Політичні еліти і лідери

1.3. Політична еліта середньовічної Європи: від рицарства до занепалого дворянства Нового часу

Із розвитком науки й техніки, матеріального виробництва, освіти й культури завдяки новій організації державної влади та соціально-політичних відносин у Європі сформувалися дві моделі суспільно-політичного життя — західна і східна. У перший період (V —X ст.) по всій Європі завершується становлення великих територіальних імперій-монархій. Вони мали

7 Gibbon Edward. Zmierzch cesarstwa Rzvmskicgo. — Warszawa, 1975. — T. 1. - S. 157.

більш-менш однотипний політичний устрій, що спирався на нерівність станів та осіб. У той же час зовнішні загрози часто змушували вдаватися до політичної консолідації населення імперій та королівств, що виходило поза станові межі. Боротьба з халіфатами, уграми сприяла формуванню цілком нової аристократії - феодальної, джерела якої можна простежити у бенефіціальній реформі Карла Мартелла, де головними були сила та гроші. Однак була у цьому й специфіка, що вимагає детальнішого розгляду.

Річ у тому, що розвиток науки й техніки призвів до зростання спеціалізації у військовій справі. Приблизно в середині VIII ст. у Франції з'являються верстви воїнів-професіоналів, що відокремилися від решти суспільних верств. Це пояснюється тим, що ведення війни потребувало все дорожчого озброєння. У 750 р. лангобардський король Астульф постановив, що «воювати верхи (caballarii) повинні власники не менш, ніж семи наділів або сорока югерів землі». Тобто це були люди середнього і великого достатку. Трохи пізніше вартість озброєння кінного воїна разом із вартістю скакуна почала становити не менше вартості 4 маєтків середньої величини. Вже приблизно з епохи Карла Великого брати участь у війні як рівноправний учасник міг далеко не кожний. Від якості озброєння, а отже, від розмірів багатства дуже часто залежала й доля самого воїна. Це докорінно змінювало соціально-політичний статус воїнів-професіоналів, їх підносили по ієрархічній драбині, давали змогу брати участь у політичному, державному житті суспільства, що знайшло своє відображення у феодальному праві тих часів.

Так, у капітулярі 825 р. наведена різниця між вільним і тим, «хто не може захищатися від ворога», що його було названо «liberi sekundi ordinis», тобто «вільним другого порядку». Так поступово утверджувався стереотип вищості, вибраності у воїнів та комплекс меншовартості в людей без зброї. За військову службу ця верства починає отримувати своєрідну винагороду, формується ленна система землекористування, яка органічно була пов 'язана з виконанням публічних, військово-політичних функцій. Земельна рента стає основним джерелом прибутків. У різних європейських країнах по-різному встановлювалась ленна система, яка формувала також і феодальну ієрархію, давала змогу сформуватись аристократії титулів (-князі, графи, маркграфи, барони). Це утворило феодальний елітарний клас середньовічної Європи, який у Франції спочатку називався noblesse, в Англії - nobility, у Німеччині - Add. А ст. у Франції окремих воїнів уперше було посвячено в ранг
рицаря, що знайшло відображення в заміні пізньолатинського слова miles (воїн) на chevalier — рицар.

Збільшуючись кількісно, рицарство отримало окремі судові права — баналітет, право на полювання. Відтак розпочалася регламентація суспільно-побутова — до одягу включно, що призвело врешті до формування спадкової знаті. Якщо раніше допускалося поповнення рицарства по вертикалі знизу-догори, то вже у 971 р. в абатстві біля Ліможа приймається рішення про те, що «ніхто із невільних та їх нащадків не міг бути зведений у ранг воїна»8.

Із зростанням економічної, військово-політичної могутності рицарства в XIII —XIV ст. у Західній Європі формується нова еліта — дворянство. Так, у Франції з розвитком держави, її апарату поряд із військовим дворянством— «дворянством шпаги», що залишилось переважно у провінції, формується у столиці і головних містах «дворянство мантії», що складалося уже з вищих урядовців, суддівських чинів. Нарешті, вища аристократія групувалася навколо королівського двору (близько 1 тис. родин). Усіх їх звільняли від податків, вони мали особливе право на офіцерські патенти в армії, при дворі. Дворянство різко відмежовувалось від т. зв. «третього стану».

В Англії воно поділилось на три групи: вищу (від лордів до баронів включно), середню — джентрі (вкл. з баронетами) і нетитулованих — джентльменів. Вище дворянство групувалося у палаті лордів, середнє і нижче засідало в палаті общин разом з представниками міст. У Німеччині до вищої групи (бл. 100 осіб) належали князі, маркграфи і вищі церковні особи, до середньої — дворянство, безпосередньо залежне від імператора, до нижчої — воїни-професіонали. З XIII ст. до стану німецького рицарства-дворянства включали на основі нобілітації. Кількість дворянства ніколи не була значна в цих країнах. Так, у пізньосередньовічній Франції воно не сягало й двох відсотків від загалу населення. Дворянство стало замкнутою верствою з власним стилем життя, кодексом поведінки, системою вартостей, перетворившись в еліту феодального суспільства. Аристократія, набувши політичної й економічної могутності, почала перманентну боротьбу з королями за владу. Вона боролася на три фронти — проти короля, за свою автономність, проти рядового дворянства, яке вступало в союз із королем, проти міст, які теж були союзниками сильної централізованої королівської влади.

8 Кардини Франко. Истоки ереднепекового рьщарства. — М., 1987. — С. 345.

Західноєвропейська історія дала приклад ієрархізованого суспільства з сильною й впливовою елітою, що формувалась на основі сили, військової доблесті й грошей. Причому, як стверджували деякі вчені (Т.Грановський), феодальна еліта ставила себе вище від держави, бо феодалізм «заперечує державу». У цій державі лише дворянство мало політичні права. За своїм характером ця еліта, як, зрештою, і феодалізм, була досить специфічною — дворянство було гордим, навіть пихатим, однак натомість — енергійним, дійовим, войовничим. Поступово сформувався рицарський кодекс поведінки, побуту, моралі. Дворянські звичаї стали панівними стереотипами, тому було прийнято посилатися навіть серед народу на якісь краплі «шляхетної крові».

Певне значення мав біологічний та культурний відбір. Як писав М.Бердяєв, підбір шляхетних рис характеру в еліти здійснювався тисячоліттями. Почуття честі в сучасної людини походить від лицарських переказів, бо воно створило вищий тип людини. «Рицарство є також духовним началом, а не тільки соціально-історичною категорією. І остаточна смерть рицарського духу була б деградацією типу людини», — вважав М.Бердяєв9. Водночас рицарство було і певним синтезом, бо, як зазначав Й.Хейзінга, «серцевиною рицарського ідеалу залишається зарозумілість, хоч і піднесена до рівня чогось прекрасного»10.

Пізніше, у XVII —XVIII ст., в Європі розвивається наукова дисципліна — генеалогія (грец. наука про родовід), започатковують видання книг родоводів тощо. Творцями науки стали А. Душе, Х.Буше, П.Ансельм та ін. Теоретичні засади опрацювали німецькі вчені, зокрема М.Шмальзл — керівник кафедри в Ієні (1721) та Ф.Х.Геттерер, який майже одночасно з А.Віллєм видав підручник генеалогії11. Нового поштовху в розвитку генеалогії наприкінці XIX ст. надали природодослідники Ф.Гальтон і О.Лоренц. Перший звернув увагу біологів на генеалогію як на джерело доведення спадковості, другий перетворив її у самостійну науку, яка стала на пограниччі історії, політики і біології12. Одночасно, спираючись на багаті емпіричні дані, почали виходити щорічники, зокрема Готський альманах (з 1763).

9 Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990. — С. 134.
10 Хейзинга Йохан. Осень Средневековья. Исследование форм жизне-нного уклада и форм мншления в XIV и XV веках во Франции и Нидерландах. Сочинения: В 3-х т. - М., 1995. - Т. 1. - С. 75.
11 Dworzaczek W. Genealogia. - Warszawa, 1959. - S. 98, 101. '" Там само. - С. 102.

Наукова, промислова та соціально-політичні революції XVI —XVIII ст. кардинально змінили природу і політичне становище європейського дворянства. У буржуазному суспільстві головним джерелом формування політичної еліти стають гроші. У XVI —XVII ст. «французьке дворянство становило воєнний клас нації, а не клас політичний... Воно радше само відсунулось від участі в управлінні... обмежуючи свої домагання військовими і придворними посадами, усе інше воно віддало третьому станові»13. Тому французька буржуазія, яку заохочувала королівська влада (через отримання університетських дипломів і після іспитів), постійно займала посади канцлера-охоронця печатки, державних секретарів, доповідачів, королівських адвокатів і прокурорів, суддів усіх рангів, чиновників фінансової адміністрації. Для буржуазії були недоступні: губернаторство у провінціях і комендантство в містах і фортецях, чини в армії і на флоті, придворні та дипломатичні посади.

Гроші робили своє, про що свідчили й документи тих часів: «...Щоденно бачиш, як чиновники і судді отримують спадкові володіння і сеньйорії баронів та дворян і як ці дворяни доходять до такої бідності і нужди, що не можуть підтримати свого дворянського звання»14. Особливо багато для пересування французької еліти по вертикалі знизу-догори було зроблено за Генріха IV та кардинала Рішельє. Виросло нове дворянство — представники паризького і провінційних парламентів і всього вищого чиновництва. Тепер вони вже проникли в армію та церкву. Так, за походженням більшість єпископів та генералів за часів Генріха IV і Рішельє була вже новими дворянами. Навіть сам кардинал був сином провінційного дворянина і внуком паризького адвоката15. Цікаво, що поповнення еліти вперше відбувалося і завдяки невеликій кількості інтелектуалів. Цей процес був розвинутий за Людовіка XIV, коли сформувалася закінчена адміністративна система у країні, стара аристократія була взагалі «усунена від справ, не мала більше... ні влади, ні політичного впливу». Час його панування один із старих аристократів зневажливо назвав «правлінням підлого міщанства». За Людовіка XIV «майже всі міністри були виходцями з буржуазії, багато видатних військових діячів і всі великі письменники, за винятком трьох, було плебеями»16. Напередодні революції 1789 р. 95 % дворянства належали до нового і

13 Тьерри Огюстен. Избранньіе сочинения. — М., 1937. - С. 74.
14 Там само. — С. 77.
15 Люблинская А.Д. Франция при Ришельє. (Французский абсолютизм в 1630-1642 гг.). - Л., 1982. - С. 239-240.
16 Тьерри Огюстен, Избранньіе сочинения. — С. 192 — 193.

лише 5 — до старого родовитого (але й серед них були нащадки міщан, анобльованих у XIV ст.). З 65 міністрів 62 були нові дворяни17.

Аналогічні процеси відбувалися в Англії, Голландії та деяких інших європейських країнах. Правда, не можна говорити про ці процеси прямолінійно, бо після революції 1789 p., що знищила дворянство, через декілька років у Франції була спроба відновити його панування. Ставши імператором, Наполеон прагнув створювати нове імперське дворянство, що складалося насамперед знову з військовиків. В Англії оновлення дворянства інтенсивно відбувалося у XVII —XIX ст., коли аристократичні титули почали отримувати не лише землевласники, фінансисти, промисловці, а й навіть морські розбійники18. Чи не вперше титул лорда було надано й науковцеві — історику Т.Маколею за багатотомну історію Англії. В європейських країнах, менш промислово розвинутих, масового омолодження дворянства не відбувалося, що стало однією з причин загальної політичної кризи в Європі наприкінці XIX ст.