Зовнішня політика України: навчальний посібник

Одним із перших зовнішньополітичних кроків Директорії була її нота, адресована урядам усіх країн. У ній уряд УНР задекларував готовність перебрати на себе "всі міжнародні зобов'язання і всі вимоги міжнародного права, які падають на Україну в силу п попередньої приналежності до Росії... пропорційно силам України".

На початку 1919 р. Директорія відрядила до Одеси, де була розташована штаб-квартира французької військової місії, делегацію для ведення переговорів про спільні дії. Тоді ж, за свідченням голови делегації А. Марголіна, в Одесі перебували делегації Кубані, Білорусії та Дону, які прибули туди з тією ж метою. З ініціативи делегації Кубані, яку очолював Л. Бич, відбулась зустріч української, кубанської та білоруської делегацій. На ній було вирішено надалі співпрацювати та подати спільну заяву на ім'я французького командування "про політичні прагнення України, Білорусії та Кубані та про методи боротьби з більшовизмом і допомогу, на яку вони сподіваються від держав Антанти". Таку заяву уклали і підписали голови делегацій: України — А. Марголін, Білорусії — генерал О. Ба- ханович; Кубані — Л. Бич. Заяву підтримала і підписала делегація Дону, яку очолював Черечукін. Факт укладення такої заяви свідчив про ідентичність поглядів національних урядів України, Білорусії, Кубані та Дону на процеси майбутнього устрою на території колишньої Російської імперії і виявляв прагнення цих урядів до національного самовизначення.

Заява складалась з двох пунктів: "1. Про форму державного устрою території, рівно як і сусідніх з ними державних утворень. 2. Про шляхи і методи боротьби з анархією і більшовизмом у всіх державах і частинах, на котрі розпалась Росія". Зокрема, зазначалося: "ми звертаємося до держав Антанти з проханням про надання допомоги національним стремлінням наших народів і зміцнення вже існуючих окремих утворень". У спільному документі висловлювалось застереження до держав Антанти про недопустимість їхнього втручання у внутрішні справи цих державних утворень. Представники новоутворених держав висловили розуміння того, що потрібно об'єднати зусилля для боротьби з більшовицькою агресією та анархією. Заява була передана французькому командуванню.

Ці події збігаються в часі з прибуттям до Одеси командувача французьких військ в Одесі генерала Філіппа Генрі д'Ан- ссльма та начальника штабу полковника Генрі Фрайденберга. їхня поява та подальші дії спричинили сум'яття серед про- російських політичних сил. Одним із перших питань, з яким д'Лнссльм звернувся до Єнно, було запитання про те, чи Енно вже зустрічався з генералом О. Трековим, командувачем військ Директорії в одеському регіоні. Полковник Г. Фрайденберг приголомшив діячів "білої Росії" та Добровольчої Армії своєю заявою про те, що "командування союзників зацікавлене у всіх антибільшовицьких силах, у тому числі й українських, у боротьбі проти більшовиків". Це означало, що біла армія хоч і мала отримати повну підтримку Антанти, однак не буде єдиним реципієнтом французької допомоги в антибільшовицькій боротьбі. Розвиваючи ці ідеї, французьке командування запропонувало Директорії на переговорах порозумітись із керівництвом Добровольчої армії. Предметом переговорів, на думку французів, мало стати питання про поділ Півдня Росії на українську та російську зони, в яких командування мало б виконувати координаційні функції. Окрім цього, українцям пропонували укласти військовий союз із Денікіним та організувати 300-тисячнс військо для боротьби з більшовиками. Керівники Директорії погодилися виступити в антибільшовицькій боротьбі лише в етнографічних межах України.

Однак заходи дипломатії України, Білорусії, Кубані та Дону не могли змінити позиції союзників стосовно питань національного самовизначення. Підтвердження цьому— слова командувача французького десанту в Одесі полковника Г. Фрайденберга, сказані під час українсько-французьких переговорів: "Наше завдання — боротьба з більшовизмом. Справа самостійності України вирішується в Парижі". Уповноважене на "місцеві акції" французьке командування, проте, продовжувало активні дії.

У лютому 1919 р. в Одесі тривали переговори між представниками України та французьким командуванням. Під час переговорів українська делегація висловила низку вимог і пропозицій, серед яких передусім: 1) визнати самостійність України; 2) допустити українських представників до участі в роботі Паризької мирної конференції; 3) забезпечити фактичну повноту суверенних прав УНР на и державній території. Французи відкинули перший пункт вимог, а він на той час був принциповим для української сторони у провадженні діалогу. Однак взаємна зацікавленість сторін змушувала шукати компромісів.

Під впливом цих подій уряд Директорії почав розглядати реальну можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Через тиждень після приїзду д'Ансельма і Фрайден- берга для проведення переговорів був обраний міністр військових справ генерал О. Греков, а пізніше сформовано окрему делегацію від Директорії в складі міністра народного господарства С. Остапенка та керуючого справами міністерства преси і пропаганди О. Назарука. Ці переговори не припинялися до кінця перебування французьких військ на Півдні України.

Українські представники були уповноважені укласти політичний, торговельний та військовий договори з французами. Військові ж висунули умови, завдяки яким можна було досягнути порозуміння.

Економічні вимоги Франції не викликають жодних сумнівів стосовно її економічних інтересів, підкріплених дореволюційними мільйонними інвестиціями в національну економіку на території України. Водночас, розглядаючи Україну як таку, що прямує соціалістичним шляхом, Антанта висунула вимогу не лише консервації розпочатих соціальних реформ, а й проведення змін у складі уряду — виведення з нього С. Петлюри, В. Винниченка, А. Чехівського, яких уважали переконаними соціалістами.

Французькі пропозиції призвели до надзвичайної активності українських політичних партій, котрі входили до Директорії. Тим паче, що пропозиції були викладені у формі ультиматуму. На відповідь український уряд мав 24 години. Незважаючи на це, пропозиції були передані на обговорення політичних сил — учасників Директорії. Всі соціалістичні партії за день надіслали до Директорії свої постанови, зміст яких полягає у повній або частковій відмові від пропозицій союзників.

На особливу увагу заслуговує заява Української партії само- стійників-соціалістів, які висунули зустрічні вимоги до Антанти, котра повинна була, на їхню думку, попередньо визнати самостійність у складі Буковинської і Угорської України, Галичини по річку Сян із Холмщиною, Лемківщиною, Підляшшям, Поліссям, Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської, Полтавської, Харківської та Катеринославської, Таврійської, Ростовської та Таганрозької губерній, Донщини, Кубані з частинами Чорноморської, Воронезької, Курської, Бессарабської губерній: "мати право на українські колонії в Туркестані і Сибіру; право УНР на представництво на мировий конгрес... Зміни в персональному складі Директорії, ухвалені Конгресом Трудового Народу, вважає виключно внутрішньою справою нашого народу, до якої не має права втручатись французьке командування".

Загалом негативне ставлення українських політичних сил до французьких пропозицій не стало перепоною до продовження переговорів. Своєрідним каталізатором переговорного процесу стало швидке просування більшовицьких військ в Україну. Провівши відповідні консультації з політичними партіями, Директорія вирішила продовжувати переговори, наступний раунд яких відбувся на станції Бірзула під Одесою і був для української сторони досить важким.

Українці висунули зустрічні умови: негайне визнання державами Антанти незалежності України в її етнічних кордонах; невтручання у внутрішні справи України; забезпечення вільного проведення соціальних реформ; участь української делегації в Паризькій мирній конференції; забезпечення українських колоній у Сибіру та на Далекому Сході; визнання автономності української армії з правом представництва у верховному союзному командуванні та недопущення до складу української армії російських офіцерів. Водночас Директорія зробила крок назустріч Франції, розпочавши формування проантантівського уряду на чолі з С. Остапенком, сподіваючись у такий спосіб заручитися підтримкою французів.

Консультації між двома сторонами завершилися таємною декларацією Директорії, адресованою французькому командуванню 17 лютого, в якій український уряд висловив задоволення "що благородна Франція в купі з іншими державами згідна підтримати нас і вступити в рішучу боротьбу з більшовиками". Отже, відбулося зближення позицій обох сторін, яке, за всіма ознаками, було приречене на успіх. Це вкотре підтверджував проект договору, надісланий у березні д'Ансельмом Директорії. В проекті висловлювалося французьке бачення українсько-французького союзу, що свідчило про досягнення певного успіху в українсько-французьких переговорах.

Насамперед французьке командування в особі генерала д* Ан- сельма "з метою укладапня угоди, що регулює питання спільної боротьби проти більшовиків, визнає суверенність режиму Директорії УНР, заснованої 1 листопада 1918 р. Українською Національною Радою". Командування залишало за собою право контролювати Міністерство фінансів для "оздоровлення і зміцнення фінансів УНР, підтримування обмінного курсу "гривні" на закордонних ринках (пункт 4), а також у сфері управління транспортом і залізницями у військових цілях (пункт 3)". Франція зобов'язувалась не лише гарантувати проведення аграрної реформи та сприяти скликанню на основі рівного, загального, таємного та пропорційного голосування установчих зборів, а й не чинити перешкод економічним, соціальним реформам та стояти на перешкоді формування одноосібної влади узурпацією (пункти 7, 10). У проекті договору за Директорією закріплювались досить широкі права у військовій сфері. "Українська армія — було записано у пункті 8 проекту, — формується як повністю незалежний у своїй внутрішній організації підрозділ. У випадку браку офіцерів та у випадку їх залучення, росіянам і полякам не може бути дозволено служити в українській армії. Українська армія матиме представника при Верховному командуванні армій Антанти". Парадоксально, але до проекту було додано пункт такого змісту: "Франція не чинитиме перешкод щодо розв'язання питань українських колоній в Сибіру і Центральній Азії, а також захищатиме законні права України в питаннях єдиного Чорноморського Флоту колишньої Російської імперії (пункт 5)". Окрім цього, командування заявило про готовність сприяти прийняттю української делегації на Паризькій мирній конференції (пункт 6). Важливим для уряду Директорії було декларування Францією "заборони частинам Добровольчої армії перебування та участі у військових операціях в українській зоні, обмеженій Одесою, Миколаєвом, Херсоном з навколишніми районами. Йдучи на такі поступки, французьке командування залишило за собою право на погодження у випадку зміни персонального складу уряду (пункти 2, 11, 12)".

Отже, проект став значним досягненням для обох сторін. Українському уряду він давав змогу отримувати допомогу для розбудови держави, а французькому командуванню — знайти ще одну опору для Антанти на сході Європи для подальшої боротьби з більшовиками. Незважаючи на домінування думки про проросійську налаштованість, французьке командування зуміло піднятися над вузькопартійними інтересами і стати на шлях конфронтації з керівництвом Добровольчої армії у питаннях українсько-французького союзу. Відомо, що через "українську" політику французьке командування повністю втратило зв'язки з Добровольчою армією. Про це свідчив і той факт, що евакуація французьких військ із Одеси стала повною несподіванкою, оскільки контакти між денікінцями та французьким командуванням припинилися внаслідок діяльності Франції у справі укладання франко-українського союзу.

Наприкінці березня Г. Фрайденберг повідомив А. Марголіна про те, що він отримав вказівку з Парижа не підписувати угоду з Директорією та повідомив, з огляду на це, про припинення переговорів. Так раптово завершилися переговори, які мали б бути результативними як для України, так і для Антанти. Ці переговори внесли сум'яття серед проросійських реконструктивних сил і виявили державотворчі потуги українського народу. Антанта папівдорозі до успіху відмовилась від подальшого ведення діалогу.