Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

У кожній війні виринають полководці, імена яких входять в історію тільки на якомусь досить короткому відтинкові часу. Саме такою постаттю є полковник Кернозицький. Під час дій польсько-українського війська в Московії, обставини склалися так, що значна військова сила зосередилася в Новгороді. Місто це далеко від Москви, проте польське командування не випускало його з поля зору. Чому? Адже тамтешній гарнізон аж ніяк не міг вплинути на перебіг подій під столицею, де вже йшлося до того, що Шуйського ось-ось позбавлять влади.

Річ у тім, що саме в Новгороді перебував один з претендентів на російський престол, небіж царя князь Михайло Скопін-Шуйський. Гарнізон міста, по суті, підлягав йому, і на цій основі князь формував велике ополчення, з яким збирався вирушати на допомогу Москві. Але й це ще не все. Князь Скопін-Шуйський розгорнув надзвичайно активну діяльність на дипломатичній ниві. Вів переговори з представниками шведського короля, намагаючись відірвати шведів від союзу з поляками, пропонував шведським військам влитися до його ополчення на умовах найму. А це вже становило певну небезпеку.

Поляки бачили дві розв'язки проблеми князя Скопіна-Шуйського: умовити царевого небожа перейти на бік Лжедмитрія, або ж захопити місто. З останнім і вирядили до Новгорода запорізьких козаків на чолі з полковником Кернозицьким. Однак до міста ще треба було дійти, а шлях перепиняло кілька російських гарнізонів. Тому козаки взяли в облогу й штурмували Торжок. Далі під їхніми ударами впала Твер. Та, очевидно, полковникові хотілось випробувати й мирний варіант, і він розпочав таємні переговори з одним із новгородських воєвод, Михайлом Татіщевим. Це не минуло уваги спадкоємця трону. Після чергової зустрічі з козацьким посланцем, Татіщева схопили агенти спадкоємця і скарали на смерть.

Полковникові Кернозицькому не лишалося нічого іншого, як розпочати облогу Новгорода. Та до штурму не дійшло-ся, бо на допомогу князеві Скопіну-Шуйському прибуло кілька російських і шведських підрозділів. Тверезо оцінивши ситуацію, Кернозицький з'ясував, що підмоги від поляків чекати марне і відвів свій загін від Новгорода. Зате під Старою Руссою козаки стали-таки до бою з російсько-шведськими військами. Сподіватись на перемогу козаки не могли, бо сили супротивника значно переважали їх кількісно. Але й розгромити їх Скопіну-Шуйському не вдалося. Підчас відступу до головних польських сил козаки дали ще один бій російським військам, цього разу поблизу Твері.

Звичайно, тут може виникнути питання: "А чого досягли козаки, беручи участь у польсько-російській війні?*. Запитання справедливе, тільки адресувати його треба не козакам і не полковникові Кернозицькому. Бо чого, в такому разі, козаки досягли у Лівонській війні, у походах до Молдови? Вони були воїнами і виконували накази уряду Речі Посполитої, до складу якої входила тодішня Україна. Виконували, якщо тільки не повставали проти цього уряду та самої Польщі. Але це вже інша історія.