Політична історія України: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2008 | Видавець: Київ: Академвидав | Кількість сторінок: 552

Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому сеймі

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Тиск під час виборів у Галицький крайовий сейм у січні 1908 p., антиукраїнська кампанія, розгорнута поляками, призвели до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і • 8 москвофілів. У квітні 1908 р, студент М. Січинський вбив намісника Галичини Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро-Угорщині, примусив віденський уряд піти на поступки.

У напруженій боротьбі методом спроб та помилок українські політики здобували парламентський досвід. Діяльність парламентської та сеймової фракцій викликала дискусію в УНДП щодо координації дій між проводом партії та депутатами, можливості критикувати дії фракцій у партійному органі "Діло". Так, сеймовій фракції у 1908 р. було заборонено брати участь у переговорах, укладати союзи з поляками щодо принципових питань, оскільки такі дії дискредитували б політику УНДП. У газеті було заборонено критикувати дії фракції і навіть усунуто з посади її редактора (влітку 1908 p.).

Реальну допомогу парламентській діяльності надавав М. Грушевський. У своїх статтях він аналізував досягнення і прорахунки українських парламентарів, стверджував, що романтичний період сподівань на негайні зміни від діяльності фракції минув, а наступив новий етап: тверезої політики, в якій необхідно враховувати попередній досвід, перейти до реалізації принципової політичної лінії, розширити контроль громадськості за діями обранців.

З 1909 по 1913 рік у Галицькому сеймі українські делегати неодноразово вдавались до практики "голосної обструкції", унеможливлюючи обговорення і прийняття рішень під час розгляду ключових бюджетних питань. У 1910 р. питання про поділ Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилась хвиля масових віч. На виборах до сейму в червні 1913 р. українці здобули 31 місце. В січні 1914 р. було запроваджено загальне виборче право до сейму, надано можливості українцям обирати своїх представників до сеймових комітетів і крайових установ. У новому сеймі мало бути 228 місць, з яких 62 віддавалось українцям. Усе це свідчило про зародження елементів політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи.

У роки війни українці опинилися по обидва боки лінії фронту. Не було єдності й у діях українських політиків. Наприклад, у перші дні війни С. Петлюра виступив з дуже неоднозначною статтею-відозвою "Україна і українці", в якій переконував, що виконанням обов'язку перед Російською державою українці заслужать розв'язання їх політичних проблем. Виданий у Львові Маніфест Головної Української Ради проголошував необхідність підтримати у війні Австро-Угорщину та її союзників. Подібну відозву видав Союз українських парламентських і сеймових депутатів.

Наддніпрянці, які опинилися в цей час у Львові (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та ін.) створили Союз визволення України для роботи серед полонених австрійською армією українців. Політичні перспективи українського народу він убачав у воєнній поразці Росії. Майбутня українська держава уявлялася йому конституційною монархією, в якій утвердилися б демократичний лад, невід'ємні свободи громадян. Вбачаючи свою місію у представництві інтересів "Великої України", Союз налагодив контакти з воюючими проти Росії нейтральними країнами для інформування їх про українські проблеми.

На початку XX ст. стались подальші зрушення в політичному житті України, вирішальну роль у якому продовжувала відігравати інтелігенція. У її середовищі постійно збільшувалась частка вихідців з народу, передусім селянства. Українська інтелігенція, будучи тісно пов'язаною з життям села, малого і середнього міста, виражала притаманні їм політичні стереотипи. Багатьох українських інтелігентів, які мешкали на підневільних Росії територіях, характеризувала так звана подвійна лояльність: до України та Росії.

У цей час в Україні виникла система політичних партій соціалістичного, ліберального та національно-революційного спрямування. Вони спирались на масову легальну пресу, яка після 1905 р. стала доступною в обох частинах України, кооперативний рух, мережу "Просвіт". Виняткове значення мала діяльність парламентських фракцій у законодавчих органах Росії та Австрії.

На Західноукраїнських землях провідну роль серед партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідали умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку XX ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону — функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена в про-Є^СІа35пПрОГрам та програмних документах цих організацій. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору політичних пріоритетів — національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика боротьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані Першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.