Політологія для політика і громадянина: Монографія

8.2. Політичні партії: сутність, типологія, функції

До XIX ст. поняття “партія” ототожнювалося з групою лю­дей, яка конкурує з подібними групами в боротьбі за владу або за вплив на тих, хто її має.

Одним із перших зацікавився цією проблемою Моріс Дюверже [273; 274], який розглядав політичні партії з трьох позицій:

• групи, згуртованої на ідеологічних зв’язках;

• суспільної організації індивідів;

• виразника інтересів певних станів (робітничого, селян­ського, буржуазного тощо).

До речі, таке розуміння цього терміна абсолютно не супере­чить його сучасному тлумаченню.

Політична партія — політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реа­лізовані в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною.

Політичні партії є одним з найважливіших суспільних ін­ститутів. Вони великою мірою визначають характер і спряму­вання політичного процесу, його стабільність і цивілізованість, стратегію й тактику боротьби за владу.

Уже згаданий М. Дюверже встановив різницю між двома ка­тегоріями партій:

• виборчого (парламентського) походження;

• зовнішнього походження.

Перші створюються навколо парламентських груп, згуртова­них за політичними уподобаннями, та місцевих виборчих комі­тетів.

Другі створюються з існуючих суспільних організацій:

• профспілок (лейбористська партія Великобританії);

• селянських спілок (аграрні партії у Швеції, Данії, Норве­гії, Україні);

• релігійних об’єднань (християнсько-демократичні партії в Німеччині, Італії);

• ветеранських організацій (крайні праві партії в Італії, Ні­меччині, Франції у період між світовими війнами);

• галузевих професійних об’єднань (колишня партія прав людини в Україні, створена на базі спілки юристів);

• товариства тверезості та здоров’я (українська партія “Тве­реза нація”) та ін.

Комуністичні партії, як правило, створювалися внаслідок роз­колу соціалістичних і соціал-демократичних партій. Так було у випадку з КПРС, яка сформувалася на базі РСДРП, що розколо­лася на більшовиків і меншовиків. Аналогічно була створена Французька компартія (1920).

У посткомуністичних країнах, навпаки, розкол колишніх монопольно правлячих комуністичних партій сприяв появі по­літичних партій ортодоксально-комуністичних і соціал-демо- кратичних напрямів. Наприклад, в Україні в такий спосіб були створені комуністична, соціалістична партії, а також партія демо­кратичного відродження України (на базі демократичної плат­форми в КПУ). Водночас соціал-демократичні партії виникли на базі спонтанно створюваних соціал-демократичних гуртків і об’єднань.

Будь-який політичний режим характеризується рівнем роз­витку політичних партій, відносинами між партіями, партіями й державою. Про залежність політичного призначення партій від соціально-політичного устрою можна довідатися з табл. 5, де мож­на побачити, що сутність партії є похідною від характеристик політичної системи, в якій вона функціонує.

Політичні партії є винаходом європейської політичної куль­тури. У генезі політичної партії М. Вебер [361-363] виокремлю­вав три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, ма­сова партія. Такий поділ сприйняла політологія. Однак слід зау­важити, що всі згадані стадії розвитку пройшли лише англійські партії лібералів (вігів) і консерваторів (торі). Більшість сучасних політичних партій одразу сформувалися як масові партії.

Політичні партії XVIII-XIX ст. були невеликими за чисель­ністю, без фіксованого членства й організаційного оформлення, мали характер елітарних клубів, які діяли насамперед у стінах парламентів.

Соціально-політичний устрій та політичне призначення, функції партії

Як зазначав Є. Вятр [43], процес формування політичних пар­тій був суттєвим аспектом руйнування традиційних структур влади аристократії й заміни її більш відкритими об’єднаннями громадян. З’явилися “парламентарні” буржуазні партії, які хоча й були відкритішими порівняно з аристократичними спільнота­ми, але все-таки елітарно замкненими.

Після завоювання робітничим станом виборчих прав вибори стали не лише внутрішньою справою буржуазії, а й набули за­гальногромадянського значення. Як наслідок — партії набули характеру масових. Це суттєво змінило їх організаційну та функ­ціональну структуру, форми політичної діяльності.

Парадигму (модель) сучасної партії утворюють такі пара­метри.

1. Інституціоналізація, або місце й роль партії у політичній системі.

2. Статус в уряді (керівництво або участь), представленість (непредставленість) в органах влади (законодавчих, виконавчих, судових).

3. Соціальна база (стани, групи, конфесії, етноси, окремі гро­мадяни тощо).

4. Політичні орієнтації (настанови) стосовно власності, ролі держави, прав громадян і т. ін.

5. Мета функціонування (суперництво на виборах, підрив по­літичної системи, підтримка еліти влади і т. ін.).

6. Структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінансові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіж­ними партіями).

7. Внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки, гео­графія впливу, ступінь централізованості, періодичність прове­дення зборів, з’їздів, інтенсивність пропаганди, постановка нау- ково-дослідницької діяльності і т. ін.).

8. Рівень згуртованості, активності членів партії, дисципліни, дотримання доктрини і т. ін.

Про типологію партій можна довідатися з рис. 8.

Тип партій визначається багатьма чинниками. Скажімо, за­лежно від політичного режиму вони можуть бути легальними або нелегальними.

Парламентські партії за основну мету мають завоювання де­путатських мандатів, формуються переважно згори. Парламент­ська фракція в такій партії є головною організаційною ланкою, а інколи й керівним та організаційним центром.

Непарламентські партії, на думку М. Дюверже, є центра- лістськими й доктринально єдиними, формуються здебільшо­го знизу.

За функціональним критерієм партії поділяють на “індиві­дуального представництва” і “соціальної інтеграції”.

Діяльність перших, як правило, полягає в доборі кандидатів у депутати, мери, президенти тощо. Другі діють на основі статуту і програми, передбачають постійне членство, внески, партійну дис­ципліну тощо.

Програми “ідеологічних” партій ґрунтуються на певному сві­тогляді, партій “ділових інтересів” — на економічному забезпе­ченні певних соціальних груп. Хоча загалом такий поділ до­сить штучний, оскільки немає партій, які не керуються певними ідеологічними настановами та економічними інтересами.

Більш-менш прогресивні партії прийнято іменувати лівими, реакційні — правими, а проміжні — центристськими (хоча в посттоталітарних суспільствах навряд чи можна назвати кому­ністичні та соціалістичні партії прогресивними, оскільки зде­більшого вони закликають до повернення старих часів).

Найпоширенішим у західній політології є поділ партій на масові й кадрові. Масові партії (соціал-демократичні, комуні­стичні, фашистські) мають за базу великі соціальні групи, добре зорганізовані, згуртовані на основі певних світоглядних прин­ципів, існують переважно за рахунок внесків.

Кадрові партії не мають обов’язкового членства, внесків, по­стійних зборів тощо. Вони спираються на існуючі соціально- політичні структури та впливових у виборчих акціях осіб. Це забезпечує їм широку підтримку громадян під час виборів.

Однак і масові, і кадрові партії претендують перетворитися на загальнонародні, звертаючи дедалі більше уваги на організа­ційні аспекти своєї діяльності.

Традиційні для Західної Європи консервативні та ліберальні партії є децентралізованими. Соціалістичні партії є масовими та централізованими, а комуністичні та фашистські — жорстко централізованими, з чіткою ієрархічною підпорядкованістю й напіввійськовою дисципліною.

До нетрадиційних партій належать екологічні, жіночі, партії любителів пива, дурнів та ін., які ґрунтуються на еклектичній ідеології, відмові від професійного апарату, прискореній ротації лідерів і депутатів.

Зауважимо, що наведені критерії класифікації партій є до­сить умовними. У кожному конкретному випадку потрібно роз­глядати характеристики партій окремо, особливо коли йдеться про партійно-політичні структури, які щойно стали на шлях фор­мування та інституціоналізації.