Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

На історичній арені Предслав Лянцкоронський з'явився 1506 року. Відомостей про нього маємо не дуже багато. Але й на їхньому ґрунті можна підтвердити його належність до одного з найвпливовіших польсько-українських аристократичних родів. Батько його був польським сенатором. Сам він мав за дружину доньку князя Острозького, а до того ж став свояком Великого князя Литовського Олександра І, що забезпечувало йому значний вплив у суспільстві.

Визнання полководця здобув 1512 року, під час війни з Кримським ханством. Будучи Кам'янецьким старостою, Лянцкоронський зібрав під своє врядування місцевих козаків і разом з князем К. Острозьким очолив українсько-польські війська, що завдали нищівної поразки кримській орді. Цей похід так його уславив, що, як засвідчує, ґрунтуючись на давніших джерелах, історик Д. Яворницький, у Польщі й Литві Предславу Лянцкоровському почали складати шану як кращому полководцеві свого часу, "який багато подорожував різними країнами Європи й Азії, вивчив усі бойові прийоми кращих європейських та азіатських полководців". Одначе цю славу йому ще не раз довелося підтвердити новими блискучими перемогами.

Для нас він цікавий передусім як стратег і тактик. Лянцкоронський був одним з перших козацьких гетьманів, який, маючи під рукою нібито й не такі вже значні військові сили, все ж не чекав нападів кримської та буджацької орд, а сам починав завдавати ударів не тільки по них, а й по турецьких гарнізонах, що весь час підтримували татар. І він, і козаки пам'ятали, що всі міста й землі Північного Причорномор'я, окуповані турками й татарами, свого часу належали їхнім предкам - давньоукраїнцям, русичам Русі Київської.

Ось один з переконливих прикладів. 1516 року, знову згуртувавши солідний загін козаків, Лянцкоронський перейшов Дністер, сміливо вторгся на територію, контрольовану турками, і в передмістях Білгорода (тепер Білгород-Дністровський) дощенту розгромив з'єднані турецько-татарські війська, що спробували відстояти місто. Самої фортеці українські козаки не штурмували - не бачили в цьому сенсу, - зате захопили чимало полонених, а також великий табун коней, а ще - неабияку череду рогатої худоби та овець.

Можна собі уявити, як це вразило турків, татар! Століттями звикши грабувати когось, вони раптом побачили, що пограбовано їх! Ґвалт! Пограбовано з усього, що вони мали! Це спонукало турків і татар скликати нове, ще більше військо і кинутися навздогін козакам. І таки наздогнали. Під озером Овидов, що під Очаковом.

Переобтяженому здобиччю козацькому загонові дуже важко було протистояти ворогам. За логікою, він мав би кинути все набуте і рятуватися відступом. Саме на це й важили турецький паша і татарський мурза. Та П. Лянцкоронський настільки вміло організував оборону і так талановито контратакував, що мусульманські війська знову зазнали нищівної поразки. Козаки повернулись до рідних місць в ореолі слави.

На мій погляд, це спричинило певний психологічний злам у свідомості, а отже, викликало зміни й у бойовій тактиці всіх козаків -і подільських, і подніпровських. Відтепер вони почали почуватися панами становища. Передові козацькі загони сміливо підступали під татарські улуси і, як ми побачимо дещо згодом, безперервно смикали нерви ординцям, примушуючи кримського хана, й особливо його васала, перекопського мурзу, дбати вже не про те, щоб іще раз пограбувати українські землі, а про те, як уберегти власне майно та голови. Саме за Лянцкоронського вперше не українців гнано в кримський полон, а кримчаків почали гнати в полон український.

Одначе Предслав Лянцкоронський усвідомлював, що дрібними сутичками безпеки України не запевниш. Тож

1528 року він іще раз збирає велике козацьке військо. До того ж, закликає на допомогу свого колегу, старосту черкаського й канівського Остафія Дашкевича з його подніпровськими козаками. І незабаром знудьгована неробством і змучена ностальгією турецька залога Очакова побачила на підступах до міста бозна ким і звідки наслану на них армію. Як же це так: досі нападали і били тільки вони, а тепер ось прийшли бити їх?! Гарнізонне начальство покликало на допомогу своїх "молодших братів" - татар. Ударили разом. Але після того від турецько-татарського війська мало що зосталося. І козаки могли спокійнісінько вертати додому. Але Лянцкоронський і Дашкевич не квапились. Ще двічі вони шляхетно дозволяли туркам і татарам збирати свої військові сили, підтягуючи свіжі загони з глибин Криму, і двічі давали їм предметні й дуже переконливі уроки бойової майстерності. Мовою козацьких шабель і рушниць це означало: "Надалі сидіть у своєму Криму і не рипайтеся. Посунете в Україну - винищимо!".

Хроністи засвідчують, що з того походу козаки повернулися, захопивши 500 коней та понад ЗО тисяч голів худоби. Не поспішайте скептично посміхатися: "Теж мені здобичі". Це сьогодні престижність людини визначають маркою авто, банківськими рахунками та архітектурою "фазенди". Тоді ж майновий стан турка, татарина чи українця суспільство оцінювало передусім чисельністю його товару, тобто кількістю худоби і коней. Оце й було мірою. Козаки не тільки розгромили ворога, а й вертали на рідну землю неабияк збагаченими.

Як уже мовилося, про долю Предслава Лянцкоронського ми знаємо не дуже багато. Але навіть те, що донесла до нас історія, дає змогу говорити про нього, як про справді талановитого, видатного українського козацького полководця.