Політологія для політика і громадянина: Монографія

5.3. Політичний процес. Політичний розвиток (модернізація)

Політичне життя суспільства можна розглядати як сукуп­ність різновекторних і різнодинамічних у часовому вимірі по­літичних процесів.

Будь-яка система (суспільна, політична, економічна, біологіч­на) живе в певних ритмах свого розвитку, які можна дослідити саме через динаміку процесів, що відбуваються в межах цієї сис­теми. Те саме можна сказати і про розвиток державно-політич­них, соціально-культурних та інших складних систем.

Скажімо, європейську сучасність XX ст. цілком логічно розг­лядати через призму феномена територіальної держави в кон­тексті концепції етнодержавства. І це виправдано, оскільки роз­пад Австро-Угорської, Британської, Російської, Французької ім­перій відбувся саме за етнотериторіальним принципом.

Більше того, ці процеси не зупинилися на рівні імперських утворень. Здавалося б, цілком благополучні з погляду соціаль­но-економічного розвитку та рівнів життя Чехословаччина та Югославія, які були “вітриною реального соціалізму”, пережили і ще й досі болюче переживають період становлення держав­ності своїх народів. Але якщо Чехія та Словаччина пройшли цей процес цивілізовано, то дезінтеграція посттоталітарної Юго­славії, що відбувалася на тлі дії релігійних (християнство — іслам) і геополітичних (Захід — Росія) чинників, здійснювалася шляхом кривавих збройних конфліктів.

Ось і спробуйте довести, що політичні процеси в сучасній Єв­ропі (та й у світі загалом) відбуваються не навколо політичного феномена нації-держави.

Досвід показує, що зміна політичного устрою, еволюція полі­тичної культури та політичної свідомості, розподіл влади і т. ін. є різнопорядковими діями, що автоматично детермінують одна одну. Але їх усіх може методологічно об’єднати термін “полі­тичний процес”, який розвивається в результаті різних політич­них дій, взаємодії політичних інститутів, ухвалення та реалі­зації тих чи інших політичних рішень.

Термін “процес” походить від лат. processus — рух вперед, просування. Отже, політичний процес віддзеркалює динаміку по­літичного життя й сучасних політичних подій та явищ. Звідси й визначення цього терміна.

Політичний процес — це динаміка подій, явищ і дій, що від­буваються в політичній сфері суспільства в контексті функціо­нування політичної системи розгляданого суспільства.

Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний, який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціа­льних спільнот, груп, індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності суспільної системи.

Розвинена соціальна структура характеризує розвинене гро­мадянське суспільство, яке є соціальною основою розвитку по­літичних структур і політичного процесу.

У свою чергу політичний процес логічно розглядати як соці- ально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці.

Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи політичних відносин, є безперервним і різновекторним.

У вузькому розумінні політичний процес можна розглядати як технологію здійснення влади суб’єктом політики. Якщо до­дати до цього ще й політичні події та явища, не контрольовані суб’єктом політики, можна розглядати політичний процес у широкому розумінні.

Структура політичного процесу (у вузькому розумінні) яв­ляє собою:

• формування цілей і завдань політичних інститутів (дер­жави, політичних партій і т. ін.);

• конституювання та утворення політичних інститутів і ор­ганізацій;

• ухвалення та виконання політичних рішень;

• підтримка функціонування політичних інститутів і орга­нізацій;

• контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку політичних інститутів.

Типологію політичних процесів унаочнює табл. 4.

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні.

Якщо йдеться про прогресивний характер політичних про­цесів, що відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна до нашого політологічного словника, як “політичний розвиток”.

Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інсти­тутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.

Такі негативні процеси супроводжуються політичною неста­більністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.

Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвивають­ся) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас функції політичних інститутів не­достатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та технологічні зміни в сус­пільстві.

Сучасні політичні системи, які сформувалися в розвинених країнах світу, характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем політичного підкорення та конф­ліктності внаслідок високої спеціалізації та диференціації

функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагува­ти на вимоги соціальних груп.

Перехід від традиційної політичної системи до сучасної поча­ли називати “політичний розвиток” і “політична модернізація”.

Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання перенести модель британської або американсь­кої систем, які вважалися зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей широкомасштабний експе­римент з упровадження західних політичних цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних результатів.

Проте теорія політичного розвитку (модернізації) істотно вплинула на розвиток сучасної політичної науки.

Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель, який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних чинників (соціальної нерівності) [15].

Ця традиція детермінації політики зовнішніми чинниками (економічними, соціокультурними тощо) довго домінувала в по­літології. Її підтримували вже згадувані К. Маркс, Ф. Енгельс,

В.  Ленін і прихильники детерміністської теорії Д. Лернер, У.Рос- тоу, М. Ліпсет, К.Дойч [16]. Вони розглядали політику як на­слідок економічного розвитку, хоча ті самі ортодоксальні марк­систи — більшовики намагалися довести пріоритет політики над економікою. Чим закінчився цей експеримент, усім відомо: розпадом системи “реального соціалізму” і крахом радянської імперії — СРСР.

Але існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавеллі [122], а з ним і його співвітчиз­ники й послідовники — В. Парето, Г. Моска [227], Р. Міхельс [329], які декларували ідею самостійності політики й навіть її пер­шості щодо інших сфер суспільного життя.

На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес сус­пільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.

Водночас наприкінці 50-х років XX ст. у межах порівняльної політології виник уже згадуваний напрям — теорія політичної модернізації (політичного розвитку).

Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позиції “кон­цепції розвитку” (1966), Д. Ептера“Політика модернізації” (1965), Л.Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне до­слідження” (1966), С. Ейзенштадта “Модернізація: протест і вимір” (1966), С. Хантінгтона “Політичний порядок у суспіль­ствах, що змінюються” (1968).

На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.

Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитета­ми серед прихильників теорії політичної модернізації [61], на основі функціонального підходу встановили, що зміни систем­них якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси:

1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій;

2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (JI. Пай);

3) тенденцію до рівноправ’я.

Структурна диференціація інститутів політичної системи потрібна для здійснення “розподілу праці” між політичними структурами (законодавчою, виконавчою, судовою гілками вла­ди). У політично нерозривних суспільствах цього немає.

Мобілізаційні можливості політичної системи розглядають­ся як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення поряд­ку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традицій­них суспільствах це здійснюється через насильство.

Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання модернізуватися. Системи з різними формами кому­нікації та соціалізації (мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки політичної поведінки, підтри­мують віру в легітимність влади, її справедливість і т. ін.

Тенденція до рівноправ’я полягає у знятті будь-яких обме­жень (партійних, кастових, племінних, релігійних) щодо участі в політичному житті.

Але С. Хантінгтон додержується іншої думки. Він вважає, що тільки сильні й стабільні державні інститути, а також пра­вовий порядок можуть забезпечити адекватність реагування по­літичної системи на зміну ситуації (тобто потрібні інституціона- лізація та відповідні процедури).

Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та Д. Пауелл запровадили такі критерії:

• диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соці­альної групи мають лобіюватися;

• спеціалізацію політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;

• культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).

Насамкінець наголосимо, що в чистому вигляді традиційних і сучасних політичних систем не існує (і це розуміють автори розгляданої теорії). А перевага того чи іншого компонента від­биває ступінь розвитку системи. Із цим не можна не погодити­ся, відзначаючи корисність для практики цієї теорії, яку, втім, не варто абсолютизувати.