Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Деформації в суспільно-політичному житті, відверте ігнорування демократії з боку номенклатури, прорахунки в діяльності партійного і державного керівництва, яке не усвідомлювало всієї гостроти становища й невідкладності суспільних перемін, відсутність у нього рішучості в практичних справах породжували благодушність і самозаспокоєність.

Не останню роль у виникненні цих явищ відіграло те, що до партійних і державних органів проникали часто випадкові люди, а то й пройдисвіти, які дбали більше про власні інтереси, ніж про суспільні. Таке становище в Україні було відгомоном тих змій, яких зазнавала позиція Л. І. Брежнєва. Попервах він прислухався до думки членів президії ЦК КПРС, прагнув вникати у господарські та інші проблеми. Одначе незабаром у його поведінці дедалі помітніше стали виявлятися байдужість до партійних та державних справ і зростати любов до почестей і розваг, очевидний вождизм.

Усе це зрозуміло його найближче оточення й взяло курс на звеличування Брежнєва, що він і сам заохочував. Цьому було підпорядковано механізм славослів'я на його адресу, перетворення посади першого секретаря ЦК на генерального, а президії ЦК на політбюро, спроби переглянути постанови XX і XXII з'їздів партії про культ Сталіна й бодай частково відродити його. Так виник і розцвів культ Брежнєва, який дозволив перетворити ще живого генерального секретаря на пам'ятник йому.

Непомірне звеличування Брежнєва спричинило ланцюгову реакцію виникнення місцевих культів і культи-ків. Вірнопідданські запевняння, вихваляння Брежнєва з боку першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста супроводжувалися амбіційністю й зневажливим ставленням до підлеглих. Будучи тривалий час опорою брежнєвської системи, П. Ю. Шелест переоцінив у ній свою роль та можливості і в 1972 р. був знятий з посади. На його місце обрали В. В. Щербицького, який у минулі роки разом із Брежнєвим працював на Дніпропетровщині. Він став одним із найближчих сподвижників Брежнєва до останніх його днів,

Ця зміна на вищій посаді в компартії України ознаменувала собою перемогу в боротьбі за владу, за керівні місця в партійному, державному та господарському апараті між вихідцями з Харкова (М. В. Підгорний П. Ю. Шелест та інші) і представниками Дніпропетровщини, до складу яких входили В. В. Щербицький, О. Ф. Ватченко, інші керівні працівники республіки, яким протегував Брежнєв. Прагнучи віддячити останньому, Щербицький до непристойності плазував перед Москвою, доводячи їй свою відданість і тим, що, на відміну од Шелеста, у офіційних виступах користувався російською мовою. Він також необмежено підпорядковував центрові економіку України, її природні багатства.

Поступово більшість посад у керівних органах посіли люди, висунуті В. В. Щербицьким і особисто віддані йому. Вони, як і їхні колеги в союзних органах, працювали начебто активно, вживали заходів до виконання державних планів, але діяли без урахування економічних факторів, за допомогою примусу, вольових методів.

Усе це значною мірою спричинилося до кризового стану всіх складових життя суспільства, зокрема, призвело до зниження ефективності суспільного виробництва, зрівнялівки в оплаті пращ, падіння реальних доходів населення, зубожіння духовної сфери. Це були часи загострення екологічних проблем, швидкого витіснення з повсякденного ужитку української мови, нівелювання національних особливостей різних народів, що проживали в Україні. За умов звеличування першого секретаря ЦК компартії України В. В. Щербицького посилювався ідеологічний диктат партапарату, дедалі більшого поширення набували розправи з інакомисленням, передусім із вигаданими націоналістичними перегинами. Заповзятливими виконавцями волі Щербицького були секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Ю. Маланчук та голова КДБ України В. В. Федорчук.

Культівську ідеологію сповідувало й місцеве керівництво. На "вождів", "хазяїв" перетворилося в республіці чимало секретарів обкомів, міськкомів, райкомів партії, які не стільки займалися політичною роботою, скільки залагоджували свої особисті справи, вершили долі підлеглих їм людей. Саме такі керівники виступали в ролі стовпів і стовпчиків застою — економічного, політичного, соціального, культурного. Вони незрідка порушували моральні норми співжиття, займалися казнокрадством і хабарництвом, розправлялися з невгодними працівниками, як правило, діловими, компетентними у своїй справі, тими, хто мав свою думку й не боявся її висловлювати вголос.

Своє панівне становище, коли все удавалося і можна було ні за що не відповідати, номенклатурний партійно-державний апарат прагнув закріпити законодавчо, в новій конституції. Необхідність її розробки подавалася громадській думці як потреба, зумовлена тривалим часом, який минув з дня прийняття попередньої конституції СРСР 1936 р., і перетвореннями, здійсненими за цей період. Подібне обгрунтування базувалося не стільки на реальних досягненнях, скільки на бажаних, про які оголосив Л. І. Брежнєв у 1967 р. в доповіді, присвяченій 50-річчю Жовтня. Тоді вперше було заявлено, що соціалістичне суспільство побудовано в нашій країні, хоча це положення було звичайнісінькою утопією.

Готувалася конституція так, щоб до неї не потрапило нічого з того, що могло становити найменшу загрозу застійним порядкам, які склалися в країні. І навпаки, включалося те, що забезпечувало партійному керівництву необмежену владу, зокрема проголошену в статті 6-й.

Обговорення проекту конституції СРСР перетворилося на суцільне вихваляння наших значною мірою удаваних досягнень, хоча й вносилися зауваження та побажання щодо конкретизації та поліпшення його тексту. 7 жовтня 1977 р. депутати Верховної Ради СРСР, як завжди, одностайно проголосували за нову конституцію (Основний Закон) СРСР. Аналогічним чином обговорювався й проект конституції УРСР, яка була розроблена на політико-правовій основі конституції СРСР і мало чим од неї відрізнялася. Конституцію УРСР було прийнято 20 квітня 1978 р. сьомою позачерговою сесією Верховної Ради УРСР.

Парадні, декларативні гасла, зафіксовані в цих документах, значною мірою розходилися з реальним життям, не відповідали дійсності, і навпаки, реальне повсякдення засвідчувало нежиттєвість багатьох статей конституції. Так, в Основному Законі йшлося про необхідність активного використання госпрозрахунку та інших економічних важелів і стимулів, а на практиці за їх впровадження ініціатори цього зазнавали жорстоких адміністративних переслідувань.

Конституції проголошували право на житло, хоча реально його не вистачало, право на безплатну освіту, хоча не гарантувалася її якість, право на безплатну кваліфіковану медичну допомогу при майже кризовому стані самої системи охорони здоров'я, передусім на селі.

Особливо голосно заявлялося про наші переваги над світом капіталізму. Проте наш так званий найкоротший робочий тиждень мирно співіснував із падінням рівня виробництва, зниженням продуктивності праці та якості продукції. Заробітна плата робітника, колгоспника, інтелігента була вкрай низькою, а пенсійне забезпечення значно нижчим порівняно з цивілізованими країнами й не забезпечувало багатьом громадянам навіть елементарного прожиткового мінімуму. Отже, наші досягнення, зафіксовані в конституціях, були не стільки реальністю, скільки пропагандистською вигадкою.

У повсякденні продовжував виявлятися сталінізм, хоча й без масового терору. Конституційне право на свободу слова майже не здійснювалося. Нормальну демократичну активність багатьох людей було визнано інакомисленням, за яке людину могли ізолювати від суспільства.

Ті, хто бажав повною мірою матеріалізувати свій інтелект, свої здібності, залишали країну, поповнюючи колонії емігрантів. Так, у 1972 р., перебуваючи за кордоном, вирішили не повертатися додому, в Київ, талановиті диригент і співачка Володимир і Галина Колесники, яких перед цим безпідставно було звільнено з роботи. Багатьох непокірливих офіційна влада штовхала на виїзд примусово. Внаслідок цього країна й наша республіка свідомо позбавляли себе частини інтелектуального потенціалу.

В недовгий період, коли країною і партією керував Ю. В. Андропов (після смерті Л. І. Брежнєва в 1982 р.), політична атмосфера помітно змінилася на краще, люди почали дихати вільніше, хоча порушення конституційних норм і прав людини тривало. По всій країні прогульників затримували прямо на вулицях і в громадських місцях. У 1984 р., коли помер Ю. В. Андропов, ті з політбюро ЦК КПРС, хто боявся перемін, наполягли на обранні генеральним секретарем ЦК смертельно хворого К. У. Черненка — активного прихильника брежнєвщини. Після цього вседозволеність адміністративно-командної системи заявила про себе на повний голос Таким був період втрачених можливостей, ідеологічного догматизму, період застою в суспільно-політичному житті України, всього Радянського Союзу, який довів суспільство до кризи/

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкрийте кількісні І якісні зміни в соціальній та демографічній структурі населення України наприкінці 60-х — на початку 80-х рр. Як ці зміни позначилися на суспільно-політичному житті республіки? 2. Дайте характеристику тогочасних керівників України. Визначіть ступінь самостійності їхньої політичної лінії. 3. Не конкретних прикладах доведіть, що прийнята в 1978 р. конституція УРСР носила декларативний характер.