Політична історія України: Навчальний посібник

Серед істориків побутує два погляди на проблему роздрібнення Київської Русі. За одним з них розпад держави відбувся через притаманну феодалізму (феодалам) неспроможність уособлювати національні інтереси. Тому великі й малі князі, сповнені гордині та пихи, у братовбивчих міжусобних війнах ослабили Русь, а зовнішнє втручання, особливо монголо-татарська навала, остаточно доконало її. Ця версія не враховує досвіду інших тогочасних держав, залишає без відповіді питання про причини міжусобиць, анти-державницьких устремлінь феодалів.

Історики схильні до іншого погляду, не надають значення дослідженням про антидержавну діяльність феодалів, доводячи, що у Київській державі поглиблювались економічні, політичні, етнічні процеси, які сприяли розвитку окремих великих територій. Саме ця обставина зумовила утворення українцями, росіянами, білорусами національних держав, а роздрібненість, на їхню думку, е переходом від держави одного до держави іншого ґатунку, що було типовим явищем для епохи розвинутого середньовіччя. У такій державі чіткіше виявляються етнічні особливості; утворюється ленна система (роздача сеньйором власності); зароджується цехова система в містах; певні категорії суспільства (феодали, міщани) починають усвідомлювати свої права.

З другої половини XI ст. інтенсивно розвивається процес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні князівства окремих земель. Першим з них було Чернігівське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого — Святослава. Наприкінці 40-х років XII ст. воно розділилось на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. відокремилась Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі.

Наприкінці 20-х років XII ст. відійшло від Києва Смоленське князівство, діставшись синові Мстислава І — Ростиславу. На початку 30-х років, під час князювання Юрія Долгорукого, самостійним князівством стала Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Андрій Боголюбський переніс її столицю до Володимира-на-Клязьмі. У північно-східній частині давньоруської держави почало формуватись потужне Володимиро-Суздальське князівство. В 40-в і роки північно-східна частина Чернігівської землі — Муромо-Рязанська — переходить під вплив володимиро-суздальських князів. У середині XII ст. стає самостійною Волинська земля, де княжий престол посідають нащадки київського великого князя Ізяслава Мстиславича — онуки Володимира Мономаха.

Надалі головними учасниками українських політичних подій стають чернігівські, новгород-сіверські, галицькі та волинські князі. Певну участь у цих процесах у з в'язку з географічною і династичною близькістю беруть смоленські та новгородські князі, а володимиро-суздальські майже не втручаються в них, ставши, за висловом М. Брайчевського, байдужими до Чернігова, Переяслава, Полоцька і будуючи паралельно свою державу поруч з Київською.

Політичний розвиток українських земель Подніпров'я відбувався під впливом боротьби князів за володіння Києвом, контроль над яким відкривав шлях на престол головного князя Руських земель, та протидії войовничому степу, нападам кочівників.

Особливо помітну роль у політичній боротьбі після відходу на другорядні позиції Переяславського князівства відігравали чернігівсько-сіверські князі. Якщо протягом 1054—1132 pp. троє вихідців з місцевої династії Ярославичів 19 років княжили в Києві, то у 1133— 1240 pp. п'ятеро князів 36 років займали головний престол Русі. Як вважають деякі сучасні дослідники, чернігівсько-сіверські князі прагнули не до цілковитого відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва під своїм проводом, їх претензії на владу ґрунтувалися на згуртованості в обстоюванні родових інтересів, існуванні в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських сил, розгалужених міжнародно-династичних зв'язках — з польським, угорським, візантійським, німецьким, половецьким правлячими домами. Спроба Михайла Всеволодовича у 30-х роках XIII ст. об'єднати під своїм керівництвом основні землі Південної Русі була перервана захопленням і тотальним плюндруванням восени 1239 р. Чернігівської землі ханом Менгу.

Боротьба за Київ тривала протягом XII і першої половини XIII ст. — до нашестя монголо-татар, підриваючи його політичну та економічну вагу. Чернігівські, волинські, переяславські володарі не спромоглись надовго закріпитися на київському престолі. Протягом 1132— 1246 pp. на ньому побували 26 осіб. Тричі Києвом правили Ростислав Ізяславич (1154, 1159—1161, 1161— 1167), Ізяслав, онук Святослава (1154—1155, 1157—1158, 1161), Всеволод Чермний (1206, 1207, 1210—1212). Двоє останніх — з чернігівської династії. Сім разів (!) престол здобував Рюрик Ростиславич (1173, 1180—1181, 1194— 1200, 1203, 1205—1206, 1206, 1207—1210 ).

Така політична ситуація спричинила діархію (двовладдя) князів. У такий спосіб правили Володимир Давидович з молодшим братом Ізяславом у Чернігові (1140—1151), у Києві — Ізяслав Мстиславич та його дядько В'ячеслав Володимирович (1150—1154), Святослав Володимирович і Рюрик Ростиславич (1180— 1194). У політичну боротьбу на основі хитких, короткочасних коаліцій втягувалися князі з інших земель, наймані війська — половці. Так, герой "Слова про Ігорів похід" новгород-сіверський князь Ігор Святославич в союзі з половецькими ханами Кончаком і Кобяком у 1180 р. ходили на Київ і Смоленськ. Так само діяв Рюрик Ростиславич у 1203 p., який, щоб повернутись до влади і вигнати з Києва князя Волинського Романа Мстиславича, разом з Ольговичами та "всею половецькою землею" захопив місто й учинив жахливий погром.

Зовнішня небезпека лише на певний час згуртовувала володарів великих і малих князівств Подніпров'я. На півдні Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Сіверщини місцеві князі зводили на пограниччі оборонні споруди, висилали в степ застави, намагались заселити прикордонну смугу вихідцями з кочових племен ("чорними клобуками"), використовуючи їх як своєрідний захисний бар'єр. Проте недостатня окресленість зовнішнього противника, якого характеризували розпливчастим поняттям "степ", не стимулювала загальний внутрішній розвиток східноукраїнських земель. Адже не було потреби в довготривалих спільних масштабних захисних діях, а це стримувало процес державотворення. До того ж князям не було з кого брати приклад: Візантія, на яку вони традиційно орієнтувалися, занепала, а європейські королівства були далеко. Тому центр української політичної історії змістився на правобережні й західні землі. Оскільки з 1240 р. Київське, Чернігівське, Переяславське князівства опинились під безпосереднім контролем Золотої Орди, Наддніпрянщина в цей час остаточно втратила самостійне політичне значення.

У XII—XIV ст. на землях східних слов'ян виразно простежуються два процеси. Один з них — подрібнення князівств, кількість яких збільшується з 15 у середині XII ст. до 50 на середину XIII ст. і сягає майже 250 у XIV ст. Серед них такі, що претендували на статус великих: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Новгород-Сіверське, й малі, удільні. Тільки на території Волині було до десяти малих князівств: Луцьке, Пересопницьке, Володимирське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белзьке, Бузьке. В Галичині — Перемишльське, Теребовельське, Звенигородське. Кожна земля у мініатюрі відтворювала політичні особливості Київської держави, зберігаючи таку саму політичну систему з відповідними інститутами і функціями.

Феодальна роздрібненість — одна з найхарактерніших тенденцій для тогочасної Європи, в якій наприкінці XI — на початку XII ст. не було жодної централізованої держави.

Іншим помітним процесом було внутрішнє зміцнення і розвиток кожного з нових князівств, поява умов для нового їх об'єднання. Володимир (Володимирко) Володаревич та Ярослав Осмомисл об'єднали Галицьке князівство, а Роман Мстиславич — Волинське.

Роман Мстиславич (? —1205) — син великого київського князя Мстислава Ізяславича та Агнеси, дочки польського короля Болеслава Кривоустого. Князь новгородський в 1168—1169 pp., володимиро-волинський з 1170 р. Після смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів — Володимире, сина Ярослава Осмомисла, став у 1199 р. галицьким князем. У внутрішній політиці вів боротьбу проти боярства, користувався Підтримкою міщан. У походах 1201—1202 та 1203—1204 pp. його війська розбили половців. Апогеєм політичних успіхів стало здобуття Києва та включення його в орбіту свого впливу Папа Римський Інокентій III пропонував йому королівську корону за умови прийняття католицької віри. З метою посилити свій вплив на польські землі та просунутися в Саксонію, Роман втрутився в боротьбу між польськими князями, але загинув біля Завихоста.

Тогочасний літописець, цінуючи заслуги у справі об'єднання більшості руських земель, назвав його "самодержцем усієї Русі".

С. Соловйов і радянські історики намагалися довести, що Галицько-Волинське князівство було одним з багатьох периферійних князівств, яке з великими труднощами протистояло зовнішнім ворогам, ослаблювалося внутрішніми чварами. Українські історики М. Гру шевський і Д. Дорошенко послідовно обстоювали точку зору про велике значення в нашій та європейській історії Галицько-Волинського князівства як другої в історії Української держави. Ця точка зору домінує і в наш час.

У 1199 р. після об'єднання Романом Мстиславичем Галицького і Волинського князівств почався майже 150-річ-ний період існування Галицько-Волинського князівства. Значно менше відоме воно як королівство і держава.