Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Революція 1905 р. поклала початок утворенню українських політичних організацій. Одначе після поразки революції саме їх було піддано особливо ретельному знищенню. Відраду після повалення самодержавства в політичному житті українських губерній брали участь тільки загальноросійські партії. Але незабаром політична палітра України істотно збагатилася. Процес організаційного оформлення української демократії був складовою частиною національно-визвольного руху і відбувався досить швидко.

25—26 березня провело з'їзд Товариство українських поступовців. Головою обрали одного з засновників — М. Грушевського, хоча вій не мав наміру в по революційній ситуації продовжити в ньому своє членство. На з'їзд зібралися делегати від "тупівських" відділень 17 міст, поміж них і від трьох міст за межами дев'яти українських губерній — Катеринодара, Петрограда і Москви. Вони заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов'язалися всіма силами й засобами творити автономію України з тим, щоб всеукраїнські Установчі Збори тільки затвердили її, і визнали за доцільне внести до статуту автономії принцип забезпечення прав національних меншин. З'їзд звернувся до суспільства з закликом сприяти підготовці Українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на "Союз українських автономістів-федералістів". До керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, В. Прокоповича та ін.

На початку квітня члени Союзу реформували його а партію й узяли собі тимчасово, до скликання уста* ловчої конференції, програму радикально-демократичної партії, що існувала під час першої російської революції. У червні, коли зібралася конференція, партія дістала назву соціалістів-федералістів (есерів). Насправді, однак, соціалістичних елементів у програмі цієї партії не було. За політичною та ідейною спрямованістю есери наближалися до кадетів. Масовою партія не стала, тому що провадила політичну роботу тільки в інтелігентських колах. Але вона розгорнула велику культурницьку діяльність й користувалася впливом у Центральній Раді.

4—5 квітня провели свою конференцію українські соціал-демократи. Ця партія з'явилась у 1905 р. й перестала існувати як цілісна організація через два роки. Гасло автономії вона підтримувала з часу заснування, і ця програмна вимога була чи не єдиним пунктом глибоких розбіжностей із всеросійською партією меншовиків. Запрошені на конференцію представники меншовицьких організацій України заявили, що визнають принцип автономії, а також запропонували злиття обох партій. Однак до цього справа не дійшла, бо центральне керівництво РСДРП (м), яка після квітневої кризи стала урядовою партією, насторожено ставилося до спроб Центральної Ради перетворитися на орган державної влади.

За кількістю членів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальною базою меншовиків були пролетарські райони України, то вплив УСДРП відчувався головним чином у- містах індустріально малорозвиненого Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні1 діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.

Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) народився у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Одержав середню освіту в Єлисаветградській гімназії й почав учитися на юридичному факультеті Київського університету. Тут став соціал-демократом, членом Революційної української партії (РУП). Однак політична діяльність не поглинула його цілком. Ще студентом, у 1902 р., Винниченко опублікував у журналі "Киевская старина" своє перше оповідання "Краса і сила". Відтоді став регулярно писати, вдосконалюючи свій талант великого майстра слова. Соціал-демократична пропаганда серед київських робітників і селян Полтавщини закінчилася для Винниченка у 1903 р. арештом і виключенням з університету. Йому вдалося втекти з київської Лук'янівської в'язниці. Пізніше знову був заарештований, потрапив до дисциплінарного батальйону, знову втік. Опинившись за межами Росії, багато разів перетинав кордон із вантажами революційної літератури для УСДРП. Черговий арешт загрожував довічною каторгою, і йому довелося перейти на становище політемігранта. Разом із Д. Донцовим і Л. Юркевичем він присвятив себе редагуванню журналу "Дзвін", займався інтенсивною літературною діяльністю.

Незадовго до світової війни В. К. Винниченко нелегально повернувся в Росію. Проживав під чужим прізвищем, переважно в Москві. Лютнева революція дозволила йому повернутись у Київ, і він цілком занурився в політичну діяльність.

Симон Васильович Петлюра (1879—1926) народився в Полтаві в сім'ї візника, колишнього селянина. Дістав духовну освіту, яка обійшлася його батькові дешевше. Був виключений із семінарії за організацію надто теплого, на думку начальства, прийому, що його студенти влаштували українському композиторові М. В. Лисенку. Деякий час навчався у Львівському університеті, відтак працював секретарем у газеті "Рада". Під час реорганізації РУП в УСДРП у грудні 1905 р. став одним із лідерів нової партії, редагував партійний орган — газету "Слово". Після закриття газети служив бухгалтером у Санкт-Петербурзі й Москві. З 1912 р. редагував журнал "Украинская жизнь", який виходив у Москві. В 1916 р. вступив до Земського союзу (добродійна організація, що відала побутовими потребами армії) і працював як помічник уповноваженого на Західному фронті. З початком українізації армії був обраний головою Української ради Західного фронту. Прибув як її делегат на І військовий з'їзд. Після обрання до складу Військового генерального комітету при Центральній Раді залишився у Києві.

З'їзд української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) відбувався одночасно з конференцією соціал-демократів. Він мав установчий характер: раніше цілісної партії не існувало, хоча гуртки та організації українських есерів діяли з 1905 р. Розбіжності їхні зі всеросійською партією есерів також полягали в якісно іншому підході до національного питання. Як і соціал-демократи, українські есери вимагали негайного впровадження широкої національно-територіальної автономії України. Організаторами партії були студенти, вік яких не перевищував 25 років — В. Залізняк, М. Ковалевський, Л. Ковалів, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг. Саме з цією партією пов'язав свою політичну долю М. Грушевський.

За кількістю членів (близько 75 тис. восени 1917 р.) УПСР значно поступалася спорідненій всеросійській партії —найбільшій в Україні. Якщо російські есери мали своєю соціальною базою промислові райони (в одній Катеринославській губернії в їхніх організаціях налічувалося близько 100 тис. членів), а також внутрішні гарнізони та фронти, то українські есери користувалися найбільшим впливом на селі.

За вплив на село відчайдушно боролися три політичні сили — більшовики, російські есери та українські есери. В. І. Ленін ставив перед своєю партією вимогу "негайно влаштовувати по всій Росії, в кожному без винятку селі Ради селянських і батрацьких депутатів на зразок Рад робітничих і солдатських депутатів у містах". Найуспішніше така робота йшла на Харківщині. Перша сільрада тут з'явилася 19 березня, а в травні на селянському з'їзді було обрано Харківську губернську Раду селянських депутатів.

Російські есери енергійно поновлювали діяльність селянських союзів, які вперше виникли під час революції 1905—1907 рр. Але вони досягли певних успіхів тільки на Катеринославщині й Херсонщині.

Зрештою селом оволоділи українські есери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом 6— 7 квітня пройшов так званий з'їзд "діячів українського села". Він вирішив скликати всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло національно-територіальної автономії України. Тим часом в українських губерніях розгорнулася робота по утворенню селянських спілок та по відвоюванню у російських есерів організованих ними селянських союзів, а у більшовиків — Рад селянських депутатів. У кінцевому підсумку єдиною централізованою організацією, до всього цілком незалежною від контрольованого російськими есерами Всеросійського селянського союзу, залишилася Українська селянська спілка. Вона складалася на низовому рівні з сільських спілок (не плутати цю масову громадську організацію з пізнішими більшовицькими сільрадами — адміністративним органом), а на волосному, повітовому — з Рад селянських депутатів та їхніх виконавчих комітетів.