Політологія для політика і громадянина: Монографія

13.2. Інформаційна влада. Засоби масової комунікації

Політична сфера суспільства, без сумніву, потребує більшою мірою, ніж інші, спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення та підтримки постійних зв’язків між суб’єктами політики.

Звичайно, економічна сфера суспільства також потребує інформаційних обмінів щодо цін, технологій, патентів, проте ці обміни не мають таких комунікативних масштабів, бо основа функціонування економічної сфери — ринкове саморегулюван­ня.

Природа політики потребує опосередкованих форм спілку­вання та спеціальних засобів комунікації між різними носіями влади, державою та громадянами.

Ми зазначали, що в демократичному, правовому суспільстві влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову. Це, без­умовно, правильно. Однак глобальна інформатизація суспіль­ства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем) зроби­ли актуальними розмови про інформаційну владу.

Під інформаційною владою розумітимемо здатність власни­ків інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компону­вання та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі.

Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізо­вані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей.

Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації (ЗМК).

ЗМК є спеціалізованими установами для відкритого, публіч­ного передавання будь-якої інформації будь-яким особам за до­помогою спеціального технічного інструментарію. До ЗМК нале­жать друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довід­ники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп’ютерні мережі — усе, що може нагромаджувати й переда­вати важливу для суспільного життя інформацію.

Оскільки йдеться про владний потенціал мас-медіа, неможли­во обійтися без такого ключового поняття, як свобода преси.

З появою перших газет виникла проблема свободи преси, яка стає предметом полеміки, а згодом і загострюється у XVIII ст. у роки Французької буржуазної революції.

У ці часи була сформульована демократична буржуазна кон­цепція свободи преси,яка ґрунтувалася на трьох основних тезах:

• відокремлення новин від коментарів;

• відкритість урядової інформації;

• відсутність цензури.

Свободу преси в сучасних умовах, напевно, варто розглядати як свободу діяльності ЗМК, оскільки поняття преси у XX ст. радикально змінилося.

Отже, свобода ЗМК є життєво необхідною умовою не лише для волевиявлення людьми своїх думок і прагнень. Без її реалізації годі й говорити про побудову громадянського суспільства, гаран­тування конституційності демократичного ладу.

У світі існують дві основні доктрини свободи ЗМК: західно­європейська (на базі французької Декларації прав людини і гро­мадянина) і північноамериканська (на базі американського “Білля про права”).

Звичайно, ці доктрини дуже осучаснилися, пройшовши шлях від ліберального максималізму до соціальної відповідальності. Однак цей процес ще й досі не завершився. Свідченням цього є проблеми “папарацці” та “орал-гейт”, що активно дискутували­ся громадськістю після загибелі уельської принцеси Діани та скандального процесу Б. Клінтон — М. Левінські.

Щоправда, існує ще доктрина “свободи преси” — авторитар­на, коли мас-медіа можуть говорити про те, що дозволяє влада (комунізм, націонал-соціалізм, радикал-конфесіоналізм). Проте це вже, певна річ, мало поєднується зі словом “свобода” вза­галі.

Мас-медіа є невід’ємною складовою механізму функціонування демократії, її ціннісних і нормативних засад. Саме ЗМК можуть допомогти індивіду вийти за межі його безпосереднього життє­вого досвіду і включитися в політичну діяльність.

Для того щоб гарантувати можливість вільного отримання інформації, потрібно обмежити вплив влади на ЗМК, забезпечи­ти контроль над їх діяльністю з боку суспільства.

Це можна зробити лише на основі розуміння функцій ЗМК:

• інформування громадян про найважливіші для них і вла­ди події;

• освіти (доповнює діяльність спеціальних навчальних зак­ладів — шкіл, технікумів, університетів, академій);

• критики й контролю, реалізація яких спирається на гро­мадську думку та закон;

• артикуляції та інтеграції, що сприяє об’єднанню та згурту­ванню суспільних інтересів, є умовою для формування впливової опозиції;

• мобілізації, що спонукає людей до певних політичних дій (або свідомої бездіяльності);

• інновації, що виявляється в ініціюванні політичних змін шляхом постановки важливих проблем перед владою й громадськістю;

• формування громадської думки з ключових питань сус­пільного життя;

• оперативну, що полягає в обслуговуванні ЗМК політики певних партій, громадських рухів, соціальних груп.

Як зазначалося, основними етапами інформаційного процесу є отримання, добір, тлумачення, коментування і розповсюдження інформації.

Одним із найважливіших засобів політичного впливу ЗМК є добір інформації.

Звичайно, тут спрацьовують як політичні симпатії власників і керівників ЗМК, так і ринкові критерії інформаційної політи­ки мас-медіа.

Теми публікацій і передач добираються за певними принци­пами.

1. Важливість (справжня чи уявна) для громадян — загроза миру, тероризм, екологічна безпека, катастрофи.

2. Неординарність. Екстремальні події — війна, голод, злочи­ни — домінують над явищами буденного життя. Звідси й схиль­ність ЗМІ до негативізму та сенсацій.

3. Новизна фактів. Повідомлення про найновіші факти — досягнення в економіці, рівень безробіття, космічні проекти, нові політичні партії та ініціативи — завжди привертають увагу.

4. Політичний успіх. Ідеться про успіхи країн, партій, лідерів, результати виборів, рейтинги популярності, культ зірок — у політиці, спорті, культурі.

5. Високий суспільний статус. Що вищий статус джерела інформації, то більше в нього шансів прозвучати в ефірі чи бути надрукованим на сторінках газети. Відповідно люди з еліти (особливо правлячої) мають більше шансів щодо доступу до ЗМК.

Мас-медіа можуть бути не тільки важливим засобом інфор­мування населення. Досвід показує, що ЗМК активно викорис­товуються владою для політичного маніпулювання.

А задля цього не тільки підтасовуються факти, замовчується інформація, поширюється брехня, а й застосовуються прийоми напівправди, фрагментації в потрібному контексті інформації, навішуються ярлики.

І справді, скажімо, якщо людина веде збройну боротьбу за створення самостійної національної держави, її залежно від політичних симпатій можна назвати і терористом та сепаратис­том, і партизаном та борцем за свободу. Якщо це наш, то “роз­відник”, якщо не наш, то “шпигун” і т. ін.

Трапляються і парадокси. Скажімо, комуністична пропаган­да в СРСР називала Центральну Раду Української Народної Республіки “буржуазною”, хоча більшість у ній мали соціал- демократи.

В основі таких підходів лежить використання методів соці­альної міфології, яка активно впроваджується в суспільну сві­домість, насамперед через мас-медіа.

Наприклад, базовими міфами комуністичної системи були такі:

• приватна власність як головне джерело соціального зла;

• неминучість краху капіталізму та перемоги комунізму;

• керівна роль пролетаріату та його комуністичної партії;

• єдине правильне соціальне вчення — марксизм-ленінізм.

Де ці міфи нині? Чи домінують вони? Крах так званого соціа­лістичного табору показав “хто є хто”.

Так само і в західному світі не все гаразд. І там більш до впо­доби не раціональне осмислення політики, а використання со­ціальних міфів.

Ось, наприклад, базові міфи США (за версією Г. Шиллера):

• про індивідуальну свободу і особистий вибір громадян;

• про нейтралітет найважливіших політичних інститутів — президента, конгресу, суду, ЗМК;

• про незмінно егоїстичну природу людини, її агресію та споживацтво;

• про відсутність соціальних чи етнічних конфліктів;

• про плюралізм ЗМК та ін. [236].

Переконаний, ми ще станемо свідками руйнування цієї міфо­логічної системи (але це — тема для окремої розмови).

Насамкінець зазначимо, що мас-медіа можуть бути приватни­ми, державними та суспільно-правовими.

Структура ЗМІ в цьому контексті в кожній країні може бути різною. Головне полягає в тому, щоб усі вони мали рівні права, а інформаційний простір не був надмірно монополізований. Лише тоді ми зможемо говорити про інформаційну владу як справді рівноправну четверту владу поряд із законодавчою, ви­конавчою та судовою. Звичайно, це ідеал. Але якщо не йти в цьому напрямі, ми обов’язково натрапимо на якийсь “...ізм”. А так хочеться пожити в нормальному, правовому, демократично­му суспільстві...