Політична історія України: Навчальний посібник

Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала понад 75 тис. комуністів.

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького "Південного центру"> Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Почали самоліквідовуватись меншовицькі організації на місцях.

Ще навесні 1919 р. відбувся розкол БУНДУ. Його ліві течії пішли на зближення з радянською владою. У березні 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про вступ БУНДУ в КП(б)У". Представники його правого крила емігрували. Залишки бундівських організацій у 1924 р. саморозпустилися.

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків, тому одні змушені були емігрувати, інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили "Братство української державності", яке виступало проти радянської влади. У 1921—1925 pp. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями "Волинська повстанська армія", "Всеукраїнський повстанком", "Братство української державності".

Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Боротьбисти сформувались з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Борбисти (від назви друкованого органу партії — "Борьба") та їх лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй "диктатуру трудящих", "диктатуру трудових класів". Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі, виступали проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками.

Визначаючи політику щодо цих партій, більшовики України виходили з переконання, що тільки вони е справжніми виразниками волі "революційних трудящих мас". Головні принципи цієї позиції виробляло вузьке коло керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб'єктивізму й однобічності рішень. Резолюції часто приймались незначною кількістю голосів. КП(б)У, як інші національні компартії, ігнорували, виявляли нігілізм щодо національного питання, дрібнобуржуазних національних партій. До того ж під час аналізу співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося на їх тактиці щодо інших партій. Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з ними. Резолюція III з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть представників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село.

Проти такої позиції виступив ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. У період боротьби з денікінцями організації КП(б)У та боротьбистів співробітничали найплідніше. Проте у січні-лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В. Ленін, який вважав, що період співпраці з боротьбистами минув, оскільки Добровольчу армію Денікіна вже було вигнано з України. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію з вимогою: "Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму... Так само суперечить інтересам, пролетаріату їх боротьба проти гасла тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому".

Відповідна директива була передала для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У направив губернським комітетам "Тези про наше відношення до боротьбистів", в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКЩб). Тоді ж ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під таким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. На це вплинула також невдала спроба УКП(б) вступити до Комінтерну й представляти там Україну. У квітні губернські та повітові партійні організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КЩб)У та Раднаркомі.

Шумський Олександр Якович (1890—-1946) — державний та громадський діяч. Народився на Житомирщині у сім'ї наймита. Трудову діяльність почав з 1906 р. робітником, з 1908 р. — у робітничому русі. Перебував під впливом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Активний учасник Лютневої революції делегат корпусного, армійського й фронтового з'їздів солдатських комітетів. 31917 р. — член ЦК УПСР, очолює її ліве крило. З 1918 р. — один з фундаторів Української Комуністичної партії (боротьбистів). Брав активну участь у боротьбі проти німецько-австрійської окупації, денікінщини. Виступав за об'єднання боротьбистів з КП(б)У, ДО якої у 1920 р. був прийнятий. У 1921— 1923 pp. — представник України у Польщі, згодом зав. агітпропом ЦК КП(б)У, а з вересня 1924 р. по лютий 1927 р. — нарком освіти України. У1927—1930 pp. працював у Ленінграді ректором інституту народного господарства, а потім політехнічного. У 1931— 1933 pp. очолює ЦК профспілки працівників освіти. У1933 р. засуджений до 10 років позбавлення волі за сфальсифікованою справою (участь в Українській військовій організації). У1946 р. загинув від рук агентів НКВС.

Багатьох членів цієї партії було знищено в період так званої боротьби з "куркульським бандитизмом". Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значну кількість колишніх боротьбистів було виключено з неї. Блокування більшовиків з борбистами теж виявилося ситуативним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У ініціював ліквідацію партії боротьбистів, яка на той час нараховувала 700 осіб, на умовах вступу її членів до КП(б)У. У партії почались хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід з її лав. За цих умов у липні 1920 p. IV з'їзд прийняв рішення про самоліквідацію УКП(б).

Ліквідація цих партій засвідчила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, продемонструвала їх ставлення до політичної демократії. На рішення вищезазначених партій про саморозпуск вплинув і постулат Комінтерну про необхідність задля збереження єдності революційних лівих сил лише однієї комуністичної партії в кожній країні.

Дещо довше існувала Українська комуністична партія (УКП), створена на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала приблизно 300 осіб. Лідерами були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія прагнула більшої самостійності для України, заявила про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, входження України до СРСР. З III з'їзду (1922) одна частина партії прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга — намагалася налагодити контакт з КП(б)У. За відсутності інших партій УКП могла б стати центром притягання опозиційних до більшовиків сил, але надто дрібною організацією вона була. Керівництво КП(б)У навіть надавало цій партії фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму. Згодом більшовикам це набридло, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У вирішив ліквідувати УКП.

Спроба УКП вступити до Комінтерну закінчилася невдачею. У грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Попри спроби багатьох делегатів IV з'їзду УКП у березні 1925 р. зберегти партію, було прийнято рішення про її саморозпуск.

У 1921—1922 pp. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія "Паолей Ціон", які пропагували ідею еміграції євреїв.

Усі ці процеси призвели до того, що у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя. Це було закономірно для політичної практики більшовиків, які, захопивши владу, перемігши у громадянській війні, навіть і гадки не мали про політичний плюралізм. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК—ГНУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам величезні переваги перед іншими партіями. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики ліквідували своїх політичних противників. Багатопартійності не могло бути й з ідеологічної точки зору. Занадто різними були погляди на політичний, економічний та ідеологічний устрій суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії та революційної демократії.

Встановлення політичної монополії більшовиків було зумовлене не лише насильницьким придушенням політичної опозиції, але й з їхнім успіхом у громадянській війні. Декларативні гасла більшовиків у соціальній сфері виявилися більш привабливими для мас, ніж національні ідеї українських партій. їм вдалося використати у своїх цілях прагнення народу до нового життя, змін, послідовніше та організованіше здійснювати свою політику.