Історія України: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб.

на українські землі в другій половині XIV — середині XVII ст. Люблінська унія

Як відомо, ще в сер. XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Однак для поляків процес опанування західноукраїнськими землями був нелегким. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі "королівством Руським". Поряд з латиною вживалася й українська мова, у краї і далі ходила своя монета.

Однак з часом становище українців дедалі погіршувалося. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти" до якої прирівняли й українське боярство. Увійшовши до середовища обласканого королем панства, знать, окрім дрібного боярства, до сер. XVII ст. в основному сполонізувалася.

Основну масу населення західноукраїнського краю становили селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, сплачували гротові чинші та десятки натуральних данин. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

Український народ не мирився з підневільним . становищем, ставав на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що струсонув феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи. В 1490—1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанців було розбито, а їхнього керівники закатовано.

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну. Тим часом Велике князівство Литовське, у складі якого зосередилася більшість українських земель, з поч. XVI ст. опинилася перед небезпекою ззовні, що наростала, насамперед з боку зміцнілого Московського князівства та Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди. Московія, проголосивши, що всі землі колишньої Київської Русі мають належати їй, відібрала у Литви чернігово-сіверські землі. Кримчаки майже щороку нападали на українські землі, завдаючи тяжких втрат.

Виснажені московсько-татарськими нападами литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких доти пов'язував лише спільний монарх. 1 липня 1569 р. було затверджено окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) очолював об'єднану державу обраний на спільному польсько-литовському сеймі монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським; 3) спільними були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, до складу якої вже входили Галичина, Холмщина та Західне Поділля, підпадали всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. їх становище у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатів. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт.

Наприкін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України. Услід за хліборобами приїжджали матнати і тисячі шляхетських наймитів, які захоплювали найпотужніші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів

Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, ним користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV— XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похороні. Між українськими і польськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці домоглися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.