Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

В міру того; як Червона армія витісняла війська Директорії, реальні ознаки незалежного існування України поступово зникали. Проте декларативна незалежність зберігалася, і опанування московським центром тієї чи іншої сфери українського життя щоразу фіксувалося спеціальними постановами. У столиці України створювався центр, який мав певну свободу дій, але у принципових питаннях підпорядковувався Москві. Конституційна неврегульованість відносин між столицями двох формально незалежних радянських республік часто призводила до конфліктних ситуацій. У таких випадках зверталися, як в останню інстанцію, у політбюро ЦК — найвищий керівний орган державної партії, вперше утворений у березні 1919 р. Усуненню або навіть попередженню конфліктів сприяла на персональному рівні величезна політична вага Раковського. Він був одним із найвпливовіших членів ще нечисленного ЦК РКП (б), особистим другом Троцького з дореволюційних часів, довіреною особою Леніна.

Підпорядкування України Росії у воєнній сфері було всеохоплюючим. За самим своїм статусом Реввійськрада України підлягала Реввійськраді радянської Росії й головнокомандуючому Збройними силами РСФРР. 7 січня 1919 р. було прийнято постанову про поширення на територію України декретів і розпоряджень уряду РСФРР з питань воєнного будівництва. Армійські статути в Червоних арміях обох республік були однакові. Власне, свій персональний склад Українська Червона армія значною мірою запозичила у Червоної армії Росії.

Навесні 1919 р. діючі в Україні війська загальною чисельністю близько 180 тис. чоловік були зведені в кілька великих угруповань: Першу Українську радянську армію (на основі з'єднань, що діяли на київському напрямку, штаб у Києві, командарм — С. К. Мацилецький), Другу Українську радянську армію (на основі сил харківського напрямку, штаб у Катеринославі, командарм — А. Є. Скачко) і Третю Українську радянську армію (штаб в' Одесі, командарм — М. А. Худяков). В оперативному відношенні Реввійськраді України підпорядковувалася Кримська армія на чолі з П. Ю.

Дибенком. Це угруповання формально не ввійшло до Збройних сил України, що посередньо засвідчило наміри радянсько! Росії залишити Кримський півострів за собою.

На Україну було поширено російську грошову систему, і вона не мала права утворювати власний бюджет. Фінансування з Москви являло собою вагоміший доказ повсякчасної залежності українських наркоматів від російського центру. Як правило, воно здійснювалося по відомствах. Наприклад, фінансувати народне господарство України доручалося ВРНГ РСФРР. Починаючи з березня, Українська рада народного господарства офіційно стала розглядатися як територіально відокремлена частина єдиного апарату ВРНГ. Було об'єднано залізниці, єдиним став поштово-телеграфний зв'язок.

Проте централізація управління, здійснювана явочним порядком або на основі окремих міжнародних угод, не задовольняла повністю керівних працівників центрального апарату. Вони ніяк не могли звикнути до кордонів між окремими національними республіками і продовжували мислити категоріями "єдиної і неділимої" Росії. Головком І. І. Вацетіс 23 квітня написав доповідну записку Леніну, в якій обурювався роз'єднаністю сил у воєнній сфері внаслідок існування національних республік: "Естонці, латиші, литовці, білоруси, українці створюють свої армії, свої апарати Наркомвійськсправ, з яких кожний діє з притаманною лише йому одному специфічністю". Отже, головком не задовольняло підпорядкування військових сил республік єдиному центру, йому почали заважати самі республіканські наркомати.

Ленін поставився до записки серйозно, солідаризувався з наведеними в ній думками й під час обговорення питання на політбюро написав документ, якому судилося на довгі десятиріччя визначити основні засади не лише воєнної, а й загальної централізації управління країною. Це був "Проект директиви ЦК про воєнну єдність". У ньому передбачалося: "Єдине командування всіма загонами Червоної армії і якнайсуворіша централізація в розпоряджанні всіма силами й ресурсами соціалістичних республік, зокрема, всім апаратом воєнного постачання, а також залізничним транспортом".

Виконуючи рішення партійного центру, переважна більшість членів ВУЦВК (боротьбисти протестували) у травні затвердила резолюцію про так званий "воєнно-політичний" союз. Президії ВУЦВК доручалося звернутися до інших союзних республік з пропозицією виробити конкретні форми союзу.

1 червня було проголошено декрет В ЦВК, згідно з яким об'єднувалися: 1) військові організації, військове командування; 2) ради народного господарства; 3) залізничне управління і господарство; 4) фінанси; 5) комісаріати праці. Керівництво цими галузями зосереджувалося в руках "єдиних колегій".

14 червня ВУЦВК схвалив цей декрет і запропонував урядовим установам негайно запровадити його в життя. Найбільш оперативно це зробило військове відомство. Навіть не чекаючи формальної реакції ВУЦВК на декрет, Реввійськрада РСФРР уже 4 червня ліквідувала Український фронт. Частини Першої і Третьої українських армій утворили Дванадцяту армію Західного фронту. Друга Українська армія разом із Кримською утворили Чотирнадцяту армію Південного фронту.

"Єдинонеділимці" в керівництві державної партії скористалися утворенням "воєнно-політичного союзу", щоб поставити питання про пряме входження незалежних радянських республік до складу радянської Росії на правах автономій. Для підготовки такого рішення при В ЦВК було створено комісію у складі Л. Б. Каменева (голова), X. Г. Раковського і наркома юстиції РСФРР Д. І. Курського. Раковський, одначе, запротестував проти механічної "автономізації" незалежних республік. Він запропонував утворити новий орган — Федеративну Раду Республік. Як тимчасовий захід, до утворення такої федерації голова Раднаркому УСРР вважав за доцільне ввести до складу існуючого Всеросійського ЦВК представників інших республік, а також підпорядкувати основні республіканські наркомати відповідним відомствам РСФРР. Це й було якраз зроблено декретом ВЦВК від 1 червня. Комісія не подала остаточних пропозицій і самоліквідувалася. Формально незалежний статус радянських республік до часу залишився без змін.