Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

На початку вересня 1945 р. у зв'язку з виборами до Установчої Скупщини політична боротьба в країні ще більше загострилася. Очолювана М. Гролом "об'єднана опозиція" заявила про відмову брати участь у виборах. Вона вимагала прийняття демократичнішо-го виборчого закону й звинуватила комуністів у проведенні політики терору та залякування виборців. Бойкотувати вибори закликав віруючих і католицький єпископат. Посилився тиск на уряд Тіто з боку Англії та США, які звинувачували його в порушенні досягнутої раніше угоди щодо створення об'єднаного уряду, встановленні "однопартійного режиму", систематичному порушенні демократичних прав і свобод громадян. Проте, спираючись на підтримку СРСР, уряд Тіто відкинув звинувачення. Комуністи організували маніфестації на підтримку політики Тимчасового народного уряду.

На виборах 11 листопада 1945 р. Народний фронт виступив з єдиним списком кандидатів. З майже 8,4 млн. виборців у виборах взяли участь 7,4 млн., 90 % із них проголосували за кандидатів НФ ("список Тіто"). Опозиція зібрала 9,5 % голосів. Результати виборів викликали у країні неоднозначну реакцію. КПЮ розцінила їх як вияв широкої народної підтримки НФ, політики Тимчасового уряду на чолі з Тіто. Лідери опозиції звинувачували комуністів у фальсифікації підсумків голосування й відмовились визнати їх законними. Наслідки виборів стали ще однією поразкою антикомуністичної опозиції, що посилило суперечності в її лавах.

29 листопада 1945 р. відкрилася перша сесія Установчої Скупшини. З 524 депутатів404 були членами КПЮ. Скупщина майже одностайно ухвалила Декларацію про ліквідацію монархії і проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ) у складі шести республік (Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія) та двох автономних областей у межах Сербії (Воєводина й Косово). Уряди Великої Британії та США 22 грудня 1945 р. визнали ФНРЮ. 31 січня 1946 р. прокомуністична більшість Установчої Скупщини затвердила конституцію ФНРЮ, яка закріпила однопартійний режим комуністичної диктатури. З прийняттям цього документа прискорився процес формування командно-адміністративної системи, зрощування партійного й державного апаратів, посилились переслідування опозиції. Дедалі частіше в боротьбі проти політичних супротивників комуністи використовували служби безпеки та внутрішніх справ.

На початку 1946 р. опозиція ще сподівалася на можливість легальної політичної діяльності в період підготовки виборів до скупщин республік Югославії. Керівництво КПЮ перенесло вибори на осінь 1946 р. й прискорило комунізацію країни за радянським зразком. Навесні 1946 р. держава контролювала 82 % всієї промисловості, переважну частину оптової торгівлі, займала вирішальні позиції в банківській справі. Це дало можливість здійснити перехід до планового ведення господарства в державному секторі економіки. 25 травня 1946 р. прийнято закон про загальнодержавний план і державні органи планування, в якому формулювалися загальні принципи планування й затверджувалася структура державних планових органів за радянським зразком.

Перехід КПЮ до реалізації соціалістичних завдань, відмова від компромісів з опозицією, використання силових методів щодо колишніх союзників по Народному фронту зумовили втрату опозицією політичної ролі й встановлення у країні наприкінці 1946 р. політичної монополії КПЮ, що вело югославське суспільство до тоталітарного режиму.

Соціально-економічні передумови утвердження тоталітаризму в Югославії крилися в економічній відсталості країни, що посилювалася воєнною руїною й неминучою люмпенізацією населення. Давалися взнаки також відсутність демократичних традицій, зрослий за роки війни вплив Радянського Союзу й КПЮ. До того ж стара державна система була замінена ще в ході визвольної війни і комуністи в Югославії взяли курс на встановлення своєї влади раніше, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи. Тому висунуті опозицією варіанти альтернативного розвитку країни залишалися на рівні політичної боротьби і не мали активної соціальної підтримки. Після прийняття 7 грудня 1946 р. закону про націоналізацію в державну власність перейшли великі й середні підприємства, банки, 90 % роздрібної і вся оптова торгівля. У приватному володінні залишилося лише 30 % підприємств, переважно дрібних майстерень.

На початок 1947 р. в основному була завершена відбудова народного господарства. Панівні позиції посів державний сектор. Завершилося формування централізованої системи управління економікою. Був схвалений п'ятирічний план на 1947—1951 pp., який ставив завдання перетворити Югославію з відсталої аграрної країни на розвинуту індустріально-аграрну державу. Великі інвестиції направлялись у важку промисловість. У 1947 р. в країні розгорнулося будівництво близько 200 нових підприємств, електростанцій, залізниць, шосейних доріг та ін.

Важливу роль у відбудові економіки, реалізації господарських планів відігравало співробітництво з СРСР. Ще в 1946 р. між обома країнами були укладені економічні угоди, відповідно до яких передбачалося забезпечення народного господарства Югославії сировиною, технічною документацією і т. ін. Згідно з двосторонньою угодою 1947 p., Радянський Союз погодився надати ФНРЮ інвестиційний безпроцентний кредит у розмірі 135 млн. доларів, за рахунок якого здійснювалися поставки промислового обладнання й матеріалів. У 1946—1947 pp. збільшився обсяг торгівлі Югославії з іншими країнами народної демократії, насамперед із Чехословаччиною.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві. У ході аграрної реформи 0,8 млн. га орної землі передано у власність малоземельним і безземельним селянам. На ній створювалися сільськогосподарські маєтки, перші селянські трудові кооперативи (СТК). У 1947 р. у країні налічувалося 779 СТК, а в 1948 р. — 1313. Зросла кількість державних машинно-тракторних станцій (МТС). Проте в аграрному секторі залишалося 2,6 млн. приватних сільських господарств.

Керівництво Югославії активно будувало антиринкову планову господарську систему, основою якої була державна власність на засоби виробництва. У перші повоєнні роки ця економічна політика привела до позитивних наслідків: вдалося подолати інфляцію, відновити промисловість, рівень життя населення наблизився до довоєнного, певною мірою забезпечувалася соціальна справедливість у суспільстві.

Завершувалося формування політичної системи "диктатури пролетаріату", що мала всі ознаки "надцентралізації". Уся влада зосереджувалася в Політбюро ЦК КПЮ, передусім у руках Тіто, Карделя, Ранковича, Джиласа. Встановлено суворий партійний контроль за усіма сферами суспільного життя. Швидко зростала чисельність КПЮ, яка в червні 1948 р. налічувала 450 тис. членів. Розгалужений партій но-пропагандистський апарат посилено насаджував у громадській свідомості культ Тіто — легендарного керівника партизанського руху й культ партизанів — учасників народно-визвольної боротьби, як "особливих людей". Здійснювалася культурна революція за радянським зразком.

Таким чином, у 1946—1947 pp. у Югославії в основному завершилося формування тоталітарної моделі суспільного ладу.

У зовнішньополітичній сфері Югославія в ці роки прямувала у фарватері політики СРСР. Навесні — влітку 1946 р. ФНРЮ уклала союзні договори з Польщею, Чехословаччиною та Албанією. Югославське керівництво надавало підтримку комуністам Греції, які навесні 1946 р. підняли повстання проти існуючого режиму. Югославія здійснювала активну політику в Албанії, де партійні й військові радники з Югославії відігравали ключову роль у становленні нової влади. З Болгарією обговорювалися плани створення спільної федерації. Як перший крок у цьому напрямі в 1947 р. між обома країнами був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Нова Югославія відігравала дедалі активнішу роль у міжнародному комуністичному русі, де вважалася найвірнішим союзником СРСР. Делегація компартії Югославії брала активну участь у створенні Інформбюро в 1947 р. До 1948 р. Югославія, що мала одну з

найбільших армій у Європі, перетворилася на домінуючу силу на Балканах. Усе це стимулювало зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Тіто, його прагнення до більшої незалежності від Москви. З іншого боку, негативну реакцію кремлівських лідерів викликали югославські претензії щодо контролю над Албанією, активність Югославії і Болгарії у створенні Ватіканської федерації, курс югославського керівництва на створення сильної армії тощо. Починаючи з другої половини 1947 p., дії Белграда почали зазнавати критики. Сталін не бажав миритися з найменшими проявами ініціативи серед своїх сателітів. Тому незгоди між комуністичними вождями суто суб'єктивного характеру інколи переростали у жорстокий і тривалий конфлікт.