Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хлібороба-ми, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі з С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву якій різко критикувалася гетьманська політика "безоглядної реакції та реставрації старого ладу". З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко погіршилися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу а окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротиметься за демократичний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродженої УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізувати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ІДК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомов, сторони обмежилися усною домовленістю. *