Особливості економічного розвитку

Основною формою господарської діяльності населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. Характерно, що в долині Інду археологи не виявили жодних слідів масштабної іригаційної системи, в долині ж Гангу система штучного зрошення являла собою поєднання каналів та водоналивних коліс.

Найбільше уваги індійці приділяли вирощуванню пшениці, ячменю, рису, бобових, динь, кунжуту, бавовни, льону, цукрової тростини. Ще за Ведійської доби населення Північно-Східної Індії завдяки тепличному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Прогрес у землеробстві проявлявся головним чином у розширенні посівних площ завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт, у появі нових сільськогосподарських культур, у вдосконалюванні реманенту. Слід зазначити, що навіть на схилку староіндійської історії не всі етнічні групи стали землеробами, окраїнні лісові племена все ще годувалися за рахунок рибальства та лісових промислів.

Важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Ще жителі хараппських центрів тримали корів, буйволів, овець, свиней, кіз, ослів, курей, а можливо, приручили й слона — незамінного помічника людини в умовах джунглів. За Ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватись переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг, який не вийшов з ужитку в країні донині, впрягали відразу по шість пар буйволів). У господарствах ведійської Індії широко використовувався приручений слон, який допомагав розчищати джунглі та перевозити вантажі. Індійці вважали цю розумну тварину, здатну після кількарічного навчання виконувати до 300 різних команд, священною, за її вбивство, навіть ненавмисне, карали смертю.

З ремесел в Індії ще за Хараппської доби розвивалися гончарство, ткацтво, будівництво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляної пасти тощо. Знаряддя праці в хараппських містах залишалися мідними й бронзовими, залізо ввійшло в ужиток уже за Ведійської доби. Проте свого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е.— першій половині І тис. н. е. Тодішні ткачі, наприклад, виробляли на архі-примітивних ручних верстатах найтоншу, майже невидиму бавовняну тканину (найвідомішими текстильними центрами були міста Варанасі, Матхура, Удджайн). Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки; мечі з індійської сталі носили перські царі.

Яскравий опис тогочасних індійських ремесел знаходимо в Рамаяні:

В стремленья найти благородного Раму —едины,

На поиски вышли достойные простолюдины,

Что дивно алмазы гранят, обжигают кувшины.

Явились прядильщики шелка и шерсти отменных,

Сверлильщики узких отверстий в камнях драгоценных.

Искусники те, что куют золотые изделья,

Павлинов ловцы, продавцы благовонного зелья,

Там первой руки мастера-оружейники были,

Ткачи, повара, лицедеи-затейники были.

Там лекари, виноторговцы, закройщики были,

Чеканщики, резчики, банщики, мойщики были.

И пильщики, и рыбаки, бороздившие воды,

И лучшие из пастухов — главари, верховоды.

Стекло выдувая, кормились умельцы иные,

Другие — одежды выделывали шерстяные.

Чільне місце в господарському житті індійців з найдавніших часів посідала торгівля. Хараппське населення, зокрема, підтримувало тісні торговельні зв’язки із своїми близькими і далекими сусідами — Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовні камені тощо. У VII ст. до н. е. в державі Магадха з’явилися перші металеві гроші, вони владно підпорядкували собі торговельне життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. Індійське купецтво в Буддійський період за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв’язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, доправляло традиційні індійські товари (прянощі, перли, діаманти, вироби із слонової кістки, текстиль тощо) в країни елліністичного світу. Характерно, що індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Археологи часом знаходять скарби в сотні й тисячі золотих монет навіть у халупах індійських бідняків.

Торгівля відчутно залежала від політичної обстановки, яка в Стародавній Індії була дуже мінливою, та від розвитку засобів комунікації. У Класичну добу завдяки новому політичному об’єднанню країни, зростанню господарської спеціалізації регіонів та поліпшенню транспортних можливостей індійська міжнародна торгівля помітно активізувалася. Судна з традиційними індійськими товарами можна було зустріти біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор’я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійці завозили на батьківщину вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію.

Індійські ремісники та купці об’єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. В першій половині І тис. н. е. державний контроль за ними послабшав; ремісничі корпорації, наприклад, уже могли самочинно укладати договори з приватними замовниками, мали свої печатки й символи.