Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник

§ 2. Французький лібералізм. Б.Констан, А. де Токвіль

Падіння Наполеона і реставрація династії Бурбонів не могли зупинити розвиток антифеодальної ідеології, капіталі­стичних відносин у Франції. Актуальною стає проблема захисту індивідуальної свободи, її гарантій проти сваволі держави з будь-якою формою правління. Вирішення проблеми свободи в лібе­ральному дусі знайшло відображення в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767-1830).

Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розріз­няє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні на­роди (греки, галли, римляни) знали лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтоварист­ва. Як громадянин, індивід залишався рабом у приватному житті. Користаючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних республік, розпоряджаючись колективною свободою, були підлеглі державній регламентації і контролю в приватному житті. «Влада втручалася й у самі зви­чайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.

Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає учений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості осо­бистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи?

По-перше, це право кожного підкорятися одним тільки за­конам. По-друге, право кожного висловлювати свою думку, ви­бирати собі справу і займатися нею. По-третє, розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею. По-четверте, це — свобода пересування. По-п´яте, право на об´єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля і т. д.). По-шосте, право кожного впливати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, права петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховува­ти. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захище­ність особистості, її матеріальна і духовна автономія.

Особиста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення.

Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інститу­цій влади. На відміну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше, ніж колись, права на все­владну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століт­тями розвитку, вимагають від влади більше поваги до звичок, по­чуттів і незалежності індивідів. І влада повинна простирати над усім цим більш обережну і легку длань». Така обачність влади — один із самих суворих її обов´язків, не тотожна однак слабості сили держави. «Не потрібно, щоб уряд виходив зі своєї сфери, але влада його у своїй сфері повинна бути необмеженою». Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».

Але в такім співвідношенні політичної й особистої свободи таїться загроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі по­лягає в тому, що, будучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми може­мо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здій­сненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності не­минуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас від будь-яких турбот, за винятком сплати пода­тків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред´являє «право на підпорядкування собі меншості». Констан відкидав теорію народного сувереніте­ту Руссо та ін., хто ототожнював свободу з владою: вони «гово­рять про суверенітет народу з метою цілком підкорити собі гро­мадян, а також про вільний народ — з метою перетворити кожного індивіда в раба...». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, писав учений, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет на­роду не безмежний, він обмежений тими межами, що йому став­лять справедливість і права індивіда».

Виходячи з цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.

Умовою виразу громадської думки, за Констаном, є предста­вницька система правління, а органом виразу останнього — пред­ставницька установа. «Представницька система є повноважен­ня, довірені певному числу людей усією народною масою, що бажає, щоб її інтереси були захищені, однак не має часу захищати їх всякий раз самостійно». Народи з такою системою правління повинні «з метою користування прийнятною для них свободою» здійснювати постійне й активне спостереження за своїми пред­ставниками і залишати за собою право через нетривалі проміж­ки часу позбавляти їх повноважень, якими вони зловживають.

Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, повинен бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свободи». Він обгрунтував необхідність створення фа­ктично шести конституційних влад: 1) королівської — як влади ней­тральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавле­ний в тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і діяли в згоді і гармонії». Йому належить право вето, розпуску виборної палати, він призначає членів спадкоємної палати перів, здійснює право помилування. Король не має ніяких інтересів, «крім інте­ресів охорони порядку і свободи»; 2) спадкоємної палати перів, як «представницької влади постійної». Констан переконав Наполео­на передбачити палату перів у Конституційному акті 1815 р., але незабаром сам розчарувався в цій інституції, що існувла при Бур­бонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту нази­вав «владою громадської думки». Він відстоював високий майно­вий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки вла­сність робить людину здатною до користування політичними правами», лише власники «перейняті любов´ю до порядку, спра­ведливості і до збереження існуючого». Бідняки ж, міркував Кон­стан, «не володіють більшим розумінням, ніж діти, і не більш, ніж іноземці зацікавлені в національному добробуті»; 4) влади вико­навчої, здійснюваної міністрами, відповідальними перед парла­ментом; 5) судової влади, самостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.

Така складна схема поділу влади очевидно була покликана гарантувати громадянські і політичні свободи, вписати модер­нізований інститут монархії у правову державність.

У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покликано протистояти сваволі, що заміряється на свобо­ду, стати «єдино можливою основою відносин між людьми». Але закон, на відміну від Монтеск´є, не представляється йому абсо­лютною цінністю. Лише закон, що виходить з легітимного дже­рела і має справедливі межі, може зіграти цю роль. «Підпоряд­кування закону — це обов´язок», — писав учений. Проте — не абсолютний. Закон тоді перестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що супере­чать моралі. «...Анафема і непокора несправедливим і злочин­ним предписаниям, прикрашеним ім´ям закону!»

Концепція права і держави Констана довгий час була загаль­новизнаною доктриною державознавців Франції.

Проблема забезпечення індивідуальної свободи, її захисту політичними і правовими механізмами турбувала й Алексиса де Токвіля (1805—1859). Під впливом Б. Констана він дослідив теоретичні і практичні аспекти демократії. Дійшов висновку: занепад аристократії і поступ людства до свободи, рівності, де­мократії історично неминучі. Демократія — суспільний лад, про­тилежний феодальному, не знаючий класових меж і втілюючий принципи народовладдя, свободи і рівності.

Принцип народовладдя найбільш повно втілено в США, вва­жає Токвіль. На його думку, тут суспільство діє досить само­стійно, управляючи собою само. Принцип народовладдя втілю­ється в життя американцями «відкрито і плідно», влада тут виходить виключно від народу, він бере участь у законотворенні, їх втіленні в життя шляхом обрання представників виконавчої влади, він же сам обирає й суд присяжних. До демократичних установлень автор праці «Про демократію в Америці» відносить поділ влади, місцеве самоврядування, незалежність суддів, са­мостійність «блюстителів закону» (чиновників, поліції) та ін., в яких він вбачав витоки і прояви народного суверенітету. Пози­тивними наслідками народовладдя в США він називає процві­тання громадянського суспільства, активний захист громадяна­ми своїх прав, спільність інтересів громадян і можновладців, чому пороки і корупція тут індивідуальні і не мають масового характеру. Головне — прості американці усвідомлюють нескла­дну істину: «щастя кожного залежить від загального процвітан­ня». Токвіль переконаний: громадянські почуття здатні долати егоїзм, зберігати і зміцнювати в суспільстві свободу.

Недоліками і слабкостями американської демократії Токвіль називає недосконалість і неповноту законів, сваволю блюстите­лів закону; правителі тут не завжди чесні і розумні, а громадяни освічені і свідомі. Талановиті люди, як правило, стороняться вла­ди, зосереджуючись на досягненні багатства. Внаслідок — держа­вні посади часто обіймають «люди пересічні, обивателі». Проте принцип виборності і частої змінюваності чиновників значною мірою компенсує ці недоліки демократи і безперервний процес покращення управління «в цілому приносить користь».

Серцевиною демократії Токвіль називає принцип рівності. Лю­бов американців до рівності більша, ніж до свободи. Це ідеал, до якого прагнуть всі демократичні народи. Різницю між рівні­стю і свободою він вбачає в тім, що свобода не пов´язана ви­ключно з демократичним режимом держави, зате виключною рисою останнього є «рівність умов існування», стартових мож­ливостей громадян, віра в її невичерпність. Люди віддають пе­ревагу рівності ще й тому, що радості від неї «не вимагають ні жертв, ні зусиль». Свобода ж, згідно з Токвілем, вимагає від людини більших зусиль, пов´язаних з необхідністю бути само­стійною, робити свій власний вибір, відповідати за його наслід­ки. Егоїзм, самоізоляція індивідів — небезпечні для демократії. «Немає нічого важчого, ніж вчитись жити вільним». Тому су­часна демократія можлива лише за єдності рівності й свободи.

Отже, Токвіль узагальнив і теоретично осмислив досвід реаль­ної демократії Нових часів, сформулював важливу мету лібера­лізму — йти назустріч демократії в ім´я свободи.