Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Після першої світової війни велінням країн Антанти частина українських земель залишилася за межами УРСР. Румунія окупувала Північну Буковину й придунайські землі, під владою Польщі опинилася Західна Україна, до Чехо-Словаччини було включено Закарпаття.

Переважна більшість українців, що становили три чверті населення Західної України, жили в селах, значна частина з них була безземельною або мала невеличкі наділи. Тим часом відбувалася колонізація українських земель осадниками-переселенцями з Польщі, передусім колишніми військовослужбовцями польської армії. Більшість населения була неписьменною. В краї налічувалося мало українських шкіл, культурно-освітніх закладів, в офіційних документах заборонялося вживати навіть назви "Україна" чи "українець". У 1924 р. було прийнято закон про усунення української мови з державних і самоуправних установ Західної України. І все ж культурне та наукове життя краю у 20-ті рр. мало тенденцію до розвитку.

У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували до Північної і Південної Америки, Африки, а також до Австралії. Інші — ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, боротьби за своє соціальне й національне визволення, за незалежність, зокрема й парламентським шляхом, обираючи до польського сейму своїх посланців.

У визвольній боротьбі трудящих західноукраїнських земель брали участь різні політичні сили, які відображали інтереси різних класів і соціальних груп: трудова, радикальна та інші партії. Вони виступали за державну самостійність Галичини. У 1925 р. різні течії Трудової партії та ряд інших угруповань об'єдналися й утворили Українське національно-демократичне об'єднання (У И ДО) під проводом Д. Левицького, яке серед українців користувалося значним авторитетом. Воно робило ставку на самостійництво України.

У 20-х рр., коли помітними були успіхи у здійсненні непу в УРСР, процесу українізації, значна частина населення західноукраїнських земель виступала за возз'єднання з радянською Україною. За цих умов зростав інтерес до комуністичних партій регіону та їхніх союзників — Української партії праці, Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання (Сельроб) та ін.9 хоча їхній вплив на суспільно-політичне життя був незрівнянно менший, ніж вплив УНДО.

Згодом авторитет комуністів та ідеї возз'єднання стали падати в зв'язку із згортанням політики українізації, провокаційною діяльністю Кагановича в Україні, колективізацією, голодомором, масовими репресіями. Про все це розповідали втікачі з УРСР та ті, хто побував там. Стали здійснюватися напади на будинок консульства СРСР у Львові, вбивства його співробітників.

На тлі всього цього помітно зростав вплив різних націоналістичних угруповань, пердусім такого ідеологічно* політичного руху, як Організація українських націоналістів (ОУН), утворена в 1929 р. у Відні на чолі з Є. Коновальцем. Свою діяльність вона підпорядкувала антипольській боротьбі, духовному відродженню нації та її історичних традицій і утворенню суверенної української держави ОУН виступала за трудову приватну власність, підприємництво у промисловості й торгівлі, розбудову кооперації. Все це відповідало інтересам переважної більшості населення.

В організації панувала атмосфера фанатичного патріотизму, готовності жертвувати життям — і своїм, і інших — за національну ідею. На перший план висувалися методи збройної боротьби, здійснення терористичних актів проти польської окупаційної влади. Оунівці брали участь у селянських та робітничих страйках, економічних та політичних виступах трудящих, національно-визвольній боротьбі населення краю.

ОУН мала свої друковані органи — офіціоз "Розбудова нації", що виходив у Празі, ряд нелегальних газет на території Галичини, а також ті, що вільно видавалися в кількох країнах Європи та Америки, передусім там, де були зосереджені поселення української еміграції. З ініціативи ОУН було створено кілька громадських організацій, зокрема "Український народний союз" у Франції, "Українське національне об'єднання" в Німеччині, а також у Канаді, там же — "Молоді українські націоналісти", "Відродження" в Аргентині та ін.

Впродовж суспільно-політичної діяльності в ОУН мали місце конфлікти серед її керівництва, відбувалися розколи організації. Поступово на перші ролі тут виходять С. Бандера, А. Мельник, Я. Отецько, О. Сеник, М. Сціборський та ін. Оунівці, інші організації націоналістичного спрямування діяли спільно з представниками української католицької церкви, які поряд з культурницькою діяльністю проповідували також утворення самостійної України — незалежної як від Польщі, так і від Радянського Союзу.

Комуністи були представлені партійними організаціями Галичини, Буковини й Закарпаття. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) була заснована в лютому 1919 р. Згодом увійшла до складу Комуністичної партії Польщі (КПП), але її діяльність була тісно пов'язана з КП(б)У. Члени КПЗУ здебільшого слухняно виконували її вказівки. Одначе вони погоджувалися не з усім тим, що діялося в радянській Україні. Так, коли члени ЦК КП(б)У безпідставно звинуватили О. Я. Шумського в націонал-ухильництві й вирішували питання про його вислання з України, керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович) заявив про незгоду з таким рішенням. Його підтримала більшість членів ЦК. КПЗУ була чи не єдиною поміж європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й попереджала про його можливі негативні наслідки. КПЗУ провадила роботу через масові організації—Союз пролетаріату міст і сіл, сельбуд та ін. Вона також мала вплив на профспілкові, строкові товариства, читальні "Просвіти", економічні, спортивні та інші легальні організації.

На початку 30-х рр. загострюються відносини між радянською країною і західними державами. У Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудящих Західної України — так звані пацифікації. Переважно для українців — учасників національно-визвольної боротьби було створено Береза-Картузький концтабір. Інтенсивніше провадилася полонізація суспільно-політичного життя.

Водночас із польськими властями репресії проти комуністів розгорнули керівники КП(б)У. Одних виключили з партії як "ворожих агентів", інших — як "примиренців". Чимало було й таких, хто сам залишив партійні ряди. Керівних діячів КПЗУ відкликали з підпільної роботи у Галичині до Харкова, де відразу ж заарештовували й фізично знищували. У 1938 р. на основі сфальсифікованих обвинувачень виконком Комінтерну, який тоді вже зазнавав помітного тиску сталінщини, прийняв рішення розпустити КПП, поміж них і її складові частини — компартію Західної України і компартію Західної Білорусії.

В перші роки після окупації Буковини всі урядові заходи тут були підпорядковані румунізації культурного і релігійного життя. З часом, особливо після антиру-мунського Татарбунарського повстання у 1924 р., означилося певне послаблення диктату. Стали можливими організація Української національної партії (УНП), діяльність різних студентських і спортивних товариств, лібералізація культурного і національного життя. Та в . другій половині 30-х рр. знову посилюються антиукраїнські репресії румунського уряду, розпускаються УНП та багато інших українських товариств і організацій. Непросто склалася доля Закарпатської України.

Після приєднання її у 1918 р. до Чехо-Словаччини соціально-економічне становище карпатоукраїнців (русинів) поліпшилося. Тисячі селян одержали додаткові земельні наділи. Значно зросла кількість шкіл та культурних товариств, у яких вільно звучала рідна мова. Розгорнулася діяльність прогресивних сил краю. Вони виступали за розширення демократичних прав, досягнення справжньої автономії, за дальший розвиток української культури, запровадження в усіх урядових установах української мови.

Після мюнхенської змови (1938 р.) західних держав з Гітлером йому на поталу і пограбування було віддано Чехо-Словаччину, а разом з нею й Закарпаття. Почалося розчленування країни. Зокрема, виникло територіальне утворення Карпатська Україна зі своїм автономним урядом. Незабаром частину її загарбала Угорщина, через що столицю довелося перенести з Ужгорода до Хуста. Ще до того карпато-український уряд удався до завершення земельної реформи, відкриття нових українських шкіл, поширення української мови. Було створено Карпатську Січ — воєнізовану організацію з гімназистів, робітничої і селянської молоді. В громадському і політичному житті, збройній обороні Карпатської України, а також боротьбі проти угорських окупантів активну участь брало чимало членів ОУН з Галичини.

15 березня 1939 р. на засіданні сейму, вибори до якого перед цим відбулися за ініціативою політичної організації "Українське національне об'єднання", було проголошено утворення самостійної Карпатської України, її президентом обрано А. Волошина. Та вже вночі того ж дня він зі своїм урядом змушений був тікати з Хуста, бо угорські війська при підтримці Німеччини почали окупацію решти Закарпаття. Так, тільки-но народившись, самостійна Карпатська Україна перестала існувати.

Після угорської окупації Закарпаття одна частина учасників національно-визвольної боротьби нелегально виїхала до Лондона, інша — в Радянський Союз, де багатьох з них було репресовано. А. Волошин опинився у Празі. Священик греко-католицької церкви з університетською освітою, він був визначним політичним діячем і науковцем. Проте амбітність заважала йому зрозуміти нереальність претензій, підтримуваних українською еміграцією, щодо перетворення Карпатської України в центр, який би об'єднав усі українські землі у "Соборну Українську Державу", зокрема й за рахунок відторгнення радянської України від СРСР і приєднання до Карпатської України. Чужою інтересам народу була також його орієнтація на фашистську Німеччину.

Драматичним було життя А. Волошина, трагічним виявився і його кінець. У травні 1945 р. його — 70-річ-ного громадянина Чехо-Словаччини військова контррозвідка Радянського Союзу захопила й силоміць вивезла до Москви, де через місяць під час допитів у Бутирській в'язниці він і помер.