Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з ЗО—40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах. Республіка була ізольована від зовнішнього світу. Все, що здійснювалося в Україні, відповідало інтересам московського центру, а не її народу.

Та в суспільно-політичному житті назрівали кардинальні зміни. На цьому шляху визначною подією став XX з'їзд К-ПРС, який відбувся 14—25 лютого 1956 р. Значення З'їзду багато в чому пояснювалося особистістю М. С. Хрущова. Він щиро, хоча і не завжди вміло, прагнув внести зміни в застарілий політичний і економічний механізм, поліпшити життя людей і гарантувати їм мир. Хрущов брав участь у беззаконнях сталінщини, зокрема і в Україні. Щоправда, іноді й рятував приречених всесильним НКВС до знищення, як, наприклад, М. Т. Рильського. З усього найближчого оточення кривавого диктатора лише у нього ще в роки Великої Вітчизняної війни прокинулася совість, виникла потреба покаятися, спробувавши порушити питання про реабілітацію ряду вчених, письменників, митців під приводом того, що їхні знання і діяльність потрібні для відродження України, яка визволялася від німецько-фашистської окупації. Свій запит щодо цього на півсотні чоловік він обережно, не залишаючи власного письмового сліду, передав наркомові держбезпеки УРСР генералу Савченку. На жаль, виявилося, що чимало з них було розстріляно. А про долю тих заарештованих, які залишилися живими, згідно з відповіддю Савченка, не було відомостей, що не могло не викликати подиву. Думається, підтекст такої відписки нагадував Хрущову: зважте, члену Політбюро ЦК ВКП (б), що то не ваша справа і лізти вам у неї не слід.

На час же XX з'їзду КПРС, розуміючи, що більшість делегатів з'їзду буде проти розвінчання діянь Сталіна, Хрущов усе-таки виявив мужність і певною мірою викрив злодіяння Сталіна, що поклало початок оновленню радянського суспільства. Ліквідовувалися концтабори, розформовувалася значна частина внутрішніх військ. Завдяки Хрущову почалася реабілітація безвинно засуджених, о концтаборів було звільнено тисячі й тисячі репресованих з України, хто вижив за тих страхітливих умов. Одні з них повернулися до своїх осель і родин, інші так і не змогли розшукати своїх рідних, також репресованих і замордованих як члени родин "ворогів народу". В душах багатьох з них не вмерло все те краще, що надихало їх, чобітьми табірних охоронців не у всіх було розчавлено почуття людської гідності. Та все ж усі, хто повернувся після багатьох років поневірянь і нелюдських умов життя, були людьми з поламаними долями. І це не могло не передати наступному поколінню певну зневіру в справедливість та соціальну захищеність.

На рахунку М. С. Хрущова було чимало й інших добрих справ. Проте, будучи представником адміністративно-командної системи, він не наважувався далеко відійти од її канонів, а то й продовжував використовувати деякі з них у своїй практичній роботі.

Новий курс по-різному сприйняли в Україні. Багато рядових людей були приголомшені інформацією про страхітливі дії Сталіна, у певної частини громадян з'явилися надії на зміну жорстокого режиму. Партійне керівництво республіки не виявляло ініціативи у викритті справжнього обличчя "вождя усіх часів і народів", а отже й тих, хто прославляв його найголосніше.

Водночас у Президії ЦК почала оформлятися опозиційна цьому курсові група, передусім із числа недавнього найближчого оточення Сталіна. Вона вважала, що М. С. Хрущов у викритті сталінських злодіянь зайшов надто далеко і його слід замінити на посаді першого секретаря ЦК Молотовим, а то й заарештувати. Назрівала криза влади. Одначе особиста мужність і твердість М. С. Хрущова, підтримка з боку більшості членів ЦК (поміж них і члена Президії ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України О. І. Кириченка), а також армії і КДБ перешкодили групі В. М. Молотова, Л. М. Кагановича, Г. М. Маленкова, Д. Т. Шепіло-ва та інших добитися бажаних змін. У червні 1957 р. на Пленумі ЦК усіх членів групи було усунуто від керівних партійних і державних посад.

Так завершився ще один етап боротьби у найвищому ешелоні партійного керівництва. Як і раніше, за добре відпрацьованою схемою опозіціонери звинувачувалися у всіляких теоретичних помилках, ревізіонізмі, відході од ленінізму тощо. Також за звичним сценарієм партапарату на заводах і фабриках, в установах, наукових і учбових закладах організовувалися збори і мітинги, на яких виступаючі висловлювали обурення розкольницькою діяльністю антипартійної групи. На зборах активу Києва токар заводу "Червоний екскаватор" В. К. Семинський і поет Микола Бажан, інженер механічного заводу В. А. Степанченко і заслужений артист УРСР С. Д. Козак підтримали рішення пленуму ЦК КПРС, закликали до єднання партійних рядів. Подібні підтримка і заклики звучали у виступах на зборах суднобудівників Миколаївського заводу ім. Носенка тощо.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, почався відхід од демократизації.. Це виявлялося в тому, що М. С. Хрущов, багато зробивши для подолання культу особи Сталіна, поступово й сам опинився в полоні цієї небезпечної хвороби, яку стимулювали і його найближче оточення, і партійне керівництво на місцях, зокрема і в Україні. Так, у виступах на партійних з'їздах і пленумах ЦК КПУ, на різних республіканських і місцевих активах певний час лідера партії й уряду називали просто — "товариш М. С. Хрущов", а з часом уже — "особисто товарищ М. С. Хрущов". Невдовзі М. С. Хрущов постає як "вірний ленінець". А. Щербиць-кий в одному з своїх виступів започаткував таке величання: "видатний державний діяч, великий гуманіст, невтомний організатор і трудівник, вірний більшовик-ленінець". Подібна улесливість, на жаль, сприймалася М. С. Хрущовим як належне, і цим користалися противники кардинальних змін у суспільстві.

За хрущовських часів було чимало спроб здійснити реформи в багатьох сферах життя, особливо щодо поновлення демократичних норм керівництва. Одні з них були обгрунтовані, інші готувалися поспіхом, а то й без достатніх підстав. Та всі вони зусиллям пропагандистського апарату діставали практично одноголосне схвалення. Так, в Україні "схвально" була сприйнята третя Програма (1961 р.) КПРС, у якій містилося чимало непродуманих положень, цифр і завбачень. Так само "із захватом" зустріли трудящі республіки проголошення розгорнутого будівництва комунізму. "Одностайно підтримано" широке запровадження міфічних громадських засад у різних сферах життя.

Люди вже звикли до стереотипних гасел про те, що Ради — це школа управління для сотень тисяч і мільйонів трудящих, що профспілки — це школа комунізму, що комсомол — це самодіяльна громадська організація молоді. Хоча насправді їхня самостійність дедалі обмежувалася, а реальні права як були, так і залишалися в руках партійно-державного апарату, який сам собі встановлював привілеї — додаткові грошові конверти, даровані недільні пайки, безплатне перебування в санаторіях, використання персональних службових автомобілів тощо.

Зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно й суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець усі прогресивні починання.

За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення М. С. Хрущова під прикриттям захисту інтересів партії і держави, але за цим виразно проглядали особисті інтереси і надії деяких представників партійного керівництва. І коли в жовтні 1964 р" ними було підготовлено й скликано пленум ЦК КПРС, з його трибуни на М. С. Хрущова у доповіді Суслова полилася злива звинувачень у багатьох прорахунках, відповідальність за які, природно, мав нести не тільки він, а й усе тодішнє керівництво партії і держави. Та мету пленуму було досягнуто — М. С. Хрущова увільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК обрано Л. І. Брежнєва, головою радянського уряду — О. М. Косигіна.

Неабияку роль у цій боротьбі за владу відігравали деякі представники як попереднього, так і тогочасного партійного керівництва України. Одним Із учасників зміщення М. С. Хрущова був М. В. Підгорний, висунутий перед цим на відповідальну посаду в Москву, який лестив М. С. Хрущову з кожного приводу. На бурхливому засіданні Президії ЦК партії, що передувало пленумові ЦК, одним із перших емоційно "викривав" главу партії і уряду П. Ю. Шелест, якого за підтримкою М. С. Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, в 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України, а згодом — кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. За свідченням очевидців їхніх особистих зустрічей, спостерігалося "якесь по-батьківському відкрите, добре" ставлення Хрущова до Шелеста. Проте це не завадило останньому у своєму виступі на партактиві в Києві із захопленням розповідати, як він від імені комуністів, усього українського народу карав на пленумі Хрущова за прийняття невірних, шкідливих рішень та волюнтаризм.

І це того ж самого року, коли Шелест, нехтуючи елементарними організаційними положеннями, кулуарно вирішив до 70-річчя з дня народження присудити Хрущову Шевченківську премію (понад прийняту кількість). Як зазначалося в ухвалі Урядового республіканського комітету по цих преміях,— "за видатну громадсько-політичну діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, за великий вклад у розвиток і зміцнення української радянської соціалістичної культури, як і культур усіх братніх радянських народів...". Порушуючи й далі прийнятий ритуал, відповідно до якого імена лауреатів публікуються в пресі, Шелест особисто поспішив вірнопідданськи сповістити про цю подію громадськість України і всього Союзу, відзначивши при цьому видатну роль Хрущова у суспільно-політичному житті України.

Після жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС в республіці більш як на два десятиріччя здійнялася інспірована партапаратом хвиля методичної цілеспрямованої критики хрущовського волюнтаризму й суб'єктивізму. А через чверть століття той же П. Ю. Шелест скаже, що необхідності у зміщенні першого секретаря ЦК не було, і він дуже шкодує, що доклав до цього свою руку, оскільки, мовляв, М. С. Хрущов був великим другом українського народу, світлою особистістю. Це не тільки запізніле каяття, а й вияв морального обличчя тих, хто опинився тоді біля керма партії і держави, хто сприяв поразці першої історичної атаки на сталінізм.

Кампанія по зміні влади, що виявилася по суті у формі звичайної двірцевої змови, була відчутним ударом по новому курсу. Одначе його дух уже встиг зробити величезну справу: знайшло вихід почуття гідності і свободи, з'явилося покоління нових, соціально активних людей, які на повний голос заявили про себе в наступні десятиріччя.