Політологія - Узагальнюючий підручник

2.3. Головні риси політичної думки Росії

Суспільній думці Росії притаманне те, що політична ідеологія, апологетика державного устрою здебільшого переважала над політичною наукою.

Суспільній думці Росії притаманне те, що політична ідеологія, апологетика державного устрою здебільшого переважала над політичною наукою. Політична ідеологія Росії формувалась під значним впливом християнської церкви, зокрема, велику роль відіграла ідея “Москви – третього Риму”, висловлена монахом Філофеєм (кінець XV ст.), тобто Москви як єдиного православного царства, та московського царя як царя усіх православних (титул “боговенчаного царя” з обрядом помазання остаточно прийнятий Іваном ІV у 1547 р.). Поряд з апологетичним напрямком політичної думки розвивався опозиційний напрямок, який також не завжди об’єктивно підходив до політичних явищ. Так, вже у добу становлення Російської держави (XVІ ст.) теорії і практиці самовладної, необмеженої монархії (Іосіф Волоцький, Іван Грозний) протистояла ідеологія обмеженої, станової монархії (Андрій Курбський).

У ХVІІІ ст. в Росії формується ідеологія освіченого абсолютизму (Феофан Прокопович, В.Татищев). Започатковуються традиції державно-правової школи та створюються перші проекти конституційного устрою Росії (С.Десницький, Д.Фонвізін). Згодом О.Радищев висуває ідею республіки, яку відстоювали також деякі декабристи (П.Пестель). Слід зазначити, що політичним поглядам декабристів властиві певні протиріччя – поряд з вимогами захисту прав особистої свободи та законності суду в “Руській правді” Пестеля відкидається право створювати недержавні політичні об’єднання (хоча проект Конституції Н.Муравйова передбачає таке право, але він виступав за конституційну монархію); відкидається також навіть думка про можливість федеративного устрою Росії.

У ХІХ ст. виникають та набувають розвитку різні ідейно-політичні течії: теорія “офіційної народності” (“самодержавие, православие, народность” – С.Уваров), західництво (Т.Грановський, В.Белінський) та слов’янофільство (О.Хомяков, І.Киреєвський), утопічний соціалізм (О.Герцен, М.Чернишевський, П.Лавров) та анархізм (М.Бакунін, П.Кропоткін), нарешті – марксизм та більшовизм (Г.Плєханов, В.Ленін). Більшість ідей Леніна (про партію “нового типу”, про імперіалізм як вищу і останню стадію капіталізму та про його “слабку ланку”, про революційну ситуацію, про диктатуру пролетаріату та Ради як форму державного устрою та ін.) були фактично спробою пристосувати марксизм до російських умов і носили виразно ідеологізований характер.

Розвиток наукової політичної думки в Росії кінця XІX – початку XX ст. відбувався у двох головних напрямках. Представники політико-правової школи руського ліберального конституціоналізму (Б.Чичерін, П.Новгородцев, Б.Кістяківський) розвивали ідеї пріоритету прав людини, поділу влади, інші підстави правової держави. Політичні концепції російських релігійних філософів (Вол.Соловйов, М.Бердяєв, С.Франк, І.Ільїн та ін.) відрізняються твердженням про нерозривність етики та політики (політика має відштовхуватись від моральних цінностей, політику та державу слід розглядати з позицій християнської моралі, тобто ідеал – християнська політика та християнська держава); поєднанням цінностей лібералізму з цінностями консерватизму (свобода, солідарність та служіння – служіння державі у поєднанні зі служінням Богу); визначенням сутності держави як правової організації та принципів взаємин держави та суспільства, держави та особистості на підставі принципів природного права. Філософи стверджували самоцінність особистості та її свободу як основу світогляду, закликали до ненасильства й терпимості у політичних стосунках.

На жаль, після Жовтневої революції 1917 р. процес розвитку політичної науки був порушений. Визначні мислителі були у 1922 р. за наказом Леніна вислані з країни. Встановлення однопартійної системи, загальна ідеологізація суспільного життя деформували політичну науку. Лише останнім часом в Росії відбувається процес становлення та розвитку політології як науки.

Історія політичної науки свідчить, що її розвитку сприяє наявність прав та свобод громадян, законності, певної ступені відкритості суспільства для пошуку альтернативних форм його політичного устрою, для дискусій та обговорень, для демократії. В свою чергу політична наука сприяє вкоріненню цих умов. А в тій державі, де суспільні науки повинні переважно коментувати та виправдовувати політичні рішення, споруджувати загально-демократичний фасад для авторитарно-бюрократичної системи, немає місця ані для соціології, ані для соціальної психології, ані для політичної науки.