10. Проблема української мови у творчому доробку Анатоля Свидницького

Б. О. Коваленко
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

У статті проаналізовано роль А.Свидницького у розвитку української літературної мови у другій половині XIX століття. Доведено, що письменник долучився до лінгвістичних дискусій, які велися в Україні у той час, і своїм творчим доробком, громадською діяльністю та науковими працями утверджував тезу про самобутність української мови, її право на повноцінне функціонування й розвиток.

Ключові слова: українська мова, історія мови, мовна проблема.

В історії української мови було чимало драматичних моментів: вона, і неодноразово, офіційно заборонялася, вважалася говіркою, наріччям чи то російської, чи то польської мов, спроби відстояти права рідної — української мови, — ототожнювалися з сепаратизмом або націоналізмом, а відмова українців від своєї мови всіляко заохочувалася. Українська мова витіснялася із сфер спілкування царським режимом у XIX столітті або радянським — у XX столітті. I щоразу лінгвістичні проблеми набували політичного характеру, і, на жаль, так триває й дотепер.

За словами Івана Огієнка, «українська літературна мова творилася довгі віки, довгі віки йшла вона тернистим шляхом. Вороги України добре знали, що літературна мова — то душа нації, і тому довгі віки задержували нам розвій нашої літературної мови, щоб тим самим задержати розвій української нації» [4, с. 4].

На період, коли різними способами намагалися знищити українську мову, припадає життєвий і творчий шлях А. Свидницького — відомого в українській літературі як представника шістдесятників XIX ст., автора етнографічних нарисів та оповідань, роману «Любо- рацькі». Поетичні твори письменника «Великдень у подолян», «Конокради», «Жебраки» («Очерки из быта подольских компрачикосов»), «Пачковозы», «Гаврусь і Катруся», «Хоч з моста та в воду», «Два упрямых» свідчать про глибоке знання А.Свидницьким життя, побуту та психології українського народу. Така обізнаність стосується насамперед подолян, серед яких він зростав.

Мета нашої статті — з’ясувати, як проблеми української мови у другій половині ХІХ ст. відбилися у творчому доробку А.Свид- ницького.

У творчості А.Свидницького таке питання звучить, як проблема «мова і національне питання». У такому характері її постановки молодому письменнику слід віддати належне, оскільки він збагнув зв’язок проблеми української мови з проблемами політико-національни- ми, бо як стверджують П.Кононенко, Т.Кононенко, «...ще з правіків проблема мови була аналогом проблеми народу (роду, етносу, племені, нації)» [3, с. 19].

А.Свидницький зростав у здоровому мовному середовищі подільського села, з дитячих років він пізнав і полюбив усну народну творчість, стояв біля витоків недільних шкіл з українською мовою навчання і, як наслідок, — розумів роль рідної мови, через що постійно палко відстоював ідею її самобутності та права на повнокровне функціонування і розвиток. Насамперед це доведено ставленням письменника до української мови.

Побачивши мовні проблеми в імперських навчальних закладах (Крутянській бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії),

А.Свидницький зумів перенести злободенність її постановки на художнє тло своїх творів. Наймайстерніше це зроблено у романі «Лю- борацькі» (1861-1862) — першому в історії української літератури соціально-психологічному романі — надрукованому з ініціативи І.Фра- нка і частково під його наглядом у журналі «Зоря» лише у 1886 р. у Галичині. Автор показує, як швидко із чужою мовою навчання юні бурсаки та семінаристи втрачають своє національне осердя, як губка, всотують нав’язуваний проросійською освітньою системою новий стиль мислення та поведінки. Не з меншим неприйняттям автор оцінює також і інший негативний процес у мовній політиці України — полонізацію як асимілюючий вплив польської мови на українську. Характерно, що процес ополячування, як і поросійщення, здебільшого був тісно пов’язаний із відповідною освітньою системою, яку у даному випадку представляли польсько-шляхетні пансіони. Як і у проросій- ських, у пропольських навчальних закладах є обов’язково присутнім механізм примусового «відучування» від рідної мови. З цією метою застосовуються як фізичні покарання, так і витончено психологічні способи обробки свідомості. Відповідно мова героїв твору перенасичена і русизмами, і полонізмами. Засобами художньої літератури письменник яскраво відобразив те, як результатом русифікації та полонізації стало розшарування української суспільності за мовною ознакою: і не лише в цілому в Україні, а й у найменшій національній структурі — родині, де мовна диференціація виступає важливим чин- ником соціально-культурного розколу родинного життя України в цілому. При цьому для розуміння контрасту звернімо увагу на особливості авторської мови, яка відзначається глибокою народністю. І хоч мова творів письменника, зокрема роману «Люборацькі», майже не досліджувалася, — «... своєрідна сторінка в розвитку української літературної мови», вона, за словами Р. Міщука, «позначена активним використанням діалектних форм — фонетичних, лексичних, граматичних, орієнтацією на живомовну стихію» [5, с. 531]. В. Герасименко лише побіжно згадує, що повість «написана в основному мовою подільської говірки» [1, с. 114], Н.Жук зауважує, що «чимало в мові автора та дійових осіб характерних для Поділля діалектних слів» [2, с. 115]. М. Сиваченко у ґрунтовному дослідженні життєвого шляху, громадсько-політичної і літературної діяльності письменника відводить окремий розділ, присвячений мові і стилю роману, де зазначає: «Пишучи свій роман «Люборацькі», Свидницький орієнтувався на живу народну мову, якою розмовляло населення центру України. На мові роману водночас позначився чималий вплив південно-західного (подільського) діалекту, що було зумовлено самим життєвим матеріалом, прагненням автора надати творові місцевого подільського колориту, а героям — більшої реалістичної конкретності» [9, с. 288]. Підтвердимо сказане прикладами із роману. Отже, найголовніші фонетичні особливості подільських говірок відбиті у романі «Люборацькі» такі:

1. Ненормативне вживання ненаголошених голосних: вживання е на місці и: желеткы — жилетки¹, одежена — одежина, выложес- тымъ — виложистим (який відвертається — про комір); промене — промине, стерчыть — стирчить, злытеметця — злитиметься, загре- мивъ — загримів; вживання е на місці і: вечеръ — вечір, осень — осінь; вживання і (и) на місці е: червинь — червень, перид — перед, беригъ — берег; вживання і (и) на місці сучасної о: вечира — вечора, пичне — почне; вживання о на місці е: шосты — шести; вживання о на місці етимологічного а: богацтво — багатство, хозяйка — хазяйка; вживання о на місці і: головци — голівці, возьмусь — візьмусь, сторон — сторін, сходцивъ — східців, збожжя — збіжжя; вживання у на місці о (укання): рубуча — роботяща, убіч — обіч, гудованцивъ — годованців, понагудовувано — понагодовано; вживання ы (и) на місці е: клшкоти- ло — клекотіло, палшць — палець, будыте — будете, мыни — мені, грыбинець — гребінець, смытану — сметану.

2. Ненормативне вживання приголосних: вживання свистячого з на місці шиплячого ж: мизъ — між, промизъ — проміж; вживання шиплячих на місці свистячих: видрижняютця — відрізняються; депалаталізація л: Полща — Польща, постоялншй — постояльний, началншка — начальника, билше — більше; палаталізація н перед шиплячими та суфіксами -ськ-, -ств-: меньша — менша, благословеньстви — благосло- венстви, каминьчыкъ — камінчик, тоньчый — тонший, паньство — панство, набоженьство — набоженство, цыганьською — циганською; палаталізація шиплячих: скинчять — скінчать, крычя — кричать, вимучя — ¹ Тут і далі приклади подамо за ф. 3, № 3663. Свидницький Анатоль «Люборацькі». Список невідомою рукою.

вимучать; ненормативне вживання ф на місці хв, х, п: нафалытця — нахвалиться, фыля — хвиля, футра — хутра, фатало — хватало.

3. Вставні приголосні [л], [н] після губних, наприклад: Камня- нець, тимня, здоровля, голубляче.

4. Наявність протетичного [г] є виразною фонетичною рисою подільського говору, особливо у порівнянні з літературною мовою, наприклад: Гумань — Коло Гумани, чы луче — в Гуманщини, и було и е сельце — хочь бы й Солодькамы ёго назвати. (Ч 1, с.1).

5. Типовою для подільського говору є твердість приголосного [р], наприклад: ратувати — Тоди молодыци въ ростечъ, и на ихъ мисце прыйшлы чоловикы паниматокъратувати. (Ч 2, с. 139); курам — Осуда ты моя, нещастя ты мое, не дочка, сказала маты й вийшла въ пекарню дать пораду тымъ курамъ, що поризалы. (Ч 1, с. 222).

6. Приголосні, в іменниках середнього роду ІІ відміни, у позиції після голосних перед давнім закінченням -bje не подовжуються, наприклад: дівуваня, вбраня, убрані, каміня тощо.

Найголовніші словотвірні особливості подільських говірок відбиті у романі такі:

1. Творення вищого ступеня порівняння прикметників за допомогою прикметниково-прислівникового суфікса -ішч- (-ійш-) для вираження вищого та найвищого ступенів порівняння замість суфікса -іш-, наприклад: біліший, щиріще, голосніший, світлійший, розумнійший.

2. Вживання дієприкметникового суфікса -ан- у віддієслівних прикметниках замість суфікса -єн-, наприклад: стрижаний, голяний, обгороджений, посмоляний.

До найголовніших морфологічних особливостей народної мови віднесемо такі:

1. Приголосні д, т, з, с, ст, як відомо, вже в найдавніші часи переходили у відповідні шиплячі: д ^ дж; т ^ ч; з ^ ж; с ^ ш; ст ^ щ. Ці шиплячі рефлекси зберігаються в сучасній українській мові, зокрема в літературній і в багатьох говорах: ходжу, прошу, ненавиджу тощо. У романі А. Свидницького «Люборацькі» дієслівні форми 1-ої особи однини теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни подано без чергування [д], [т], [з], [с] з відповідними шиплячими як у більшості південно-східних говорів, а також деяких південно-західних, наприклад: ходю, попросю, вчисти, зненавидю.

2. Форма давального відмінка однини іменників ІІ відміни м’якої групи на -ові (щоправда, за тодішнім правописом А. Свидницький використовував літеру о замість буквосполучення ьо), наприклад: Антосьові.

3. Форма орудного відмінка однини іменників ІІ відміни м’якої групи на -ом, наприклад: Антосьом.

4. Форма родового відмінка множини іменників жіночого роду І відміни на -ів, наприклад: сестрів, бабів.

5. Форма 3-ої особи однини теперішнього часу на -ть були живими формами мови східних слов’ян найдавнішого періоду. Вони фіксуються всіма найдавнішими давньоукраїнськими пам’ятками як перекладними, так і оригінальними. Це закінчення збереглося в більшості говорів української мови, а також у літературній українській мові, однак лише у II дієвідміні. У багатьох південно-західних говірках, у тому числі й подільських, і дотепер широковживані форми 3-ої особи однини теперішнього часу дієслів II дієвідміни на -е замість - ить. Спостерігаються такі форми і в романі, наприклад: висе, робе, молоте, говоре, доносе, любе, душе, дзвоне, зломе, вкороте.

6. Наявність флексії -и замість -і у формі родового відмінка однини іменників III відміни, наприклад: соли, смерти.

Фразеологія, яку використовує у своєму романі А. Свидницький, за словами В. Русанівського, лише частково відома в інших місцевостях України [7, с. 242], наприклад: тажъ свыта, та не такъ сшита, ни за холодну воду не возьметця, нагадавъ, кажуть, кози смерть тощо. Синтаксис роману також суто народний.

Але А.Свидницький писав чи не в однаковій мірі як українською, так і російською мовами. Чому? Відповідь на це запитання знаходимо у I. Огієнка: «... двомовна писемність вела до того, що в писаннях їхніх авторів було аж надто багато русизмів, що бачимо навіть у ліпших Шевченкових творах. Звичайно, дехто робив це просто для заробітку, як це знаємо про М. Вовчка, Ан. Свидницького й ін., бо в російській літературі завжди була звичка добре авторам платити й нічого не друкувати не платно» [6, с. 139].

Бажаючи розв’язати проблему української мови на користь збагачення її наукового потенціалу, А.Свидницький зробив посильний вклад у розвиток вітчизняного мовознавства. Відомо, що він, «як і його товариші по університету, П. Єфименко і Г. Стрижевський, брав активну участь в лексикографічній праці. Словарний матеріал, що він його зібрав і записав з уст народу на Поділлі і на Полтавщині, потім перейшов у розпорядження упорядників Словника української мови під керівництвом П. Житецького» [1, с. 20-21]. Займався письменник і науковою, і навчально-методичною діяльністю — розпочав роботу над складанням граматики, написав наукову статтю «Вимова наша українська і потреби орфографовання». Про це ми дізнаємося із листа письменника до В. Гнилосирова [8, с. 519-522] — українського педагога, журналіста, одного із активних діячів ліберально-культурного руху. Усі свої праці А. Свидницький надсилав у журнал «Основа», але редакція затримувала їх друкування і, як наслідок, частина їх втрачена назавжди. яка, на жаль, є втраченою, через що її точний зміст невідомий. Але у ній, очевидно, йшлося про доцільність наблизити правопис до усного мовлення народу. Отже, А.Свидницький був захисником фонетичного принципу української орфографії. Про це також свідчить мовний аналіз рукопису «Люборацьких». Цей принцип у подальшому був покладений в основу «Малоруско-німецького словаря» (1886 р.) Є. Желехівського. «Желехівка» набула значного поширення. З 1893 року цей правопис запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922 року. Його відстоювали ІФранко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, він є одним із провідних і в сучасній орфографії.

Статтею «Вимова наша українська і потреби орфографовання» А.Свидницький відгукнувся на вимогу часу: в Україні на початку 60-х рр. ХІХ ст. серед багатьох науковців зросло зацікавлення проблемою самобутності української мови як мови української нації. Зацікавлення українською мовою виявляється і в деяких фольклорно- етнографічних працях. Наприклад у праці «Великдень у подолян»

A. Свидницький так тлумачить слово «гаївка»: «Очевидно, що слово гаївка происходит от гай; отсюда же (?) и гаїтись — равносильное слову баритись, медлить, но не «проводить время» и, тем менее, «терять время попусту», как говорит г. Шейковский (вып. І, стр.1 и 43). «Терять время» по-украински — гаїти час, терять время попусту — дарма (под. даремне, или на дурницю) час гаїти» [8, с. 485]. У цій же праці він також з’ясовує значення та походження слів «гаїтись», «гай», «Жельман» (назва фольклорного образу), «харлай» (назва гри), «цвинтар». У статті «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського» А.Свидницький пояснює слово «русалка», йдучи за народною етимологією [8, с. 553-554]. У праці «Остатки от времен доисторических» він тлумачить назви на позначення людського житла та одягу: «буда», «бурдій», «землянка», «курінь», «хустка», «шмаття» [8, с. 553-554].

Те, що А. Свидницький цікавився українською мовою та питаннями перекладу на українську мову, видно із того ж таки листа до

B. Гнилосирова: «Пишучи до мене, напишіть, як у Вас закінчуються глаголи в теперішнім часі в 3-й персоні (може, особі лучче) наклон., изъявит. — ті, що мають ударение на останнім складі — біжить, ккри- чить — то, що в лічбі поєдинчій і в лічбі загальній (чи як би — множ. число?), ті що в московській мові належать до 1-го сопряженія: бігають, ідуть тощо». Далі він запитує у товариша як українською мовою перекладатимуться деякі мовознавчі терміни, пропонуючи окремі варіанти: «граматика» — «письмовниця», «имя» — «словоймення», «местоимение» — «займення», «буква» — «значка», «гласная» — «голосна чи самоголоса, самогласна», «согласная» — «приголосна чи заго- лосна», «полугласная» — «безголоса» [8, с. 521-522].

Отже, А. Свидницький долучився до лінгвістичних дискусій, що велися в Україні у другій половині ХІХ ст. і які остаточно довели тезу про самобутність української мови, її право на повноцінне функціонування й розвиток, що зрештою змусило Російську Академію Наук у 1905р. визнати це [10, с. 8-9,164]. Своїм творчим доробком, громадською діяльністю, науковими нарисами та статтями він довів, що боротьба за українську мову була одним із першорядних завдань українства другої половини ХІХ ст., оскільки це було змаганням за право нації на самовизначення.

Список використаних джерел:

1. Герасименко В.Я. Анатолій Свидницький. Літературний портрет. — К.: Держ. вид-во худ. літ., 1959. — 134 с.

2. Жук Н.И. Анатолій Свидницький: Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1987. - 150 с.

3. Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Сторична місія. — К.: Наша наука і культура, 1999. — 168 с.

4. Митрополит !ларіон Наша літературна мова. Як писати й говорити по- літературному. Мовні нариси. — Вінніпег: Наша Культура, 1958. — 424 с.

5. Міщук Р.С. Примітки // Свидницький А.П. Роман. Оповідання. Нариси / Упорядкування і примітки Р.С Міщука. Вступна стаття П.П. Xропка. — К.: Наукова думка, 1985. — 575 с.

6. Огієнко I. (Митрополит !ларіон). !сторія української літературної мови / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміток М.С. Тимошик. — К.: Ли- бідь, 1995. — 296 с.

7. Русанівський В.М. !сторія української літературної мови. Підручник. — К.: АртЕк, 2001. — 392 с.

8. Свидницький А.П. Роман. Оповідання. Нариси / Передм. П.П^ропка. — К.: Наукова думка, 1985. — 570 с.

9. Сиваченко М.Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. — К.: Вид-во АН УРСР, 1962. — 416 с.

10. Сокіл Б.М. Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у XIX — поч. XX ст.: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Терноп. держ. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. — Тернопіль, 1999. — 177 с.