 категорій (від потворного до прекрасного), була призначена для оцінки природних і урбанізованих ландшафтів Англії і деяких інших країн. Незважаючи на певний суб’єктивізм і однобокість подібного підходу, окремі з одержаних результатів небезінтересні. Природні території, спотворені антропогенною діяльністю, мали найнижчу оцінку (приблизно 1 бал за 32-бальною шкалою). Природні лісові масиви і насадження оцінювались у 4—5 балів, парки і місця відпочинку — у 7—9 балів, гори, каньйони, водоспади — у 18—20 балів. Сучасні урбанізовані території (стандартні житлові масиви, індустріальні й комерційні центри тощо) дістали 1—2 бали, тоді як міста-«музеї» (Едінбург, Флоренція та ін.) оцінювались у 12—16 балів і за своєю привабливістю наближались, за оцінкою експертів, до найкращих природних ландшафтів.

Таким чином, очевидною є явна відмова від оцінки незайманого навколишнього середовища як середовища з найвищим ступенем якості. Разом з цим — це перший крок до розуміння того, що антропогенний ландшафт може і має за своєю якістю бути кращим ніж середні природні ландшафти.

Л. Мілбрайт підкреслює необхідність поєднання суб’єктивних і об’єктивних оцінок під час побудови комплексних показників якості. Категорію «якості навколишнього середовища» він пов’язує з категорією «якості життя». Учений висуває тезу про можливість «об’єктивізації» суб’єктивних оцінок індивидів за рахунок застосування спеціалізованих методик опитувань, факторного аналізу результатів тощо. Він пропонує систему з 28 узагальнених показників «якості навколишнього середовища», які своєю чергою визначаються через індикатори нижчого рівня.

Ця система складається зі 130 параметрів і поділяється на чотири основні блоки: 1) фізичне середовище (клімат, чистота води, повітря, різноманітність біологічних видів тощо); 2) штучне середовище (шляхи, будинки, міра озеленення тощо); 3) середовище, пов’язане з повсякденною людською активністю (школи, робочі приміщення, крамниці; сюди саме входять показники кількості і якості інформації, свободи обміну думками та ідеями;
4) суспільне оточення (послуги, безпека, уряд тощо).

Коло питань, які охоплює згадана система показників, надзвичайно широке. Практично важко провести межу між категоріями «якості навколишнього середовища» та «якості життя», і мабуть, саме тому Л. Мілбрайт у своїй праці уникає чіткого розмежування цих понять.

Значного поширення набула також концепція «нової якості навколишнього середовища», в якій під ним мається на увазі весь світ, що оточує людину, у тому числі світ соціальний. Якість навколишнього середовища при цьому визначається за певними естетичними, етичними, культурними, психологічними і політичними факторами переважно «духовного» характеру. Дуже популярною є думка А. Тойнбі, який стверджував, що для життя необхіднамінімальна кількість матеріального: продукти харчування, одяг, житло, проте вони не є метою, заради якої варто жити. Мета людського життя, за Тойнбі, «у духовності».

Доцінностей «глобального гуманізму» слід віднести: по-перше, створення глобальної екосистеми; по-друге, екологічно виправдане зростання економічного добробуту всіх людей у світі; по-третє, забезпечення прав людини і соціальної справедливості; по-четверте, гармонізацію відносин між людиною і природою. Інакше кажучи, з погляду майбутнього глобальної екосистеми більш немає необхідності зберігати перевагу тієї чи тієї країни в ядерній і термоядерній зброї, полюси «бідності» і «багатства», неправові суспільства й організації, антиекологічну господарську діяльність людини.

Американський глобаліст Д. Белл називає себе соціал-демократом в економіці, лібералом у політиці й консерватором у культурі. У монографії «Культурні суперечності капіталізму» (1976) він стверджує, що лише релігія може стати новою культуротворчою силою, бо лише вона є конституйованою частиною свідомості людини, моделлю «генеральної перебудови суспільства». Саме в її підґрунті міститься потреба в ритуалах і екзистенціальна протидія скінченності страждання і смерті.

На думку Белла, саме релігія є основою цінностей, прийнятного морального порядку в суспільстві. Погляди вченого на взаємовідносини релігії і культури, з одного боку, є різновидом консервативної утопії, а з іншого — його стурбованість долею культури має під собою реальні підстави, адже важко закликати людей до культурного імперативу «відродження священного», коли «нова культура» (точніше антикультура) на місці стародавнього храму залишає пустир або якусь форму «релігійної порнографії».