Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Реєстрове козацтво часом теж вибухало, як і козацтво запорізьке. Під час одного з бунтів, що мав місце 1629 року, кілька сотень козаків заявили: вони не підкорятимуться наказам гетьмана Григорія Чорного. Відтак обрали власного гетьмана - Левка Івановича.

Ніяких докладних відомостей про попередню діяльність цього гетьмана дослідники не мають. Можемо лише припустити, що, очевидно, він заслужив довіру і здобув авторитет у час походу козаків під проводом М. Дорошенка до Криму (1628). Або вже в не дуже вдалому поході під проводом Г. Чорного до Перекопа - за кілька місяців по загибелі Дорошенка.

Розкол у війську реєстровиків мав серйозні політичні наслідки. Річ у тім, що Л. Іванович повів своїх прихильників у Січ, значно ослабивши цим військо Г. Чорного, чия ставка перебувала в Черкасах, і почав згуртовувати навколо себе козацтво та селян-утікачів, готуючи їх до нового повстання. Розуміючи це, гетьман Г. Чорний оголосив, що всі козаки, які пішли з Івановичем на Січ, вибувають з реєстру, тобто перестають бути офіційно визнаними козаками і позбавляються грошових винагород. У гніві він навіть пішов далі: заявив, що стає уніатом. Зради православ'я козаки не дарували нікому, отже віднесли Чорного до ворогів " вільного козацтва". Поширилась чутка, що гетьман має твердий намір викорінити козацтво, що не входить до реєстру.

Що ж додавало хоробрості Г, Чорному в його неприйнятних для православних козаків заявах? Передусім те, що в Україну поверталося регулярне (кварцяне) військо польського короля, яке доти брало участь у польсько-шведській війні. Розквартировувались його частини в Київському та інших воєводствах, тобто поблизу ставки гетьмана. Ось тільки населенню цих воєводств таке не подобалось. Незадоволене новою хвилею експансії, воно почало втікати на Січ. Але ж Січ не мала місця для такої сили козацтва. Коли його набиралося багато, воно досягало тієї критичної маси, розрядити яку можна було тільки походом: на Крим, на Туреччину, проти польських військ. Але проти польських - означало повстання.

До речі, виступаючи проти пропольськи налаштованого гетьмана Чорного, Левко Іванович мав би дотримуватись чи то проросійської орієнтації, чи просто вести справу до повстання, покладаючись на власні українські сили. Визначити справжню його позицію важко, оскільки документально вона не засвідчена, а вдатися до конкретних, масштабних бойових дій він не встиг. Та й не мав для цього збройної потуги. Так він і залишився в історії бунтівним гетьманом вільного - ні королю, ні Січі не підлеглого - козацтва.

Коли стало ясно, що вільне козацтво справді досягло своєї критичної маси, постало питання й про гетьмана. Становище Левка Івановича було непевним. Його обрали своїм ватажком лишень розкольники-реєстровики, а треба, щоб визнало все повстанське військо. На початку 1630 року на Великій Раді, в якій взяли участь як козаки, так і селяни-втікачі, гетьманом було обрано Тараса Федоровича, більше знаного нам під прізвиськом Трясило.

Заперечувати проти цього Левко Іванович не міг: козаки приділили йому булаву, козаки й відібрали її. Така вже гетьманська доля.