Політологія: підручник

§ 3. Типологія політичних партій і партійних систем

Різноманіття історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і народів привело до виникнення політичних партій, що мають рівні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони відрізнялися за способами і функціями діяльності. Коли дослідники уперше поставили задачу якось класифікувати виниклі і діючі партії, то головними критеріями такого ділення були або моральні (“хороші” і “неблагородні”), або кількісні (“великі” і “малі” партії). Однак подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори якої (М.Дюверже, М.Вебер, С.Коєн, Е.Вятр, А.Боднер та інш.); за основу класифікації беруть певні критерії, причому, всі підходи не є альтернативними, а доповнюють одним другого.

У політологів велике поширення отримала типологізація партій французького політолога М.Дюверже, заснована на відмінностях в структурі партій і організації їх внутрішнього життя. По цьому критерію М. Дюверже виділив кадрові, масові і суворо централізовані партії.

Кадрові партії нечисленні за складом, що формуються з відомих політичних діячів і здійснюють свою діяльність лише в період перевиборчої кампанії і виборів. Основним структурним елементом кадрових партій є комітет, що створюється за територіальним принципом і є який має постійний склад активістів. Члени комітету підбирають кандидатів для виборів до органів влади, допомагають лідерам в формуванні перевиборних програм, вивчають громадську думку, симпатії і інтереси виборців. У таких партіях відсутня система членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків (звідси і назад “кадрів”).

Масові партії включають в свої ряди велику кількість членів, являють собою централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, з статутним членством. Основним джерелом фінансування є сплачення членами партії внесків. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає рішення з поточних питань, партійна ж маса об?єднується в низові, первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином, ідеологічну) серед населення постійно, а не тільки в період виборчої кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії. З суворо централізованих М.Дюверже виділів три типи масових партій: соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне перетворення ідеологічного компонента в основоположний, зв?язуючий ці організації начало. Для таких партій характерні наявність безлічі ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага і шанування вождів.

Іншим критерієм для типологізації партій є їх соціальна база. Тобто інтереси яких класів, соціальних груп або шарів вони виражають і захищають. Це партії монополістичної буржуазії, партії середніх і дрібних підприємців, робочі, селянські. Сюди ж відносяться партії в залежності від соціальних (аграрні), етнічних (ультраліва партія в Іспанії “Eppi батасуна”), демографічних(жіночі партії в ряді європейських країна), культурологічних та інш. Основ їх утворення. Однак в останні роки для багатьох партій стало очевидним: щоб досягнути успіху на чергових виборах, необхідно спиратися не тільки на один клас або який-небудь соціальний шар, а враховувати інтереси цілих блоків соціальних сил. Звідси, на зміну соціально-класових партій все частіше приходять “загальнонародні” партії, партії “для всіх”, які враховують корінні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.

У залежності від ідеологічного вигляду партії діляться на доктринальні, діяльність яких базується на чітко оформленій ідеології і захисті “ідеологічної чистоти”; прагматичні – такі, що орієнтуються на практичність доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей, лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої кампанії; харизматично-вождістські, в яких члени партії об?єднуються не стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості вождя.

Партії одного і того ж типу, в свою чергу, можуть поділятися на різні види в залежності від способу ідеологічного оформлення інтересів соціальної групи, яку вони представляють. Наприклад, в сучасних цивілізованих країнах серед партій, що виражають інтереси підприємців, можна виділити консервативні, ліберальні і клерикальні партії. Однак при визначенні того, до якого типу належить та або інша конкретна партія, не завжди потрібно виходити з назви. Так, клерикальні, тобто створені на релігійній основі, партії, нерідко відстоюють інтереси широких соціальних шарів.

Традиційним є ділення партій по критерію прогресивності або консервативності їх політичних програм. Історія такої класифікації партій відноситься до Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Французької національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, виступаючі за збереження монархії, а зліва – радикали, що відстоювали ідеї загальної рівності,, помірні ж займали місця в центрі. Відтоді і виникли поняття “ліві”, “праві”, “центр”. Кожному поняттю традиційно властивий певний набір цінностей. “Ліві” це прихильники прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони схильні до радикально-революційних методів діяльності. "Праві” це партії, що орієнтуються на збереження стабільності і що негативно відносяться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише самих необхідних змін.

Традиції, згідно яким праві партії відносять до консервативних, реакційний, а ліві – до радикальних, прихильників прогресивних суспільних змін – дожили до наших днів. Однак подібні оцінки відносні і рухливі, бо те, що недавно було “лівим”, сьогодні може стати “правим” і навпаки. Наприклад, в 80-х роках в західноєвропейських країнах більшість соціал-демократичних партії (ліві) ще далі відійшли від ортодоксального соціалізму у бік класичного лібералізму, ринкової економіки, а консерватори (праві) нерідко виступали в захист створення системи соціальних гарантій для незаможних верств населення. Крім того, в наш час і ліві і праві нерідко розглядаються як екстремісти, а центр – як помірні, які, ніби, завжди представляють правильний політичний курс.

Близько до даної типологізації знаходиться підрозділ політичних партій за таким критерієм, як їх ставлення до існуючого суспільно-політичного ладу. За цією ознакою розрізняють партії: революційні – такі, що відкидають існуючий суспільний устрій і що ставлять своєю метою його якісне, радикальне, перетворювання; реформістський –такі, що орієнтуються на значне перетворення існуючого лаву, поліпшення життя громадян, але за умови збереження фундаментальних основ даного суспільного устрою; консервативні –такі , що прагнуть до стійкого збереження форм суспільного життя, які склалася, і зміни лише того, що дійсно дозріло до зміни; реакційні – виступаючі за часткове або повне повернення до суспільних порядків, що раніше існували.

Досить поширеним критерієм типологізації партії є їх відношення до правлячого режиму: правлячі і опозиційні, легальні і нелегальні, партії - лідери і партії - аутсайдери, партії правлячі монопольно і правлячі в складі коаліції і т.д.

Перераховані критерії типологізації політичних партій на можна розглядати як застиглі схеми і будь-яка типологія партій відносна. Одна і та ж партія може бути розглянута під різними точками зору, класифікована по різних основах. Так, наприклад, соціал-демократичні партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними, реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і центристськими і т.д. історія останніх десятиріч свідчить про те, що політичні партії потрібно характеризувати не тільки по їх програмах, ідеологічних доктринах, масових гаслах, але, передусім, по їх реальній поведінці і діям.

У цей час в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що беруть участь в боротьбі за політичну владу. Це число може бути від одного до декількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Словом, в різних складаються певні партійні системи, які як вже відмічалося, є одним з елементів політичної системи суспільства. Отже, партійна система – це сукупність всіх політичних партій, діючи в даній країні, їх взаємовідносини один з одним.

На формування партійних систем, їх відмінності в різних країнах впливає ряд істотних факторів. По - перше, частіше за все найбільшу роль у формуванні партійних систем відіграє характер соціальної структури суспільства. Очевидно, що там, де є велика різноманітність соціально - політичних інтересів, значну частину яких не можна об?єднати, формується велика кількість партій. Або, в країнах, де не має значних селянських прошарків, як правило і не має аграрних партій. У країнах же, де сформувався який - небудь один клас, що визначає розвиток політичного життя (наприклад, середній клас), невелика кількість партій є домінуючими. Партійна система може бути в чималій мірі зумовлена і неоднорідним складом населення, що передбачає партійне представництво інтересів етнічних груп.

По-друге, історичні особливості країни, традиції демократичних інститутів, різноманітність культур і мов, схильність або до невеликого або значного числа партій та інш.

По-третє, чинні в різних країнах законодавства. Закони також можуть впливати на характер партійних систем, накладаючи, наприклад, обмеження на діяльність нечисленних партій, перешкоджаючи допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості, дозволяючи насильницькі дії по відношенню до нелегальних партій.

По-четверте, характер виборчих систем, також впливає і на число партій в країні, і на їх взаємовідносини. Як правило, при виборчій системі мажоритарного типу (переможець визначається по більшості отриманих голосів) формуються двопартійні системи або з однією домінуючою партією; пропорційна ж система тягне за собою формування великого числа мілких партій.

Найважливішим питанням в характеристиці партійних систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками: якісному і кількісному.

Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов'язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції. Однак конкретна структура таких партійних систем істотно розрізняється в різних країнах.

При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави.

У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія і всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму ця партія стоїть над державою, здійснює в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більш двох політичних партій. Їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних прошарків певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не володіє переважним впливом , тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Західної Європи - Італія (14 партій), Голландія (більше за 20 партій), Україна (більше 50) та інш.

Двопартійна (біпартійна) система характерна наявністю двох політичних партій, домінуючих в суспільстві і ведучих між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об?єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великі Британії, де у влади чергується лейбористська і консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та у інш. країнах.

Близькою до двопартійної є система ”двох з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві крупні домінуючи партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї на них залежить від того, яку партію підтримає третя, вбираюча незначне число голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал - демократи і ХДС/ ХСС) залежить від того, на чию сторону встане невелика партія зі своїми голосами (НДП).

Однопартійна система представлена однією монопольно володіючою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба та інш).

Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав - права вибору (між політичними партіями, рівними програмами, платформами і т. д.). І хоч деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність при певних умовах (див., наприклад Зеркін Д. П. Основи політології. Ростов - на - Дону, “Фенікс”, 1997. С. 294- 295 та інш), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність приводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців і партія перетворюється в ядро репресивної державної машини.

Якій ж конкретній партійній системі дати перевагу? При відповіді на це питання вчені і практики розходяться в оцінках. Одні вважають найбільш привабливою двопартійну систему і посилаються на досвід Великої Британії, США, Австралії, Канади, де забезпечується політична стабільність, можливість для громадян вибору, а урядам - зміни курсу. Інші підтримують багатопартійні системи, які забезпечують не меншу стабільність політичного життя, ніж у США або Великої Британії (Нідерланди, Данія, Бельгія, Австрія та інш). Очевидно, єдиного стандарту в оцінці тих чи інших партійних систем не може бути. Разом з тим, важливою основою для зіставлення партійних систем є міра залучення громадян в процес підготовки й прийняття політичних рішень, а також можливість і здатність населення до демократичного контролю за діяльністю владних структур.