Політичні еліти і лідери

4.1. Політичний лідер: суть і типологія

Усім відомий вислів одного з мислителів про те, що революції — локомотиви історії. Хто ж є машиністами у цих локомотивах? Значна частина мислителів відповідала, що ними були обранці богів, герої, вожді, провідники; інша частина — що це народ, який сам влаштовує революції і творить історію. Були й такі, які стверджували, що ними є групи людей, яким народ довірив реалізацію своїх інтересів. Тобто мова йшла про окремих осіб або групу осіб, що за принципом спадковості чи права, або внаслідок обрання, призначення виділялися чи спонтанно займали перші позиції у політичній організації суспільства, ставали першими суб'єктами політичних рішень. Причому, якщо у слов'янських мовах частіше вживається слово «керівник», то в англійській — «лідер», тотожне слову «керівник». Різниця між поняттями в тому, що «лідер» висувається завжди «знизу— догори». Керівник — навпаки, «згори —вниз»'.

У радянській літературі, коли писали про лідерів, мали на увазі насамперед психологічні відносини, які виникають у групі, де ієрархія формувалася згори —вниз, тобто йшлося про панування і підпорядкування. Категорію «керівництво» розглядали з погляду організації діяльності групи, керування нею. Б.Паригін вважав, що лідер реалізовує міжособистісні стосунки в групі, точніше, їх регулює, керівник натомість регулює офіційні відносини групи як певної організації. Лідерство виникає стихійно, керівництво — ні, бо воно постав-

1 Абашкина Е. Б., Косолапова Ю. Н. О теориях лидерства в современ-ной политической психологии //США: Зкономика, политика, идео-логия. - 1993. - №4. - С. 13.

лене в певні рамки, норми, воно стабільніше й надійніше2.

Тому, вважав Б.Паригін, масштаби діяльності лідера — регіон, а масштаби діяльності керівника — соціально-політична система, тобто керівники — це формальні суб'єкти державних політичних рішень. Західна ж політична наука, як звичайно, розглядала лідера як формального керівника.

Розкриваючи суть поняття «лідер», варто мати на увазі принаймні три моменти:

а) феномен лідера
б) принцип лідерства
в) інститут лідерства.

Феномен лідера полягає у визнанні природних відмінностей людей, таких як: психофізичних, розсудливо-розумових, розпорядчо-організаційних. У суспільстві вони переростають у соціально-політичну нерівність. Принцип лідерства — це правило діяльності відповідним чином організованих великих і малих суспільних груп, правило, що формує тип владних відносин у групах та між суспільними групами. Інститут лідерства полягає у визнанні ієрархічного способу організації політичного життя суспільства, що характеризується існуванням певних установ, наділених владними повноваженнями та виконуючих специфічні функції.

Якщо феномен політичного лідера можна спостерігати в усіх системах (враховуючи їх поділ на формальні і неформальні), то принцип лідерства починає ефективно діяти в міру поступу організованості суспільства, а інститут лідерства яскраво проявляється у тоталітарно-авторитарних режимах влади. В режимах ліберальної демократії інститут лідерства заступається інститутом бюрократичного керівництва. Тобто в даному разі панує досить стійка тенденція до ототожнення лідера з керівником, що звичайно не відкидає появи неформальних, опозиційних лідерів т. зв. «тіньового» характеру. Предметом нашої подальшої розмови буде феномен лідера, умов його появи, основних його параметрів.

Щодо умов появи лідера, то тут узагалі немає єдності думок. Більшість сходиться на тому, що це та особистість, яка з'являється у потрібному місці, у потрібний час, що своїми ідеями, діями найповніше вміє висловити потрібні загалу думки, та здійснити бажання мас. Якщо все це має місце, тоді з'являється лідер, а якщо він до того ж діє успішно, то стає національним героєм, вождем тощо. Механізм його формування значною

2 Див.: Парьігин Б. Д. Основи социально-психологической теории. — М., 1971; Шестопал Е. Б. Очерки политическойпсихологии. — М, 1991.

мірою детермінований, сама ж особистість лідера — це збіг обставин, подарунок природи людям. Лідер глобального масштабу, як метеор, мчить по небу, випереджає маси, запалює їх на небувалі вчинки, горить сам і зникає, залишаючи враженим масам свій образ, як міф, взірець або прокляття.

Американський дослідник Роберт Такер у праці «Політична культура і лідерство в Радянській Росії. Від Леніна до Горбачова» поділив феномен лідера на три сполучених між собою фази-функції. Першу, коли виникають певні обставини, які потребують кардинальних рішень, він назвав діагностичною. Функція лідера в такій ситуації — визначитись самому, визначити, вловити ще неясні інтенції, ідеї, що витають у повітрі, лаконічно їх сформулювати й кинути масам. Причому це ще не заклик або програма дій, а лише мотив, настрій, який можуть вловити тільки одиниці, а ще менше можуть висловити. Геніальність лідера й у тому, що він може сам, будучи незадо-волений ситуацією, висунути власну ідею, власний заклик як порятунок у критичній ситуації. Друга фаза-функція — наказова, настановча, коли формується певна система дій, програма, що дасть змогу розв'язати проблеми, які стоять перед суспільством. Вона має відбиток особистості лідера, його психологічних і біологічних рис (насамперед темпераменту), є неодмінно імперативною, здебільшого альтернативною (або — або), є результатом світогляду, ідеологічних уподобань лідера. Третя фаза-функція — мобілізуюча, коли лідер повинен домогтися підтримки своєї програми більш-менш впливовою політичною групою, організацією підтримки його планів3.

Аналізуючи суть феномена лідера, зупинимося на загальних Характеристиках лідера, як «homo politicus» (людини політичної / або людини-політика)4. Одним із найпопулярніших у західній / політології є структурне визначення, яке ще на початку 60-х років зробили американські вчені Р.Снайдер, Гр.Брак і Б.Сапін. Вони зазначили, що політична людина структурно включає у себе (зрозуміло, у різних пропорціях) такі найважливіші елементи: інтелектуальні здібності та способи їх використання; засади інтерпретації власної політичної компетенції і типи особистості з погляду процесу прийняття політичних рішень5.

3 Див.: Штукина Т. А. Роберт Такер о политическом лидерстве// Социально-политические науки. — 1991. — № 6. — С. 110—111.
4 3 цієї проблеми варто, також, ознайомитися з книгою київських учених: Ф.М.Кирилюк, Л.А.Кремень, Ю.В.Ирхин — Психология и политика. - К., 1993. - Гл. VI.
5 Див.: Foreign Policy Decision-Making An Approach to the Study of International Politics. Ed. by R. Snydcr, H. Bruck, B. Sapin. - N. Y., 1962.

Інші політологи (Дж.Робінсон) додають ще психологічні характеристики лідера, суспільне походження і набутий досвід, систему ідеологічних, моральних, філософських вартостей, що їх дотримується політик. У вузькому розумінні лідеру притаманні здатність до прийняття ризикованих рішень, спроможність до витримки стану непевності, інтелігентність, творче мислення, пошана власного «Я», нахил до панування над іншими людьми, тенденція до підпорядкування, потреба до здобуття і використання влади, успіху та поєднання з іншими людьми.

Г.Лассуелл писав, що в кінцевому підсумку «політична людина» — це і функція двох основних чинників: індивідуальності та суспільних інтересів. Він навіть вивів формулу «політич- J ної людини»: HP = Р } А} R, де HP — це «homo politicus», P — це індивідуальні мотиви, А — перенесення у сферу публічної діяльності, R — раціоналізація індивідуальних мотивів у категоріях публічного інтересу, } — знак трансформації6.

Розкриваючи суть феномена лідера, виходимо з того, що людина — біосоціальна істота. Тому важливим є його біологічне обґрунтування. Воно пов'язане з розвитком біополітики (або соціоніки, як її називають на території колишнього СРСР). Офіційний статус біополітика отримала 1985 p., коли на XIII Світовому Конгресі Міжнародної асоціації політичної науки (IPSA) у Парижі було створено дві міжнародні дослідницькі групи: «Біологія і політика» та «Проблеми статі в політиці». З того часу значна увага приділяється вивченню впливу внутрішніх та зовнішніх чинників на суб'єкти політики (йдеться про лідерів). Внутрішні чинники — це здоров'я, вік, біологічні ритми і втомлюваність. Чинник здоров'я включає насамперед, окрім загальних параметрів, біологічну здатність лідера до переживання стресів, непевності. Відсутність такої здатності може призвести до зменшення ініціативності, появи підозрілості, ізоляції суб'єкта, нарешті нахилу до опори лише на «своїх» чи «вірних» людей, що призводить до консервативної політики. Великих ускладнень слід очікувати, якщо лідер хворіє. Відомо, що В.Ленін з дитинства не мав особливо міцного здоров'я, ще у 1900 р. збирав адреси лікарів нервових, психічних хвороб у Ляйпцізі, де тоді тимчасово проживав. У зв'язку з нервовими стресами, пораненням та вкрай напруженою працею у нього розвинулась хвороба судин головного мозку, що дало різні ускладнення. У той же час він далі провадив напружену політичну, державну діяльність, приймав важливі рішення.

6 Цит. за: Pietrace Z. Jacck. Teoria decvzji politycznych. Lublin, 1990. - S. 128.

Так, ще у травні 1922 р. на пропозицію лікарів перемножити 12 на 7 він дав неправильну відповідь, а через місяць схвалив постанову ВЦВК «Про позасудові рішення ДПУ, включно до розстрілу», визначив нову стратегію і тактику Комінтерну, вирішив вигнати цвіт російської інтелігенції за кордон тощо. Усе це, очевидно, спричинилося до наростання тривожної атмосфери у верхніх ланках політичного керівництва, що й відбилося на здоров'ї В.Леніна. Професор Л. Даршкевич (приятель З.Фройда), якого запросили проконсультувати В.Леніна, зазначив у пацієнта низку «нав'язливостей, які своєю появою дуже лякали хворого»7. Мало того, з таємного звіту, нотаток професора-невропатолога В.Крамера, який лікував вождя світового пролетаріату, можна дізнатися про те, що загальна картина хвороби Леніна «таїла в собі такі ознаки, що всі невропатологи, як російські, так і закордонні, зупинилися на ній, як на чомусь, що не відповідає трафаретним захворюванням нервової системи»8. Однак ніхто не замінив його в Політбю-ро, і лишень з другої половини 1921 р. надали відпустку. Сам В.Ленін до березня 1923 р. не втрачав надії на поліпшення здоров'я, хоча тоді вже діяла постанова ЦК про контроль «за режимом лікування Леніна», що означало наростаючу ізоляцію лідера від політичного життя, при збереженні всіх його посад. Тим часом у Кремлі вже йшла підготовка до боротьби за верховну владу. Оскільки за авторитарних режимів механізм заміни лідерів був тоді не відпрацьований, то відхід В.Леніна від справ неминуче мав призвести до політичних катаклізмів.

Ліпше виглядали справи в його наступника — Й.Сталіна. Незважаючи на те, що відомий російський учений академік В.М.Бехтєрев ще в 1927 p., консультуючи Сталіна, поставив йому діагноз — параноя, той продовжував ще довго працювати, винищуючи цвіт молодої радянської еліти. Після встановлення діагнозу академік наступного дня несподівано помер. Кремлівські лікарі пояснили: бідолашний отруївся консервами...9

Як свідчить практика, здоров'я лідерів є предметом постійного піклування з боку державних органів, а стан їхнього здоров'я — державна таємниця10. При нагальному лікуванні часом проявляються побічні дії ліків, фізіологічні болі можуть спровокувати застосування небажаних медикаментів, а звідси й вплив

7 Волкогонов Д..А. Ленин. Политический портрет: В 2-х кн. — М., 1994. - Кн. 2. - С. 331.
8 Там само. - С. 324.
9 Зткинд Александр. Зрос невозможного. История психоанализа в России. - СПб, 1993. - С. 140.
10 Див.: Жискар д'Естен Валери. Власть и жизнь. — М., 1990. — С. 11-48.

сторонніх людей на лідера. Як дипломатично зазначав академік Є.Чазов, тодішній глава держави Л.Брежнєв з весни 1973 р. у зв'язку з прогресуючою слабістю центральної нервової системи почав зловживати сильнодіючими заспокійливими препаратами. їх постачала медсестра Н., що, за словами Є.Чазова, прискорило деградацію генсека. Однак позбутися шкідливого впливу медсестри не вдавалося, незважаючи навіть на втручання шефа КДБ Ю.Андропова. Дійшло до того, що важливі і таємні державні справи почали вирішуватись у присутності Н., а бува й за її участю, що пояснювалося сентиментами лідера до самої Н. Коли ж все-таки їх удалося розлучити, то прощання відбувалося «... ніби не в ізольованому від цілого світу Завидові, а в місті, повному терористів»". Тому можна погодитися з думкою Є.Чазова, що «від нашої лікарської діяльності, від нашої активності і позиції майбутнє країни залежало не менше, ніж від розміщення політичних і суспільних сил»12.

Важливим чинником є і вік лідерів. Якщо молодості притаманні більша імпульсивність, швидка реакція, ризик, рішучість (революції здійснюють, як звичайно, молоді), то реформи проводять зрілі лідери, а консерваторами стають під старість. З віком знижується здатність опору організму на стреси, слабшає пам'ять, зростає самовпевненість, приваблює стабільність, комфорт. З іншого боку, старші за віком лідери обережніші, рішення у них виважені, відповідальність вища. Правда, усе залежить від темпераменту лідера, але про це далі.

Іншим важливим чинником є біологічні ритми. Так, Й.Сталін, А.Птлер та У.Черчилл — «сови», бо працювали вночі, а це відповідно впливало на стиль діяльності політичного керівництва країн. Окрім того, знання дати та часу народження лідера робить можливим вирахувати піки його фізичної діяльності (що 23 дні), психічно-емоційної (кожні 28 днів), інтелектуальної (кожні 33 дні). Щодо чинника втомлюваності, то тут важливо вирахувати, як лідер поводиться при перевтомленні, оскільки втома послаблює увагу, впливає на здатність до спілкування, втрату свіжої думки, уяви, передбачення, перехід мислення до простіших стереотипів, нервовість, схильність до оборони, консерватизм, тривалість часу для прийняття політичних рішень. До зовнішніх природніх чинників, що детермінують політичну діяльність лідерів, належать зміна тиску атмосфери, температура і вологість повітря, екологічний стан довкілля, в якому

11 Чазов Е. И. Здоровье и власть. Воспоминания «кремлевского врача». - М., 1992. - С. 117, 130, 139.
12 Там само. - С. 118.

діє лідер, пора року та цикли сонячної активності. Зрозуміло, різкі перепади тиску негативно впливають на лідерів похилого чи старечого віку, як і спека в поєднанні зі значною вологістю. Далі, усі суб'єкти політики вищого рангу живуть у певних, екологічно чистих регіонах, проводять вихідні дні за містом у рекреаційних зонах і поєднують приємне з корисним. Л.Брежнєв, наприклад, полюбляв зі своїм оточенням грати в доміно, у Й.Сталіна в його заміському будинку в Кунцево збиралися на систематичні застілля члени Політбюро, де, між іншим, і вирішувалися важливі державні політичні проблеми. Як писала С.Аллілуєва, «приїхати обідати до батька означало приїхати вирішити якесь питання»13. До зовнішніх чинників людського походження належать насамперед загрози впливу інших суб'єктів політики на лідерів, що породжує гнів, страх, непевність. Це особливо важливо під час різних міжнародних зустрічей, конференцій, коли йдуть безпосередні контакти з іншими лідерами, часто сильнішими, агресивнішими. Прикладом може бути реакція М. Хрущова під час його поїздки до США, особливо його перебування в ООН14. Причому емоційний стан лідера, його реакція на переговорах, зустрічах є свідченням позиції лідера, оскільки експресивний стан лідера може свідчити про його справжні наміри. Як вважають біополітики, це проявляється у міміці і пантоміміці. Так, політолог Д .Шварц і лікар Н.Зілл виробили цілий реєстр змін вигляду людини залежно від емоційного збудження, незважаючи на намагання приховати його. Свідченням такого збудження є статура тіла, лінія плечей, рук, вираз обличчя, рухи тіла тощо. Про експресивний стан лідера може свідчити і вокалізація, оскільки під впливом емоцій змінюється тон голосу, набір слів, швидкість та спосіб розмови. За допомогою спецапаратури сьогодні можливий запис голосу лідера, в якому фіксується чутне й нечутне тремтіння голосу. Виявляється, що в експресивному стані в людини відсутні коливання голосу, що їх не фіксує вухо, а це свідчить про справжній стан промовця. Про експресивний стан лідера свідчить і загальна поведінка, куріння, надмірне або мінімальне вживання їжі, пиття, сексуальні прояви15.

Центральною категорією політики є політична влада, яку в сучасній політичній теорії розглядають як участь у прийнятті та

13 Аллилуева Светлана. Двадцать писем к другу. — М., 1990. — С. 11.
14 Аджубей Алексей. Крушение иллюзий. — М., 1991. — С. 222, 223, 235, 236.
15 Pietraoe Z. Jacck. Tcoria decyzji politycznych. — S. 130 — 132; див. також: Медведев Рой. Личность и зпоха: Политический портрет Л.И.Брежнєва. - М., 1991. - Кн. 1. - Гл. 3.

реалізації політичних рішень. Спираючись на це, виділимо декілька типів політичних лідерів. Існує більш-менш єдина думка, що в такому випадку до головних критеріїв можна віднести: потяг до влади, джерела керівництва, функції в політичній системі, політична активність та ставлення до власної компетенції.

Справді, головним критерієм, навіть виразом суті феномена лідера, є прагнення до влади. Звичайно, не кожна людина прагне до неї, однак вважають, що кожна нація має 7 — 8 відсотів населення, які «хворіють» на владу. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає. Один із визначних дослідників природи влади М.Мульдер якось образно висловився, що реалізація влади підпорядковується тим же законам, що і наркоманія: «збільшення влади ніколи не дає суб'єктові повного задоволення» — чим більше влади, тим сильніше прагнення до її поширення16. Д.Волкогонов наводить характеристику В.Леніна письменником М.Алдановим: «Ленін був людиною однієї ідеї, однієї книги, однієї газети, однієї партії. За однієї умови, що це була його ідея, його газета. І, звичайно, його партія. Ідею Леніна, яка володіла ним 24 години на добу, можна висловити одним словом: влада»17. За критерієм потягу до влади можна вирізнити два типи політичних лідерів — авторитатних і неавторитарних, демократичних. На нашу думку, і ті, і інші прагнуть влади приблизно однаково, різниця лише в методах її реалізації, інтелекті лідера, політичній культурі, меті та ідеалах, які він хоче осягнути. Суть залишається одна — прагнення влади. Якщо в авторитарних лідерів як головний принцип реалізації влади домінує примус, то в демократичних — переконання. Перші виправдовують потяг до влади революціями, величчю чи месіанським призначенням, другі — великими реформами, захистом демократії або чимось подібним... Досить влучно зазначив М.Геллер, що біографії усіх семи «секретарів КПРС свідчили, що головна їхня турбота — оволодіння владою». Причому, з одного боку, чим вагоміші реформи, тим більше було потрібно їм влади. «Реформи стають виправдуванням влади і засобом оволодіння нею»18. З іншого боку, за часів демократії дехто з лідерів може дозволити собі заявити, що він «... ніколи не рвався до влади. Я ніколи не вважав її самоціллю і самовартістю»19.

Подальшим критерієм є джерела керівництва. За ними виділяємо два типи лідерів: ті, які керуються у політиці

16 Див.: Mulder M. Our future: Classe struggle between powerful and powerless? — Avlsmeer, 1984.
17 Волкогонов Д.А. Ленин. Политический портрет: В 2-х кн. — Кн. 2. - С. 318.
18 Геллер Михаил. Седьмой секретарь. Блеск и ншцета Михайла Горбачева. - London, 1991. - С. 11.

внутрішніми чинниками, і ті, які керуються зовнішніми. До перших належать лідери, переконані в тому, що їхнє лідерство — результат насамперед їхньої власної компетенції, знань, талантів чи, може, навіть геніальності. Лідери-авторитаристи вважають саме себе обранцями долі, оскільки саме їм вона доручила вести людство до нових вершин. У відомій книзі Г.Раушнінга «Говорить Гітлер» наводиться висловлювання нацистського лідера, який був внутрішньо глибоко переконаний у власному праві диктувати народам новий порядок, нове право: «Я не бавлюсь у війну... Я сам веду війну. Я сам визначаю момент, сприятливий для атаки. Я хочу війни. Мені підходить будь-який спосіб... нам потрібна Європа... Європа для нас. Ми покликані. Якщо нам не вдасться це зробити, то ми загинемо. А всі нації Європи занепадуть. Зі щитом або на щиті!»20.

Лідери, які керуються зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи чи поразки не залежать від них особисто. Такі лідери твердять, що в усьому винні інші — чи то певні могутні організації, чи то таємні дії противників, або супроти них діє якась міфічна «рука»...21

Третім критерієм типу феномена лідера виступають певні функції у політичній системі, які виконує той чи інший лідер. Американський політолог Г.Лассуелл вирізняв три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор і теоретик. Це не означає, щр на практиці існують чисті типи подібних лідерів, вони, звичайно, досить змішані. Адміністратора вирізняє певний тип політичної діяльності, ієрархічність у стосунках, він часто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшого тип лідера харизматичного, що стає улюбленцем мас за вміння декларувати прості і ясні рішення22. Звичайно, що це не відкидає й закулісної діяльності. Лідер-теоретик — це стратег, він охоче займається перспективними планами, великою політикою, залишаючи реалізацію планів своїм помічникам.

Четвертим критерієм класифікації типів лідерів є політична активність. У політичній теорії тут вирізняють правоносіїв (вони активні й готові на багато, аби залишитись у центрі політичних рішень будь-якого рівня). Наступні — це пробивні. Вони готові на багато і можуть це зробити, однак це не означає,

19 Рыжков Николай. Перестройка: история предательств. — М., 1992. — С. 348.
20 Раушнинг Герман. Говорит Гитлер. Зверь из бездньї. — М., 1993. — С. 27, 37.
21 Див.: Варенников Валентин. Судьба и совесть. — М., 1993. — С. 10-11, 16, 38.
22 Див.: Феномен Жириновского // И.С.Куликова. Феномен Жири-новского; С.Н.Плеханов. Я — один из Вас — М., 1992.

що досягнутий рівень їх задовольняє. Тому їхня активність спрямована на те, щоб пробити собі дорогу до інших щаблів влади. їх активність — це насамперед реклама. Можна виділити лідерів обсерваторів та пасивних, хоча це більшою мірою типи політичних діячів, ніж лідерів.

Останнім, п'ятим критерієм типології є ставлення до власної компетенції. Тут можна виділити лідерів новаторів, координаторів, консерваторів, бюрократів, владарів, адміністраторів. Новатори виступають як оригінальні лідери, котрі прагнуть пристосувати існуючу систему прийняття політичних рішень до дійсності, що постійно змінюється.

Лідери-координатори — це лідери-майстри компромісів, вони виступають як інтегратори системи, стоять у центрі всієї системи влади. Координатори приймають виважені рішення, що сприяють стабілізації влади.

Лідери-консерватори — противники інноваторів, вони прагнуть не допустити серйозних рішень, реформують другорядні сфери, але залишають незмінною суть системи.

Подальші типи лідерів — це бюрократи, владарі та адміністратори. Перші — це реалісти щодо власних рішень, вони критично ставляться до рішень інноваторів та консерваторів, які, мовляв, виходять за межі власної компетенції. Найкраще цей тип охарактеризував М.Вебер, який опрацював концепцію бюрократії.

Лідер-владар — це лідер-егоїст (правда, знайдіть серед лідерів неегоїстів...). Владар є стратегом, деталі його цікавлять менше, свою владу він створює, формуючи нові відносини влади у великих чи малих групах. Нарешті, лідери-адміністратори — це обережні професіонали-реалісти, які підкреслюють свою ідентичність з метою суспільної групи, вони її повні виразники. Далі адміністратори прагнуть діяти так, щоб реально враховувати формальні і неформальні засоби обмеження компетенції різного рівня центрів рішення. Вони та бюрократи чи не найбільші антиподи лідерів-владарів.

Усе сказане раніше стосується лідерів чоловічої статі. Поки що в політичній історії жінка-лідер, жінка-політик — це радше виняток. Окрім того, специфічні психофізіологічні відмінності жінок впливають на їхнє місце в системах влади, на питому вагу у прийнятті політичних рішень, що ще майже зовсім не вивчено23.

Отже, лідер — це досить різнопланове, складне й багатовимірне явище. Політичний лідер постійно живе в екстремаль-

23 Див.: Бхуто Беназир. Дочь Востока. Автобиография. — М., 1991; Попов В. И. Маргарет Тзтчер: человек и политик. — М., 1991; Меир Голда. Моя жизнь. — Алмати; Москва, 1993.

них умовах, що має як позитивні, так і негативні риси. Позитивним можна вважати зростання професіоналізму політичної культури, набування досвіду в розв'язуванні політичних проблем. Однак поступово лідер перетворюється у людину, від якої загал постійно чекає виважених і мудрих політичних рішень. Лідер втілює у концентрованому вигляді основні інтереси політичних груп, навіть цілої системи, з часом він перетворюється у певний символ, стає героєм групи чи системи. Само собою, це ще не є злом, однак тут починає діяти т. зв. феномен ерозії влади. Його суть можна звести до двох принципових положень:

а) керівні та управляючі дії у будь-якій системі поступово стають усе менш ефективними;
б) чим вища посада, чим вищий адміністративний рівень, тим сильніша є тенденція до «псування» органів влади24.

У наслідку настає ефект, який у політології називають «функціональною автономією». Чим вище становище в ієрархії влади, тим більша ймовірність автономізації влади, оскільки її найвищі ешелони починають жити власним життям і власними інтересами, стають «владою для влади». У зв'язку з цим лідер, який має авторитарний характер, стиль панування, починає усе більше думати про власну непогрішність і потребу залишитися лідером. На нього працює уся система, весь політичний режим. Звідси й формування тоталітарно-авторитарних режимів. Лідер-демократ, ліберал вступає у конфлікт із плюралізмом політичної системи, що унеможливлює занадто довге перебування лідера на посаді верховного суб'єкта політичних системних рішень. Тоді спрацьовує механізм легітимних виборів і настає прощання з владою, часто досить драматичне. Досить нагадати відхід У.Черчілла, визнаного всіма англійського лідера, одного із членів «великої трійки» внаслідок несподіваної поразки на виборах у липні 1945 р. Сам У.Черчілл був настільки впевнений у перемозі на виборах і незмінності своєї популярності в масах, що, від'їжджаючи з Потсдама на час оголошення в Англії результатів виборів, запевнив союзних керівників, що дуже скоро повернеться. Його особистий лікар лорд Моран навіть залишив свої речі у Берліні, а сім'я У.Черчілла підготувала на честь майбутньої перемоги консерваторів 26 липня невеликий урочистий обід. І що? Обід таки відбувся, але, за словами одного'з свідків, «Черчілл був приголомшений тим, що сталося. Він сидів непорушно. Не міг вимовити навіть

24 Козелецкий Ю. Человек многомерньш: Психологическое зссе. — Киев, 1991. - С. 97.

слова...»25. Однак власне тим і сильні демократії, що допускають заміну визнаного лідера. Уявити собі щось подібне в СРСР було неможливо. Тому, до речі, одним із кроків до демократії в Україні вважаємо урочисту церемонію передання влади Л.Кравчуком новообраному Президентові Л.Кучмі. Хочеться вірити, що це є початком українських державних демократичних традицій...