26. Totalitarian and Authoritarian Regimes in Europe. Legacies and lessons from Twentieth

Євген Сахновський

Цей солідний за обсягом збірник статей складений головним чином на основі матеріалів конференції, що відбулася у вересні 2000 року у Варшаві. Її організували Інститут історії Польської Академії Наук та Інститут германської історії (Варшава) за ініціативи двох відомих вчених в галузі політичної історії XX століття. Єжи Борейша очолює Відділ історії тоталітарних систем і Другої світової війни в Інституті історії ПАН і водночас є радником Польського Інституту міжнародних відносин, а Клаус Займер - професор політичних наук в Університеті м. Тріра і директор (з р.) Інституту германської історії у Варшаві. Вони ж є авторами передмови до рецензованого збірника статей. У ній зокрема зазначається, що в центрі уваги знаходяться не суттєві ознаки чи відмінності тоталітарних і авторитарних режимів в окремих країнах, а рецепція сучасними суспільствами їх минулого для одних близького (посткомуністичних держав), а для інших - віддаленого більш ніж на 30-50 років (p. IX).

У написанні збірника взяли участь 34 автори з 14 країн. Левова їх частка (більше половини статей, включаючи «Передмову» і «Вступ») припадає на німців і поляків, а далі географія авторства виглядає так: Росія - 4, Італія - 3, Франція - 2, одним автором представлені Греція, Данія, Хорватія, Словенія, Румунія, Литва, Словаччина. На жаль, Україна не тільки не представлена, але й взагалі не згадується будь-яким чином. Цей факт видається ще більш прикрим, зважаючи на те, що в центрі уваги авторів збірника знаходяться, судячи з анотації, Центральна і Східна Європа. Насправді ж таке обмеження втратило сенс, бо і географія, і тематика збірника виходять далеко за межі вказаного регіону, який, до речі, не є чітко визначеним до наших днів. Справді, «покажи мені свою Європу, і я скажу, хто ти».

Автори передмови запевняють, що на сьогодні неможливо дати повну і всебічну (total) оцінку посттоталітарної Європи. В збірнику представлені лише фрагменти, частинки мозаїки, які стануть в нагоді майбутнім історикам. Тим не менше, збірник подається читачам як суто науковий, з відповідним апаратом і широкими посиланнями на джерела. Більше того, автори прагнуть дистанціюватися від параісторичних думок і оцінок, поширених у Західній Європі з метою судити (judgement) радянський комунізм. Єжи Борейша зазначає, що він особисто віддає перевагу не “judge”, a “clarify” (прояснювати, вносити ясність) - улюбленому терміну Бенедетто Кроче (p. 3).

Збірник поділений на чотири частини, в кожній з яких статті подані за номерами. Перша частина - історіографічна, друга (найбільша) присвячена окремим сюжетам (case studies), третя - юридичним аспектам сприйняття сучасними державами їх тоталітарного (чи авторитарного) минулого і, насамкінець, в четвертій частині йдеться про «політику пам’яті і культуру спогаду».

Всі статті, так чи інакше, заслуговують на увагу, але загальний тон заданий, без сумніву, вступною статтею Єжи Борейши під назвою «Італійський фашизм, нацизм і сталінізм: три форми тоталітаризму з перспективи XXI століття» (р. З - 22). Саме тут чітко розставлені акценти й означені сюжети, розвинуті у подальших статтях. Цілком виправдано, як на нашу думку, «Вступ» починається з Першої світової війни 1914 - 1918 pp. як і донині недооціненого «повороту в історії Європи і світу» (р. 3). Далі автор пропонує не обмежуватися суто європейським поглядом на «коротке XX століття», а вийти на більш глобальний рівень. З цих позицій широко розповсюджений вираз «тоталітарний період 1917 -1989 рр.» є неправомірним узагальненням, що не враховує невпинний поступ демократії, благополуччя і технічної революції, наростаючої переваги демократичних держав над Радянським блоком.

Торкаючись терміна «тоталітаризм», Єжи Борейша вважає його корисним для дослідників (не тільки істориків, але й політологів, юристів, соціологів), проте закликає проводити розрізнення: італійський фашизм і більшовизм є укоріненими (гаслами, соціальними концептами) у соціалізм XIX ст., чого не можна сказати про націонал-соціалізм і сталінізм. Показовим у цьому плані є пояснення (саме пояснення - “clarify”) причин більшовицького терору. Ленін був, зазначає автор, учнем і, на свій лад, продовжувачем французьких якобінців, а в його ідеях - соціалістів XIX ст. Він постійно тримав перед собою образ гільйотини для переможених 1794 p., різанини десятків тисяч комунарів, влаштованої арміями Тьєра в 1871 p., шибениць Олександра III, побоїща на берегах р. Лени, жертв Революції 1905 р. і т.ін. Отже, біля джерел більшовицького терору була пам’ять про царський (і не тільки) терор. Переконливим є авторський підсумок цього сюжету: «Політичне мислення більшовицької еліти визначалося схемою довгого XIX ст., логікою “перемога або смерть”, “хто не з нами, той проти нас”...» (р. 7). Що ж до самої ідеї перманентної революції, то вона, на переконання Борейши, «не є витвором Леніна чи Троцького», а швидше загальноєвропейською ідеєю починаючи з кінця XVIII ст.

Цікаво і водночас по-новому поставлено у «Вступі» й низку інших дискусійних питань, зокрема про «сталінізм», феномен масової підтримки тоталітарних систем і «колективне зачарування» їх творцями, а з іншого боку - ступені, форми та специфіку опору. Автор переконливо спростовує теорії випадковості і побіжності подій щодо тоталітарних систем. Він вказує на традиційні помилки ліберальних істориків, які подають їх як «історичну аномалію» і, захищаючи т. зв. «звичайну людину» чи «здорову більшість нації», перекладають провину на окремі групи або ж індивідів, діяльність яких нібито не вписується в загальнонаціональну історію відповідних держав. У цьому плані, піддаючи критиці авторів «Чорної книги комунізму» (франц. видання 1997 p., англійське -1998p.), автор вказує, що радянський період не був лише «жахливою випадковістю» (monstrous footnote) в російській і світовій історії, так само як і подія, що відкриває цей період (Жовтнева революція 1917 р.) - «не є несподіваним путчем банди більшовиків» (р. 5).

У порівняно невеликій першій (історіографічній) частині збірника представлені статті компаративного плану. Дитріх Бейроу порівнює адаптацію інтелектуальних еліт, для яких творчий простір є абсолютно необхідною умовою, до тоталітарних систем сталінізму і націонал-соціалізму. Едмунд Дмітров (Белосток) пояснює, чому Комуністична партія Польщі була нездатною позбавитися специфічного іміджу Німеччини («Про що не можна було писати в ПНР»), Польські інтерпретації більшовизму в міжвоєнний період подає Марек Корнат з Кракова. Статті Душана Ковача (Братислава) і Мартіна Саброва (Потсдам) висвітлюють сприйняття «подвійного» (double) тоталітарного минулого в історіографії відповідно Словаччини та Східної Німеччини після 1989 року. Завершує цю частину дослідження Клаусом Займером факторів, які сприяли встановленню тоталітарних та авторитарних режимів, а також перепон на шляху утвердження життєздатної демократії.

Друга частина збірника найбільша за обсягом. Вона вміщує 13 ситуативних (case studies) статей, тематика і зміст яких виходить далеко за межі Центрально-Східної Європи. Зокрема, йдеться про особливості авторитарних режимів та подолання їх спадщини в Греції, Італії, Литві, Хорватії, Сербії, Австрії.

Дві статті з Франції заслуговують на особливу увагу. Марк Лазар представляє французьку компартію як тоталітарну організацію в демократичному суспільстві. Беручи за основу поняття ідеального типу (за Максом Вебером), автор аналізує специфічну ситуацію, яка дозволяє класифікувати діяльність ФКП як тоталітарний рух у конфронтації з республіканською демократією (р. 313). Висновки в кінці статті далеко не оптимістичні. Дослідник фіксує «тендітність наших демократій» - і це незважаючи на їх здатність протистояти тоталітарним авантюрам (р. 328).

Стаття Олів’єра Вівьорки «Дивний парадокс: Віші після Віші» хоча й написана в жанрі “case studies”, але добре корелюється з четвертою частиною збірника, яка, нагадаємо, присвячена політиці пам’яті і культурі пригадування. Короткий період існування режиму Віші (4 роки) майже нічого не залишив у спадщину сучасній Франції. І тим не менше ця тема залишається «нав’язливою» (obsessive) у політичних дебатах (р. 395). У цьому автор вбачає парадокс. Тільки-но наближається криза, постають питання французької ідентичності (роль держави, церкви, єврейське питання тощо). Феномен Віші виступає як метафора, коли ідентичності французів щось загрожує. Тому вішістський режим, хоча і не розглядається як тоталітарна держава (та й не зіграв якоїсь помітної ролі в еволюції сучасної Франції), водночас утримує чільне місце у пам’яті французів.

Серед чотирьох статей російських істориків привертає увагу дослідження Аркадія Цфасмана (Челябінськ), який простежив зміну образу Сталіна в підручниках з 1930-х по 1990-ті роки. Але вітчизняного читача, очевидно, більше зацікавить стаття Олексія Міллера - нині відомого фахівця з українського питання в сучасній російській історіографії. Автор поставив за мету проаналізувати, як комуністичне минуле сприймається у посткомуністичній Росії. Після 1989 p., зазначається у статті, на хвилі ксенофобії переважаючими стали спроби «екстерналізувати відповідальність за жертви і втрати „руського народу” при комуністичному режимі, переклавши всю провину на „ворожі сили” (alien forces), у першу чергу - євреїв, а також латишів, поляків, германський генштаб, масонів та інші. Цей тренд залишається і понині, але переважно на маргінальному рівні» (р. 517). Поява в перекладах праць «тоталітарної класики» (творів Ричарда Пайпса, Роберта Конквеста, Мартіна Моліа та інших) перевела дискурс про сутність комуністичного правління в іншу площину. Серед інших питань, які викликають особливу реакцію російської громадськості, питання про колишні радянські республіки. Як приклад, відповідальність радянського режиму за геноцид (в тексті вказано помилково gemocide) в Казахстані і Україні не заперечується, але відкидається свідома організація російським центром геноциду проти будь-яких підкорених етносів. В ментальності росіян, як стверджує автор статті, аж донедавна не було мотиву для етнічного переслідування (victimisation). Вони самі сприймали себе як жертви держави, тому російська громадськість не готова до того, щоб зрозуміти емоції своїх сусідів, тим більше, що останні через травматичний досвід, в свою чергу, рідко цілком збалансовані та позбавлені фобій (р. 521).

Читаючи рецензований збірник, мимоволі замислюєшся над дивними метаморфозами історичної пам’яті. Статті писалися на рубежі двох століть, і на цей факт звернемо особливу увагу. Природний процес зміни поколінь невідворотно накладає відбиток на історичну свідомість. З кожним днем залишається все менше тих, для кого тоталітарні режими були визначальним фактором їх власного життя, біографії (в більшості випадків не написаної), насамкінець - структурували їх пам’ять. Натомість виростає покоління, для якого тоталітаризм (фашизм, сталінізм) є вже чимось зовнішнім, далеким, не «своїм». Перехід від «пам’яті комунікації» до «пам’яті культури» накладає відбиток на формування свідомості сучасних суспільств і багато в чому визначає їх сприйняття тоталітарної чи авторитарної спадщини. Процес її подолання внутрішньо суперечливий, а дискусії з цього приводу, чи то в Німеччині, Польщі чи Росії, - це, по суті, суперечки про перспективи розвитку Європи в XXI столітті, зокрема про те, чи збережуться в засадах європейської політики принципи правової, соціальної, демократичної держави.

Є. В. Сахновський