Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Червень 1651 року. Військо Богдана Хмельницького оточене під Берестечком. З трьох боків його тиснуть до непрохідного болота. Самого гетьмана в повстанському таборі нема, - він був кинувся навздогін татарській орді, а підступний хан захопив у полон свого союзника. Поляки знають, що довго козакам у таборі не втриматись. Вони спокійно винищують оточених методичними гарматними обстрілами, й час від часу пропонують здатися. Й ось тоді повстанці обирають наказним гетьманом полковника Івана Богуна (р.н. невід. – помер 1664), одного з найдосвідченіших і найавторитетніших воєначальників Визвольної армії.

Поляки знову накрили табір густою запоною артилерійського вогню, але на цьому не стали. Вони кинулися на штурм і проламали в одному місці оборонні лаштунки козаків. Серед повстанців засіялася і дедалі дужче почала розростатися паніка. Й Іван Богун, щоб вирятувати хоча б частину війська, зважився на одчайдушне - повести його через болото. Мостити переправи було ні з чого та й ніколи. Богун наказав заганяти вервечкою в трясовину вози, кидати кожухи, в'язки сіна й хмизу, ступати по крупах засмоктуваних тванню коней, кидати під ноги сідла - не цуратися нічого, що здатне хоч якось утримати людину на поверхні.

Багатьох воїнів болото засмоктало, чимало загинуло вже по той бік, коли треба було прориватися через загороджувальні загони поляків. Та все ж Богунова сила волі, що змогла підпорядкувати людей у найскрутнішу хвилину, врятувала життя кільком тисячам повстанців. Вони вийшли з оточення й відступили на території, підконтрольні адміністрації гетьмана Хмельницького.

Про літа, що прожив цей лицар до "Хмельниччини", знаємо небагато. Але відомо, що на час повстання він уже мав чималий військовий гарт, воював у загонах Павлюка й Остряниці і був серед тих козаків, що після поразки повстання пішли на Дон. Принаймні, цілком упевнено можна твердити, що перед початком битви під Жовтими Водами він прибув з Дону, маючи під своєю командою кілька сотень донських козаків, - здебільшого українців, що колись були козаками запорізькими. У битві Богун командував окремим полком повстанців, який пішов на штурм польського табору в перших лавах, разом з полком М. Кривоноса. Згодом його полк гнав поляків аж до урочища Княжі Байраки, де була засідка Кривоноса, і брав участь у розгромі всього війська М. Потоцького. Особливою мужністю відзначався полк І. Богуна і під час Корсунської битви, після якої Богуна призначено кальницьким (вінницьким) полковником.

Хмельницький знав, що на полковника Богуна можна покластися в будь-якій ситуації. Цей могутньої статури чоловік мав здатність уже самою своєю присутністю заспокоювати тих, хто піддавався паніці, вселяти віру в тих, кому забракло мужності.

Пилявецька битва. Через неузгодженість дій польських командирів, їхня кіннота вийшла з табору і кинулася на повстанців, тоді як піхотні полки стояли на місці. Помітивши, що ворожа кавалерія не має підтримки піхоти, а відтак атака її на добре укріплений возами та шанцями табір не матиме успіху, гетьман Хмельницький кидає в проміжок між кіннотою й піхотою ляхів чотири полки (серед них - Богуна і Нечая). Це крило в собі певну небезпеку, адже в разі, якби польська кіннота повернула назад, козаки б опинилися у пастці, навіть за умови, що кілька полків проти польської кінноти гетьман повів би сам. Однак Богун своїми щонайрішучішими діями затримав ворожу піхоту, і козацькі кінні полки добре потіснили польських вершників до переправи.

Якщо Кривоноса вважали мастаком на всілякі хитрощі, вигадки та засідки, то Богун мав славу командира, здатного дати лад військові за найскрутніших обставин і підпорядкувати ситуацію собі. Ми вже знаємо, як козаки використали цей його талант під час Берестецької битви. Але ще перед нею війська польського гетьмана Калиновського оточили полк Богуна в його полковому центрі - Вінниці. Калиновський мав величезну перевагу в живій силі та артилерії. Він сподівався, що Богун просто чинитиме опір облозі, витримати якої - це було ясно і Калиновському, й самому Богунові - не зможе. Проте Іван Богун зміркував інакше. Він точно визначив найслабше місце в оточенні, вдарив туди, пробився і привів свій загін у ставку Хмельницького, який саме збирав окремі загони, готуючи полякам генеральний бій. Щоб зрозуміти вагу Богунового прориву, слід пам'ятати: невдовзі перед оточенням Вінниці, Калиновський обступив кільцем у містечку Красному полк іншого героя Визвольної війни - Данила Нечая, і розгромив його. Під час цього бою загинув і сам полковник Нечай.

По смерті Максима Кривоноса в листопаді 1848 року, Іван Богун стає першим полковником, тобто заступником гетьмана Визвольної армії, а також першим радником Хмельницького. Одне слово, стає тим, ким був до своєї смерті М. Кривоніс. Відтак, дедалі частіше бачимо Богуна на чолі всієї, чи, принаймні, значної частини гетьманської армії. Відомо, наприклад, що коли навесні 1653 року на повстанську територію налетіли польські війська під командою генерала Чарнецького, гетьман наказав І. Богуну об'єднати всі загони, що діяли на Правобережжі, і виступити проти нього.

Сили, що їх пощастило зібрати Богуну, були значно меншими проти сил нападників, але це не завадило козацькому полковникові завдати полякам кількох відчутних поразок.

Хоча Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, проте мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він рішуче виступив проти возз'єднання України з Росією, засудив рішення Хмельницького укласти з Росією Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Для Хмельницького це, очевидно, не було цілковитою несподіванкою. Загалом він знав позицію Богуна: той вважав, що Україні не слід приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а утверджуватись як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, щоб гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України теж склалася б не так, як вона склалася після Переяславської угоди.

Довідавшись про глибокі суперечності, що запали між Богуном і Хмельницьким, коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Потоцький запропонував Богуну перейти на бік поляків. При цьому він на Бога заприсягнувся, що коли вони гуртом подолають Хмельницького, булаву гетьмана одержить саме він, Іван Богун.

Булава з рук польського короля? А Україна, отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, Богун пристати не міг. Бо ж проти чого тоді так завзято і стільки років воював?

Рішення Богуна врятувало Україну від нової - затяжної і кривавої - громадянської війни. Існує навіть версія, що Богун повідомив Хмельницькому про переговори, що їх нав'язує йому С. Потоцький. І виник задум: Богун удасть, ніби схиляється до спілки з Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там, з допомогою військ Хмельницького та корпусу росіян, розгромить. Пастка мала зачинитись у районі Брацлава.

На жаль, чи то в полку Богуна, чи в найближчому колі Хмельницького знайшовся зрадник. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів (тепер село Жашківського району на Черкащині) і кинулось навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким командував воєвода Шеремєтєв. Бій почався у січні 1655 року. Перевага була на боці поляків - вони відтіснили українців і росіян від Охматова. Але недалеко. Ті незабаром кинулися відбивати втрачені позиції. Поляки трохи подалися. Так - з перемінним успіхом - бої точилися кілька днів. А потім ударив такий лютий мороз, що битися вже всім стало несила. Недарма поле битви назвали згодом "дрижиполем".

А долю цієї битви знову ж таки вирішив Богун! Знаний майстер прориву розтрощив неабияк поріділу - не лише від куль та шабель, а й від небувалого холоду - облогу (багато людей з неї позамерзали вві сні) і з'єднався з військами Хмельницького. Він зробив це вночі. А на ранок поляки, що рушили в новий наступ на Хмельницького, з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із... замерзлих на полі бою.

Здолати цього оборонного валу із саней та мерців поляки так і не змогли, й обидва війська відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.

А щодо ідеї спорудження такого валу на " дрижиполі", то Іван Богун згадав свій колишній досвід оборони Умані. Щоправда, вали круг цього міста були звичайні, земляні, але за наказом свого полковника, що надумав повернути собі на користь, як би ми тепер сказали, і фактор холоду, обливали їх водою, перетворюючи на крижані гори. Ні поляки, ні татари так і не змогли здолати їх, і Умань пощастило відборонити.

По смерті Богдана Хмельницького, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Булава гетьмана, як відомо, переходила з рук до рук: Виговський, Ю. Хмельницький, Тетеря, Петро Дорошенко... Одні трималися польської орієнтації, другі - російської, дехто кидав погляди і на Крим з Туреччиною.

Іван Богун жодних позаукраїнських орієнтацій не визнавав. Хоч коли брався до порівнянь, то пропольська здавалася йому лихішою за проросійську, за яку свого часу засуджував гетьмана Богдана Хмельницького. Тож не варто дивуватися, що коли у вересні 1658 року гетьман І. Виговський уклав з поляками Гадяцький договір, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі і через це на Поділлі виникло повстання, то його очолив Іван Богун. Разом з Іваном Сірком, який теж завзято воював з поляками. На допомогу їм прийшов російський воєвода Ромодановський.

Чи тішився цій допомозі росіян Іван Богун? Сумніваюсь. Адже він був серед тих трьох полковників - Ю. Немирич, І. Ковалевський, - які підписали б жовтня 1657 року в Корсуні союзний договір зі Швецією. І різко виступив проти Переяславських статей, що їх Росія нав'язала гетьманові Юрію Хмельницькому. Згідно з цими статтями, російські гарнізони мали стояти по всіх великих містах України, а Богунові, що завжди обстоював за непідлеглість України, це аж ніяк не подобалось.

1664 року гетьман Правобережної України Павло Тетеря рушив походом на Лівобережжя. Маючи досить сильну підтримку поляків, він сподівався об'єднати під егідою Варшави обидві частини України і стати "гетьманом обох берегів" . У цьому поході брав участь зі своїм полком і полковник вінницький Іван Богун. В "Історії русів" цю участь відтворено так: "Король польський... вирядив перед собою наказного гетьмана задніпровського Тетерю і полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна і трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться... Брюховецькому". Тобто довоювалися хлопці. Під час бойових дій на Чернігівщині Богун переконався: нічого доброго спілка з поляками Лівобережній Україні не дасть, - і, за однією з версій, почав переговори з командуванням російських військ та з представниками лівобережного гетьмана Брюховецького. Дізнавшись про це, поляки розстріляли Богуна десь поблизу Новгорода-Сіверського. За іншою версією, вони зробили це з простої помсти за всі поразки, яких зазнали від богунців у часи "Хмельниччини", але, маючи вагомі підстави - донос гетьмана Павла Тетері. Зрозуміло, що польське командування свідомо стратило авторитетного в народі полководця, бо залишати його в Україні - незалежно від того, стане він союзником росіян чи ні - визнало дуже небезпечним. Але сам факт: узяти Івана Богуна в союзники і розстріляти як зрадника! Погодьтеся, що полководець такої слави, герой Визвольної війни заслуговував іншої, благороднішої смерті.