Історія України: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посіб.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення зумовили посилення національно-визвольного руху в Україні. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливе значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Російській імперії український часопис "Основа". Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися у громади — самодіяльні напів чи цілком нелегальні організації.

Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін.

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. "Височайше" затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, - хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад України. "Стара громада" також прагнула поширити вплив на своїх молодших колег.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і

Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах українознавства, розширивши можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо нього, заснувала свій орган — газету "Київський телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки.

Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Останній написав також вірш "Ще не вмерла Україна", якому судилося стати національним гімном нашої Батьківщини.

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. У відповідь у 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Результатом її діяльності став ганебний Емський указ, підписаний наступного року царем Олександром II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори, тексти для нот і робити переклади з іноземних мов, ставити театральні вистави і проводити публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія". Київський відділ РГТ було розпущено, а його активних членів репресовано.

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність царська влада ще у вересні 1875 р. звільнила його з посади доцента Київського університету, а на початку наступного року змусила назавжди виїхати за кордон.

Із трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., він інформував європейську і світову громадськість про чергову заборону української мови, а згодом видав французькою та італійською мовами брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка набула широкого розголосу.

Після чергового царського погрому серед української інтелігенції посилились радикальні ідеї. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, В.Осинський, М. Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Наприкін. 80-х — на поч. 90-х років XIX ст. у багатьох українських містах виникли марксистські гуртка. Перебільшуючи значення соціальних проблем, вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців" (1891—1898), яке нелегально виникло в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців". її провідними положеннями були: визнання Російської імперії окупантом України, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна йшла назустріч буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.