Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

Ім'я Григорія Лісницького (Лесницького, р.н. і смерті невід.) овіяне всілякими легендами, чутками і припущеннями. Одне достеменно відомо, що в останні роки правління Богдана Хмельницького, а також під час правління гетьмана Івана Виговського, полковник Григорій Лісницький відігравав важливу роль у військово-політичному житті козацтва України. Військову кар'єру свою він творив ще під час Визвольної війни 1648-1654 років, будучи одним із соратників Богдана Хмельницького, людиною, наближеною до козацького вождя. Але по-справжньому на політичному небосхилі зірка його засяяла після страти в травні 1652 року полковника Миргородського Матвія Гладкого. Цей талановитий полководець і дипломат не бажав миритися зі свавіллям, котрого припускалися поляки, повертаючись, згідно зі статтями Білоцерківського договору, в свої маєтки, й організував збройну відсіч їм. Але виступ Гладкого порушував плани гетьмана, ішов проти його волі.

Б. Хмельницький сам створив комісію, яку очолив полковник Київський Антон Жданович, сам наказав заарештувати, провести слідство і скарати на смерть усіх, хто стояв на чолі антипольських заворушень. З найвідоміших діячів визвольної боротьби перед судом цієї комісії постали полковники Лук'ян Мозиря, Адам Хмелецький, Матвій Гладкий та С. Герасименко. Полковника Герасименка з якихось, тільки йому відомих міркувань, Хмельницький помилував, усіх інших наказав стратити. Тим, хто добре знав цих людей, неважко було з'ясувати для себе, що серед страчених виявилися саме ті, хто не погоджувався з політикою Б. Хмельницького, хто був в опозиції до нього. Тобто в даному випадку йшлося не стільки про виправдання перед поляками, скільки про цинічну розправу з опозицією.

Так ось, судячи з того, що, замість страченого Матвія Гладкого, Хмельницький призначив полковником Миргородським Григорія Лісницького, сам Лісницький в опозиції до гетьмана на той час не перебував. Ускладнилися його взаємини з гетьманом значно пізніше, коли, вже незадовго до своєї смерті, Хмельницький послав корпус Г. Лісницького в похід... проти поляків. Й оскільки разом з Лісницьким виступив і син гетьмана Юрій, Хмельницький, щоб надати цьому рейдові ваги, проголосив полковника Лісницького наказним гетьманом. Що ж до Юрася Хмельницького, то гетьман спровадив його у похід з однією-єдиною метою: створити йому славу досвідченого, загартованого воїна, якому він, гетьман, щоб з часом спокійно міг передати булаву. Одначе, як згодом з'ясувалося, Юрась Хмельниченко був людиною занадто далекою і від війни, і від політики, і, водночас, занадто недалекою для того, аби мудро втриматися на чолі держави.

Й ось тут почали відбуватися дивні речі. Пророчо передбачаючи небезпеку, яка чекала Україну в разі якщо Богдан Хмельницький передасть булаву своєму сину, Г. Лісницький розгорнув діяльність, націлену на те, щоб поставити гетьманом Івана Виговського. Якого надзвичайно високо цінував і як людину, і як дипломата і полководця. І ще одна деталь: відправляючи корпус в похід, Богдан Хмельницький вручив Лісницькому гетьманські клейноди - булаву і бунчук. Повернувшись з походу, Лісницький мав скласти свої повноваження наказного гетьмана. Але, переконавшись, що Хмельницький перебуває в тяжкому стані, він відмовився віддати гетьманські клейноди, маючи намір віддати їх Виговському. Свідчення цього знаходимо в розповіді керівника посольства запорізьких козаків до Москви Михайла Стринджі, протокольно записаній чиновниками Посольського прика-зу1 Московії.

Дізнавшись, що Лісницький виступає проти сходження на престол його Юрася, Богдан Хмельницький - якщо вірити тому ж таки М. Стринджі, - наказав заарештувати полковника. Водночас, він заарештував і самого Виговського. Закувавши Виговського в залізо, він наказав на цілий день покласти цього претендента на булаву лицем до землі. Та врешті-решт гетьман так і не наважився стратити ні Виговського, ні Лісницького. Хоча міг би.

Після смерті Богдана Хмельницького, полковник Лісницький, послуговуючись сучасними термінами, став керівником виборчої кампанії Виговського. Причому діяв він досить радикальними методами. Спочатку він зібрав усіх війтів (мерів) міст свого полку, щоб ґрунтовно з'ясувати їх настрої та ставлення до Московії. Переконавшись, що всі вони є прихильниками союзу з Московією, чи принаймні вдають з себе таких, він зібрав сотників свого полку, тобто керівників повітів (районів) і провів з ними ту ж таки роботу. "Але сотники, - стверджує Михайло Стринджа, - відповіли те саме, що й війти, себто, що не хочуть відходити від великого государя. Тоді Лісницький багатьох з них за це побив, кинув до в'язниці й усілякі промисли, якими вони годувалися, повідбирав, а деякі з тих сотників утекли з неволі, прийшли в Запоріжжя і розповідали про все затіяне Виговським і його полковниками запорожцям".

Двічі — перша в Суботові, друга в Корсуні - відбувалися козацькі ради і двічі Григорій Лісницький робив усе можливе, щоб обраним виявися саме Іван Виговський, і врешті-решт домігся цього. "Не всі полковники й не все військо обирали Виговського на гетьманство, - по-холопському доповідали посланці кошового Якова Барабаша (Барабашенка), запеклого ворога гетьмана Виговського, своїм московським чиновникам. Обирали його лише ближчі друзі: Григорій Лісницький, іркліївський, полтавський і ніжинський полковники*.9

Вислухавши Стринджу, московіти не одразу повірили йому, незважаючи на те, що керівник посольства наголосив: троє старшин з його делегації, зокрема, "писар та Яків і Семен Остаф'єви є миргородчанами і живуть біля двору Григорія Лісницького". Зрештою, чиновників можна зрозуміти. Адже ще раніше за посольство запорожців, до Москви прибули гінці від гетьмана Виговського. Старшини Юрій Миневський та Юхим Коробка, які очолювали цей запорізький десант, просили царя затвердити свого патрона на гетьманстві, а також доповідали про похід козаків під Очаків та Перекоп, та про наміри Польщі розпочати нову експансію в Україну.

Ці посли прибули 8 листопада і вже відзвітували, як раптом, 16 листопада, прибув ще один гонець, Самійло Качанівський. І мета його прибуття - оскаржити дії запорізьких козаків, які беруть участь у збройних виступах проти гетьмана Виговського. І, зокрема, цей гонець привіз чимало фактів, які свідчили проти Якова Барабаша, який підтримує "гультяів та свавільців*, що не бажають коритися гетьманові, а отже, й московському цареві.

Причина появи цього, другого, посольства на чолі з С. Качанівським для російського чиновництва була такою ж очевидною, як і для нас. Воно прибуло майже одночасно з посольством запорожців. Тобто, щойно розвідка доповіла Виговському, що кошовий отаман посилає до Москви своїх людей з компроматом на гетьмана, як сам гетьман негайно спорядив делегацію з компроматом на Барабаша. Й ось тоді досвідчені в справі допитів та зізнань службовці Посольського приказу затримують і посольство Ю. Миневського. Маючи одразу три посольства з України, вони влаштовують справжні допити, щоб у такий спосіб, співставляючи й уточнюючи, з'ясувати для себе більш-менш правдиву картину того, що ж там насправді відбувається в цій далекій Малоросії.

Не будемо відтворювати зараз подробиці цього слідства. Для нас важливо, що під час нього особливий інтерес було проявлено до особи полковника Григорія Лісницького, який і для запорожців, і для гетьманців поставав реальним претендентом на булаву. Зокрема, чиновники допитувалися у Стринджі, як це розуміти: вони, гінці, привезли доноса, в якому стверджують, що Виговський прийшов до влади тільки завдяки діям його вірного товариша полковника Лісницького, а сам Виговський "пише на Лісницького, що він є причиною усіх заколотів у війську й називає його своїм недругом, що жадає гетьманства; ще як посилав його Богдан Хмельницький наказним гетьманом проти татар і поляків, то він після смерті Хмельницького довгий час не хотів повертати ні булави, ні бунчука".

Так, це справді була одна з таємниць загадок українського козацького конфлікту, яку московська розвідка повинна була з'ясувати для себе. І пояснення М. Стринджі, що, мовляв, Виговський навмисне подає Лісницького в образі свого недруга, аби збити їх, московітів, і все козацтво з пан-телику, розвідників-контррозвідників московітських не влаштовувало. Так само нереальними здалися їм і вимога Якова Барабаша "відкликати з України Виговського, Лісницького, гадяцького намісника Тимоша та інших радників і орендарів ", та прохання прислати в українські міста "царських воєвод і ратних людей".

Цим проханням кошовий Барабаш ставав на шлях одвер-тої зради інтересів України. Він добре розумів, що заміна гетьмана і гетьманських полковників на царських воєвод означатиме цілковиту колонізацію України, цілковиту втрату Україною своєї державності. Але, як бачимо, ні кошового Якова Барабаша, ні його спільників - а ними була переважна більшість запорожців - це не зупиняло. Вони вимагали, щоб воєводи прибули з "ратними людьми", тобто, щоб в усі полкові міста було введено російські гарнізони.

Проте в Москві з висновками не поспішали. З діями, направленими проти гетьмана Виговського, - тим паче. Вони розуміли, що спроба ввести російські гарнізони призведе до одвертого збройного протистояння Московії й України, під час якого на боці України негайно виявиться Польща, а, можливо, й Крим. Отож мав рацію Яворницький, який, підсумовуючи наслідки цього ганебного візиту посольств-донощиків, стверджував: "Перевіривши свідчення обох сторін, у Москві хоча й помітили, що Виговський не зовсім чистий, а Барабаш не зовсім несправедливий до нього, та все ж таки гетьманським посланцям виявили більшу вагу, ніж посланцям кошового. Це видно з того, що посланцям останнім вручили не такі цінні подарунки, як посланцям Виговського".

Так, Яворницький вірно помітив, що подарунки запорожцям були не такими цінними, як подарунки, якими ощасливлено гетьманців. Але я не поспішав би доходити висновку, що це є свідченням більшої довіри до гетьмана, ніж до кошового. Всі подальші події російсько-українських взаємин засвідчують, що це був лише досить далекоглядний тактичний хід. Гетьман мав в Україні значно більше влади і війська. І якби в Москві продемонстрували недовіру до нього, це одразу спонукало б Виговського до упереджу вальних заходів, власне, до військової та дипломатичної підготовки майбутньої російсько-української війни. Яка, як ми тепер знаємо, справді відбулася.

І ще одне. Не думаю, що Виговський подавав компромат на Лісницького тільки з бажання відвести підозру в тому, що в нього з Лісницьким занадто тісні та дружні взаємини. Можна не сумніватися, що, складаючи цього доноса, Виговський справді побоювався Лісницького, як можливого претендента на булаву. Вже сам той факт, що свого часу Богдан Хмельницький проголошував Лісницького наказним гетьманом України і навіть вручав йому гетьманські клейноди, перетворювало полковника Лісницького на людину, котрій козаки можуть довіряти, на яку можна покладатися. Отже Виговський, звичайно ж, прагнув зіпсувати в очах царя та його міністрів репутацію Лісницького, знехтувавши при цьому всіма послугами, на які той спромігся задля нього.

А в січні 1658 року в Україні розгорілася справжня громадянська війна, в якій, з одного боку, діяли війська, вірні гетьману Виговському, з іншого - запорізькі козаки, на чолі з Яковом Барабашем, та козаки, які підтримували головного опозиціонера - полтавського полковника Мартина Пушкаря.

Виговський спробував придушити цей бунт, пославши проти заколотників два загони урядових військ: козаків під командуванням Івана Богуна та найманців-іноземців під командуванням полковника Івана Сербина. Обидва загони повинні були зустрітися під Полтавою. Проте Сербин виявився досить нездарним командиром. Спочатку він примудрився привести полк не під Полтаву, а бозна куди, а потім примудрився влаштувати відпочинок загону та його обід, не потурбувавшись ні про розвідку, ні про елементарну охорону. Відтак загін зазнав несподіваного нападу запорожців (це сталося 25 січня 1658 року), під час якого майже всі найманці були винищені. Не маючи підтримки, Богун теж нічого не міг вдіяти з гарнізоном Полтави, яку мав наказ здобути.

И ось тоді на військово-політичній арені знову з'явився рішучий у своїх діях полковник Г. Лісницький. По суті, він взяв на себе обов'язки наказного гетьмана Лівобережної України. Хоча Лісницький був всього лиш полковником Миргородським, він негайно розіслав накази-заклики до ніжинського полковника Гуляницького, який згодом відіграв значну роль у цій війні та війні проти росіян; чернігівського Оникія Селичихея; прилуцького - Петра Дорошенка; лубенського - Павла Швеця. Об'єднавши під своїм командуванням сили п'яти полків, Лісницький, не чекаючи прибуття гетьманських військ, створив досить сильне лівобережне козацьке військо, яке цілком могло протистояти військам заколотників.

Дізнавшись про ці приготування, Пушкар з'єднав своє військо з загоном запорожців, набрав усіх охочих воювати проти гетьмана і рушив на Миргород. Одначе Гуляницький, який очолив командування з'єднаними гетьманськими полками, обрав досить хитру тактику: він ухилився від бою і відступив до Лубен, далі до Лохвиці, Глинського... В такий спосіб він і зберігав своє військо, і набирав поповнення в тих містах, куди прибував, а головне, тягнув час, чекаючи підкріплення від гетьмана.

Повідомляючи про це в своєму літописі, Величко не пояснює, чому саме командування взяв на себе Гуляницький, але можна припустити, що в цей час Лісницький уже перебував у ставці гетьмана Виговського, координуючи з ним свої подальші дії, виробляючи тактику ведення війни і політичний курс козацької держави. Підтвердженням цієї версії слугує той факт, що коли в березні 1658 року гетьман Виговський вирішив відрядити до Москви поважне представництво, яке переконало б московітів у його вірності царському престолу і зрадницьких діях запорожців та полтавського полковника М. Пушкаря, він поставив на чолі цього посольства саме Григорія Лісницького. До речі, у складі посольства був і славетний полководець часів Визвольної війни Іван Богун. А головна мета посольства полягала в тому, щоб заспокоїти московський уряд та налагодити з ним нормальні відносини.

Одначе під час переговорів у Москві виникла несподівана дипломатична колізія, котра мало не звела нанівець весь цей візит. Річ у тім, що Лісницький передав бажання гетьмана Виговського, щоб цар запровадив воєводське правління в основних полкових містах України: Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Корсуні, і навіть в рідному для Лісницького Миргороді. І це при тому, що Хмельницький дозволив ввести воєводське правління лише в Києві, котрий був предметом постійного дипломатичного торгу між Московією та Польщею. Крім того, гетьман сам просив обмежити козацький реєстр 60-тисячами шабель, вважаючи, що, коли вдасться виключити з реєстру всіх інших, то це негайно "заспокоїть Україну", убезпечить її від бунтів.

Ясна річ, такі радикальні прохання спантеличили московітських чиновників: досі всі правителі українські ревно дбали про те, щоб адміністративна система перебувала в руках їх, гетьманської, адміністрації, а реєстр козацький залишався якомога більшим; аж тут раптом Виговський сам запрошує: "Ідіть до нас княжити!" Ось тоді й виникла підозра, що Лісницький пропонує ці пункти, не узгодивши їх з гетьманом. І підстави для цього були, оскільки в письмовій Інструкції, яку мав Лісницький і яка була завірена печаткою гетьмана, про ці умови нічого не мовилося.

Одначе Лісницький пояснив, що гетьман навмисне не подав ці пункти в письмовій інструкції, щоб про них не дізналися заколотники, в разі якби їх роз'їзди зуміли перехопити посольство. Тобто інструкції існували, але усні. Щоб підтвердити їх, Лісницький, на вимогу чиновників Посольського прика-зу, наказав писареві підписати складену ним "чолобитну" з цими пунктами, і в такий спосіб інцидент було вичерпано. Ще одним пунктом переговорів стали чутки, які розпускали ватажки запорожців-заколотників щодо того, що, мовляв, вони мають підтримку царя, і незабаром той пришле на допомогу їм 40-тисячний корпус. Ці чутки заколотники ґрунтували на Грамоті, яку отримав їхній посол Михайло Стринджа і яку Лісницький просив у Стринджі відібрати.

Описуючи ці події, літописець С. Величко зауважує, що Москва негайно скористалася з пропозиції Виговського і послала до Києва воєводу Василя Шереметєва, аби той розпочав складання козацького реєстру.

А тим часом, від'їжджаючи з Москви, Лісницький просив царя (невідомо тільки, під час особистої зустрічі з ним, чи через чиновників Посольського приказу), аби той знайшов можливість приборкати заколотників Мартина Пушкаря та Якова Барабаша. І той пообіцяв допомогти. Тобто можемо сказати, що посольську місію свою Григорій Лісницький виконав з усією належною старанністю.

У громадянській війні, що розгорілася невдовзі після цього візиту в Україні, полковник Лісницький залишався вірним гетьману Виговському. Але на час його візиту до Москви полковником Миргородським був уже Степан Довгаль, який підтримував Пушкаря, рішуче виступаючи проти Виговського; і чиновники Посольського приказу навіть поцікавилися в Лісницького, чи правда, що "новообраний Миргородський полковник Степан Довгаль" бунтує проти гетьмана. І Лісницький не лише підтвердив це, але й повідомив, що заколотники вбили двох сотників Миргородського полку, які були віддані гетьманові, а отже і йому, Лісницькому, і трьох челядників самого Лісницького.

Цікаво, що це удвох із Довгалем, запеклим ворогом Лісницького, Мартин Пушкар і написав свого чергового доноса російському цареві, повідомляючи, зокрема: "грамот вашої царської величності, даних військові через Михайла Стринджу, гетьман Виговський та полковник Лісницький нітрохи не шанують і не зважають на них, кажучи, що з грамот вони визначають лише ті, які видані для заспокоєння справи в Переяславі й прийняті всією радою і всією старшиною та голотою Війська Запорізького".

Тобто можемо дійти висновку, що на той час, позбувшись пернача полковника Миргородського, Григорій Лісницький залишався на гетьманський службі, виконуючи функції його полководця і дипломата. Він командував корпусом козаків гетьманату, який діяв проти заколотників Пушкаря і Барабаша під Полтавою, де їм було завдано рішучої поразки. До речі, в цій битві сам Мартин Пушкар загинув, і голову його було доставлено гетьману Виговському на списі.

Недовго залишалося бути на волі і Якову Барабашу. 14 серпня 1658 року брат гетьмана Ян Виговський-Кривий зумів відбити заарештованого росіянами Якова Барабаша, який на той час уже проголосив себе гетьманом України, і доставив його в ставку справжнього гетьмана. Григорій Лісницький, напевне, був одним із тих, хто разом з гетьманом вчиняв йому тривалі допити. Полковник і дипломат Лісницький був і серед тих, хто на початку вересня вів переговори з польськими комісарами в Гадячі, де 6 вересня між Виговським та королем Польщі було укладено Гадяцький договір. Шість пунктів цього договору фактично ліквідовували Переяславську угоду, підписану Б. Хмельницьким, і знову возз'єднували Україну з Річчю Посполитою. Причому гетьман Виговський мав іменуватися надалі "першим сенатором воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського", а війську запорізькому дозволялося мати ЗО тисяч реєстрових козаків і ЗО тисяч найманців. Можна було не сумніватися, що значну частину найманців складали б поляки. Згідно з цим договором, Київський митрополит здобував право посідати в Сенаті разом із польсько-лІтовським духовенством.

Але всі ці "привілеї" втішити козаків не могли. Угода викликала нові збройні антигетьманські виступи в Україні, які активно ініціювалися та збройно підтримувалися російськими військами. Але в квітні 1658 року гетьман Виговський, у війську якого одним із корпусів командував Г. Лісницький, зумів завдати нищівної поразки російській армії та вірним їй заколотникам у битві під Конотопом. І можливо, Виговському вдалося б розвинути цю перемогу, але в цей час проти нього по-зрадницькому виступив Іван Сірко, який, завдяки авторитетові серед козацтва, зумів об'єднати навколо себе тисячі й тисячі запорізьких та городових козаків і міщан. Це за його збройної та політичної підтримки в жовтні 1659 року, на Раді в містечку Германівці, Виговського оголосили позбавленим гетьманської булави і замість його обрали Юрія Хмельницького.

У цих буремних подіях якраз і губляться сліди полковника Григорія Лісницького.