5.2. Соціально-економічний розвиток

Внаслідок освоєння нових степових просторів та розвитку фільваркового господарства в другій половина XVI — першій половині XVII ст. значно зросла площа оброблюваних земель і продуктивність сільського господарства. Найрозвинутішим було сільськогосподарське виробництво на Волині, Галичині, Західному Поділлі. Тут переважало трипілля, поля удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Основною зерновою культурою було жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь, хоча врожайність їх довгий час залишалася невисокою. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, конопля та хміль. Зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, у степових районах поширювалося табунне конярство. В ті часи значну роль продовжувало відігравати мисливство, рибальство, особливо на південному сході. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво.

Слід зазначити, що фільваркове господарство у своїй більшості не обмежувалося вирощуванням зернових культур на експорт; їх власники часто мали ґуральні, броварні, медоварні, а іноді й рудні, поташні буди, селітроварні, жупи (солеварні). Кріпосні селяни, що працювали на цих промислах, були найбільш експлуатованою частиною сільського населення.

В Україні зростає ремісниче виробництво як у містах, так і в селах. Найбільшого розвитку воно досягло в Галичині і на Волині, хоча фільваркові промисли та право феодалів торгувати без мита завдавали йому певної шкоди, звужуючи ринки збуту. Найбільшими ремісничими центрами були Львів, Луцьк, Острог, Кам´янець-Подільський. Зростала кількість ремісників, як тих, що об´єднувалися в цехи, так і позацехових --«партачів».

У виробництві переважала ручна реміснича праця, хоч поступово збільшувалося і використання машин та механічних пристроїв.

Створювалися перші підприємства, де поряд з кріпаками працювали вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян. Поступово з ремісничого виробництва виростали перші мануфактури. Це ливарні, що відливали гармати та церковні дзвони у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє скло; жупи та ін. На деякі промисли існувала монополія держави чи шляхти — винокурний, млинарний.

Об´єднання українських земель у складі Польщі сприяло поширенню їх економічних зв´язків, посиленню формування зовнішнього і внутрішнього ринків, активізації товарного обігу. Розширювалися старі, з’являлися нові торги, торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам´янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди приїздили також купці із сусідніх країн.

Все інтенсивніше розвивалася зовнішня торгівля. Польський порт Гданськ на Балтиці стає головним центром торгівлі хлібом у Європі. За 65 років з 1583 по 1648 p., експорт зернових через цей порт зріс у 2,5 раза. Значна частина його йшла з України. Багато вивозилося і суходолом — через Краків та Люблін. Продовжувався експорт волів та іншої худоби. Значну роль у зовнішній торгівлі, як і раніше, відігравав продаж обробленої деревини — дубових плах для будівництва кораблів, щоглового дерева, а також дьогтю та поташу. Досить вагомими складовими експорту були мед і віск. За кордон, як і раніше, вивозили багато прикарпатської солі.

Таким чином, більша частина промислового виробництва була пов’язана з господарствами феодалів, працювала на ринок, приносячи значні прибутки, які потрапляли до рук феодалів, витрачалися на дорогі прикраси, предметів розкоші, вино, цукор, шовкові тканини і майже не вкладалися в промисловість.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. в Україні зростає кількість міст і містечок та населення в них, особливо у Південній та Південно-Східній Україні, куди переселялися великі групи селян і міщан із Заходу та Півночі. У 40-х роках XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і дрібних містечок. Серед містечок переважали дрібні, що часто нараховували не більше 100 дворів. Найбільшими містами були Львів з 18 тис. жителів та Київ — 13-14 тис. Великими міськими центрами були Кам´янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Ніжин, Полтава та Перемишль.

Кілька міст мали магдебурзьке право, невелика частина була державними, решта належали феодалам, які, як і державні урядовці, вводили численні регламентації, мита, високі податки на право виробництва і продажу товарів.

Міська біднота (плебс) — підмайстри, учні, наймити, «партачі» постійно пригнічувалися, обмежувалися міською верхівкою — патриціатом та середнім міським станом — бюргерством. Між плебсом і патриціатом та бюргерством велася гостра соціальна боротьба. Поряд з цим мали місце і національно-релігійні конфлікти, особливо в Західній Україні, де міська верхівка була спольщена. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церкви, переслідували православних священиків, примушували православних платити податки на утримання католицького духовенства.

Міщанство українських міст мало етнічно строкатий характер: польська шляхта та урядники, німецькі ремісники, єврейські та вірменські купці і переважна частина корінного населення, що, як і раніше, толерантно ставилися до міщан з інших народностей. Релігійно-національні суперечності існували лише з польськими групами, що презирливо ставилися до українців, релігію яких називали схизмою, а їх самих «бидлом».