Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Автор: | Рік видання: 1998 | Видавець: Одеса : Альфа-Омега | Кількість сторінок: 685

Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.

Ми не маємо достеменних відомостей про те, як остаточно склалася доля попередника Івана Куцковича - гетьмана Гаврила Крутневича. Можливо, він загинув чи зазнав тяжких ран. А може, просто козаки вирішили обрати іншого гетьмана, сподіваючись, що тому пощастить примусити польське командування надалі дбати про них. Бо вже дійшло до того, що козаки пообривалися, як кажуть, до канцура, подеколи й голодували; багато з них тяжко хворіло, а дехто й помер від незвичних для них, людей південних, морозів.

Прийнявши булаву на початку грудня 1602 року, Куцкович справді звернувся передусім з листом до нового коронного гетьмана Яна Замойського і зажадав платні для козаків та сукна на мундири, бо військо нагадує, зазначав гетьман, "голодранців". Цього листа він послав уже з Білорусії, землями якої козаки поверталися в Україну.

Одначе листи в ті часи мандрували довго, а в коронного гетьмана не знайшлося під руками ні грошей, ні сукна. Тож і кинулись козаки на шляхетські маєтки, ламаючи опір надвірного польського війська, та шаблями здобуваючи собі й одяг, і їжу. Дещо захопившись, Д. Яворницький у своїй "Історії запорізьких козаків" надто докладно і не без осуду описує ^спустошення та грабунки", що їх чинили козаки дорогою додому. Чи варто? Наймудріше пояснив цю ситуацію сам гетьман Іван Куцкович у листі до великого канцлера литовського (тобто прем'єр-міністра литовського уряду) Лева Сапіги: "Щодо збитків, завданих маєткові вашої милості, то ми певні, що ваша милість постарається покрити їх вашим високим прощенням, бо без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною". Отакі "Без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною".

А що було насправді? Козаки просилися на постій до мастку канцлера, але загін надвірної охорони напав на козацьких квартир'єрів, і козакам довелося добувати все потрібне силою. Втім, усі ці події можна пояснити лаконічніше і точніше: якщо уряд не бажає утримувати свою армію, армія починає утримувати себе сама. Але це завжди обходиться значно дорожче й урядові, й народові. Не завадило б пам'ятати про це й урядові сьогочасної України, всім нам, в Україні сущим. Та й Д. Яворницький мав би це знати.

Не слід забувати й про суто психологічний фактор. Чимало польських урядовців дивились на козаків, як на ворогів. Не цуралися й навмисне спровокованих сутичок між козаками й польським гарнізоном та жителями міст. Таке сталося й під Вітебськом, де польські війська та міщани спробували силою перепинити шлях козакам до постою в місті. Але козаки розбили "ополчення" і таки вибороли собі право на відпочинок у Вітебську, оскільки це відповідало королівському наказові про те, що міста зобов'язані надавати козакам постій.

Врешті-решт, гетьманові Куцковичу вдалося довести своє козацтво до Могилева, де йому польський уряд обіцяв видати платню для козаків та сукно. Оскільки ж із виконанням обіцянки уряд зволікав, козаки почали ремствувати. І тоді (за деякими даними) десь улітку 1603 року Куцкович складає з себе обов'язки гетьмана, просить пробачення в січового лицарства за те, що не зміг належним чином забезпечити його, і з невеличким загоном особистої охорони рушає в Україну. Можна припустити, що він сподівався вже звідси, з України, звернутися ще раз до польського уряду і таки домогтися правди. Можливо, й звертався. Та тільки польському уряду було не до козаків: Польща готувалася до війни з Росією.

Одначе поляки незабаром збагнули: без козаків будь-яка війна - не війна, польська армія - не армія. Та про це трохи згодом.