Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Викликана II Універсалом криза Тимчасового уряду в наступні дні перетворилася на загальну політичну кризу вже з інших причин: дальше погіршення продовольчого становища і поразка на фронті вивели на вулиці великих міст сотні тисяч людей, не задоволених політикою правлячих партій. 4 липня під антивоєнними лозунгами у Петрограді відбулася півмільйонна демонстрація робітників, солдатів і матросів. Більшовики прагнули надати їй характеру маніфестації недовіри до Тимчасового уряду і озброїли демонстрантів гаслами "Вся влада — Радам!" Йшлося про те, щоб обраний після І Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів ЦВК Рад узяв владу в свої руки.

Уряд доручив керівництву військового округу навести в столиці порядок. Викликані з фронту частини розігнали демонстрацію. Під час розгону внаслідок провокаційних обстрілів з боку контрреволюціонерів десятки демонстрантів загинули, сотні були поранені.

У Петрограді власті запровадили воєнний стан. Почалося вилучення зброї у населення, не виключаючи

червоногвардійських загонів. Деякі військові частини, цю брали участь у демонстраціях, стали розформовуватися. Уряд припинив видання газети "Правда" і розпорядився заарештувати В. І. Леніна.

Прем'єр-міністр Г. Є. Львов унаслідок міжнародних незгод 7 Липня подав у відставку. Уряд очолив, зберігаючи за собою пост військового міністра, О. Ф. Керенський. Після тривалих зусиль йому вдалося порозумітися з кадетами і 24 липня утворити другий коаліційний уряд, у якому портфелі міністрів розподілялися між соціалістичними і буржуазними партіями. Есеро-меншовицька більшість ЦВК Рад надала йому необмежені повноваження, сподіваючись припинити сповзання країни у безодню анархії.

В Україні липнева політична криза не проявлялась у таких гострих формах, як в охопленій продовольчими труднощами Росії. Голова Генерального секретаріату В. К. Винниченко неодноразово виступав із заявами про цілковиту й енергійну підтримку Тимчасового уряду. Союз між есеро-меншовицькою більшістю Рад в Україні і Центральною Радою, що склався після проголошення II Універсалу, був достатньою противагою діям більшовиків, які прагнули у власних інтересах використати зростаюче невдоволення мас, щоб розхитати й без того слабкі підвалини післяреволюційного демократичного ладу. Поки маси йшли за Радою, небезпеки для демократії не існувало.

Однак у робітничому класі України популярність есерів та меншовиків неухильно зменшувалась, а Центральна Рада не змогла це компенсувати своїм впливом. І Всеукраїнський робітничий з'їзд, який працював у Києві 11—14 липня, переконливо засвідчив невтішний для демократії розвиток подій..

Скликанням робітничого з'їзду М. Грушевський планував завершити процес переформування Центральної Ради в орган Класового представництва. Організацію з'їзду взяла на себе українська фракція Київської Ради робітничих депутатів. Було запрошено представників усіх українських робітничих організацій, що існували тоді, а також українських фракцій загальноросійських організацій. Делегати з'їзду представляли не більше 40 тис. робітників, тобто незначну величину порівняно з мільйонною масою промислового пролетаріату. Переважна частина робітничого класу України була російськомовною, і вплив Центральної Ради на неї майже не поширювався.

З'їзд обрав Всеукраїнську Раду робітничих депутатів у кількості 100 чоловік. Серед них було 70 членів УСДРП і ЗО — УПСР. Вся вона з правом вирішального голосу ввійшла до складу Центральної Ради, де вже працювали на правах окремих фракцій Рада селянських і Рада військових депутатів.

Непопулярність Центральної Ради серед промислового пролетаріату певною мірою компенсувалася її істотним впливом на залізничників. У дні, коли в Києві працював робітничий з'їзд, у Харкові відбувся Всеукраїнський з'їзд залізничників. Близько 300 його делегатів представляли 200 тис. організованих в українські фракції робітників і службовців європейської частини країни. З'їзд ухвалив визнати Центральну Раду "найвищим крайовим органом влади на засадах універсалу".

Липнева політична криза призвела до зростання популярності максималістських гасел більшовицької партії серед робітничого класу України. Про це переконливо свідчило кількісне зростання самої РСДРП(б). У середині липня в Україні було створено два територіальних об'єднання партії —- Південно-Західного краю (з включенням, крім Правобережжя, Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини) з центром у Києві та Донецько-Криворізької області з центром у Катеринославі. В першому налічувалося близько 10 тис, а в другому — 16 тис. більшовиків. Загальна кількість більшовиків в Україні в цей час дорівнювала 33 тис. чоловік. За чисельністю вони істотно поступалися не тільки російським або українським есерам, а й меншовикам. Та ленінська партія відрізнялася од інших дисципліною і наступальністю.

Наприкінці липня — на початку серпня у Петрограді в напівлегальній обстановці відбувся VI з'їзд РСДРП(б). Оскільки свобода дій для більшовиків у Радах після липневих подій стала обмеженою, В. І. Ленін оголосив про кінець двовладдя і початок боротьби за владу шляхом підготовки збройного повстання. Солідаризуючись із ним, з'їзд тимчасово зняв з порядку денного гасло "Вся влада Радам!"

Працюючи в різних соціальних середовищах, більшовики і українські соціалісти мало стикалися між собою. Будучи послідовними інтернаціоналістами, члени ленінської партії майже не цікавилися проблемами національно-визвольного руху. На словах Ленін гаряче підтримував право українців на відокремлення, але відразу уточнював: "Ми не прихильники дрібних держав". На конференції київських більшовиків, що працювала під час переговорів російських міністрів з Центральною Радою, ленінський "гнучкий" підхід до національного питання було доведено до повної ясності у такому афористичному висловлюванні одного делегата: "Ми, себто більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення". Це вже була демагогія без маскування. У резолюціях київської обласної конференції більшовиків навіть не згадувалися ні Центральна Рада, ні українська автономія.