Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Під проводом гетьмана С. Кішки на Лівонську війну вирушало 6000 козаків. Поверталося близько 4000. Дорого заплативши за амбіції польської корони, вони, до того ж, опинились посеред досить ворожого польсько-литовського оточення. Івану Косому довелося приймати булаву в той час, коли козацький кіш стояв поблизу Могилева, в центрі Литовського князівства. І польсько-литовська адміністрація навколишніх міст та поселень разом з місцевими гарнізонами робила все можливе, щоб деморалізувати козацьке військо, яке, повернувшись на Січ, могло знову стати грізною силою, що завжди була небезпечною для Речі Посполитої.

Польські війська нападали на окремі козацькі загони. Намагались нищити козацькі обози. Заважали організації постою військ. Інакше кажучи, козаки, повертаючись з війни проти шведів, раптом побачили себе ніби на ворожій території, хоч насправді перебували на землях своєї держави. На що покладалися польські власті? Певно, на те, що козаки запанікують і почнуть безладно відходити в бік України. А тоді вже можна буде з ними розправитись. Проте поляки не взяли до уваги психології козаків, які ціле своє життя перебували, власне, у ворожому польсько-татарсько-турецькому оточенні, тож звикли виживати за будь-яких польових умов.

Перше, до чого вдався гетьман Іван Косий, - заспокоїв козацтво, примирив прибічників і супротивників попереднього гетьмана Куцковича і... наказав збудувати під Могилевом справжній бойовий козацький табір - з возами, траншеями та гарматними бастіонами. Поляки й литовці були вражені, не розуміючи, що діється. Формальне пояснення здавалося простим: польський уряд заборгував козакам платню за дев'ять місяців, обіцяв виплатити гроші саме в районі Могилева. Але сам Косий бачив, що хворого, напівроздягненого війська до України цілим він не доведе. Та й не хотів, щоб Україна побачила його таким.

Стояло літо. Козаки лікувалися, грілись на сонечку. А найбоєздатніші загони обкладали контрибуцією навколишні містечка і сам Могилів, здобуваючи по багатих маєтках те, що їм заборгував уряд. Навряд чи при цьому обходилося без кривд та сутичок з населенням... Але що вдієш? За будь-яких умов ми не маємо права змальовувати козацьку армію, як зграю розбишак, що, як пише Д. Яворницький та деякі інші дослідники, вчинили великі збитки містам і селам*. Передусім треба розібратися, як вони, козаки, опинилися в Білорусі, та з чиєї волі, і хто довів їх до такого становища.

А тим часом гетьман Іван Косий поводився так, як на його місці повівся б кожен із полководців світу. Передбачаючи, що вчорашні тимчасові союзники захочуть знищити його корпус, він налагодив розвідку, посилив роз'їзди, а головне, заходився укріплювати - валами та возами - свій табір. Завдяки цим заходам, він зумів відбити всі напади польсько-литовських загонів, дав змогу хворим підлікуватися, а всім більш-менш пристойно одягнутися і, твердо подбавши про дисципліну у полках, привів своє військо в Україну, а потім і на Січ - таким, яким воно пішло з берегів Дніпра: сильним і непереможеним. Цей гетьман зберіг для України майже 4 тисячі добірних воїнів, і за це ми й сьогодні повинні дякувати йому.